Аграрна політика України:декларації та реальність

Для України основними напрямами реформування й розвитку аграрного сектору були й залишаються на найближчі роки лібералізація ринку товарів аграрного походження, завершення земельної реформи, приватизація переробної промисловості в АПК, адаптація сільськогосподарського виробництва до ринкових умов господарювання й коливань економічної кон’юнктури, забезпечення належного фінансування й кредитування аграрної сфери, залучення значних інвестицій до аграрного сектору.

Це перевірена досвідом світова практика, яка має вагоме економічне та соціальне підґрунтя. Тобто єдино можливий шлях створення ефективного сільськогосподарського виробника й до того ж уникнення соціальних катаклізмів у вигляді масового безробіття й тотальної бідності села. Послідовність у втіленні визначених принципів і цілей аграрної політики є необхідною умовою позитивних зрушень в аграрному секторі. Проте саме послідовності й бракує вітчизняній аграрній політиці та посадовим особам, які її формують.

Передусім треба відзначити, що ринкові перетворення в аграрному секторі здійснювалися значно повільніше, аніж в інших секторах економіки. Таке відставання стало визначальним чинником проблем, які існують сьогодні в аграрному секторі. І це цілком закономірно, оскільки неринкові економічні сегменти завжди програють у взаємовідносинах з тими, що розвиваються на цілком ринкових засадах. Звідси диспаритет цін між сільськогосподарською й промисловою продукцією, «вимивання» оборотних коштів, недоступність кредитних ресурсів тощо.

Для більш повного розуміння ситуації, в якій сьогодні опинилися сільгоспвиробники, варто коротко згадати еволюцію державної політики в аграрному секторі.

За часів планової економіки система сільськогосподарського виробництва, незважаючи на всі її недоліки, була досить збалансованою з точки зору забезпечення технічними й матеріальними ресурсами, цінових пропорцій, соціальної складової тощо. Досягали цього шляхом спрямування у сільське господарство величезних державних ресурсів. Обсяги державної допомоги компенсували вкрай низьку ефективність. Пікового значення державна підтримка набула наприкінці 80-х років, коли третину всіх капітальних вкладень спрямовували до села.

У перші роки незалежності держава намагалася зберегти масштаби підтримки, що, до речі, стало одним із головних чинників гіперінфляції. У подальшому —протягом 90-х і перших років нового тисячоліття — ми спостерігаємо постійне зниження рівня прямої й непрямої підтримки аграрного сектору з намаганням адаптувати механізми підтримки до ринкових умов та підвищити їх ефективність. Останнє саме і виявилося недосяжним для творців аграрної політики країни.

На превеликий жаль, застосовувані засоби підтримки не стали каталізатором позитивних зрушень. Фактично вони діяли у напрямі консервації наявних проблем і структурних диспропорцій. Зусилля спрямовували не на усунення глибинних причин, а на подолання наслідків невиважених економічних рішень, що лише відсувало у часі розв’язання цих проблем.

Мало того, поточна реалізація визначеної стратегічної лінії виявилася підпорядкованою тимчасовим чинникам та інтересам. Візьмемо для прикладу один із головних інструментів втілення державної політики — бюджет. Практично всі статті Державного бюджету, які стосуються аграрного сектору, неефективні та малодоступні для переважної кількості товаровиробників. Складності та необгрунтовані обмеження роблять аграрну підтримку орієнтованою на досить вузьке коло підприємств. До речі, у поданих урядом на розгляд Верховної Ради України «Основних засадах державної аграрної політики» серед пріоритетів визначено «створення рівних умов для функціонування різних організаційно-правових форм господарювання в аграрному секторі». Проте декларації — це одне, а реальна економічна політика — інше.

Проаналізувавши дії аграрного блоку уряду за останні роки, дійдемо несподіваного, невтішного висновку: фактично підтримка здійснюється для досить вузького кола підприємств, які поступово монополізують певні сегменти аграрного сектору економіки. Підтверджень того більш ніж достатньо.

Як приклад можна навести затверджений 18 лютого 2004 року Постановою Кабінету Міністрів України №184 «Порядок використання коштів, передбачених у Державному бюджеті України на 2004 рік на здійснення фінансової підтримки підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення коротко- і довгострокових кредитів» (далі — Порядок). Здешевлення кредитів для сільськогосподарських виробників керівництво аграрного блоку проголошувало як одне з головних досягнень. Для цього були вагомі підстави. З програмою пов’язували певні сподівання на більшу доступність кредитних ресурсів для аграрного сектору, який сьогодні відчуває надзвичайно гостру нестачу обігових коштів.

Зважаючи на це, виділення у Державному бюджеті України 240 млн. гривень на компенсацію частини відсотків за кредити, давало  змогу виробникам і переробникам сільгосппродукції залучити недорогі кредитні ресурси (6—10 відсотків) на суму 2—2,5 млрд. гривень.

Проте ознайомлення з зазначеним Порядком вчергове розчарувало й викликало чимало запитань. Головне з них: які підприємства зможуть скористатися дешевими кредитами? У затвердженому Порядку встановлено такі бар’єри для отримання здешевлених кредитів, які не зможе подолати переважна кількість сільгоспвиробників. До того ж йдеться не лише про невеликі господарства.

Перший бар’єр — максимальна відсоткова ставка з залученими кредитами банків, за перевищення якої компенсацію не надають. Порядком визначено, що ця ставка не може перевищувати 19 відсотків для короткострокових і 18 відсотків  для довгострокових банківських кредитів.

Для інформації: середня ставка банківських кредитів для юридичних осіб становить 22 — 25 відсотків залежно від терміну кредиту, а для сільгоспвиробників сягає 25—29 відсотків. До того ж на ринку довгострокові кредити дорожчі за короткострокові.

Що це означає для сільгоспвиробників, які хочуть отримати часткову компенсацію відсотків за кредитами? Лише одне — отримати компенсацію зможуть лічені господарства. Це будуть великі підприємства, що мають тісні зв’язки з відповідними банківськими установами. Тобто провідні підприємства аграрного сектору. Ані фермерські господарства, ані абсолютна більшість підприємств, створених на базі колишніх колгоспів, отримати кредит під 18—19 відсотків річних не зможуть. Економічний або інший сенс у встановленні таких відсотків для здешевлення кредиту знайти важко.

Але цим автори постанови не обмежилися. Другий бар’єр — це вимога до обсягів виробництва продукції тваринництва. Згідно з Порядком отримати короткострокові кредити на найкращих умовах зможуть ті виробники, які виробляють «птиці — 5 000 тонн, свиней — 500 тонн, великої рогатої худоби — 100 тонн». Тепер подивимося, скільки сільгосппідприємств в Україні відповідають цим вимогам. Так, м’яса великої рогатої худоби більш як 100 тонн виробляють 25 підприємств, м’яса свиней більш як 500 тонн — 30 господарств, м’яса птиці понад 5000 тонн — 17 господарств. Інші тваринницькі господарства, згідно з Порядком, також можуть отримати компенсацію, але на гірших умовах і, звичайно, якщо кредитна ставка не перевищує 18—19 відсотків.

Отже, якщо виходити з положень урядового документа, то основним об’єктом підтримки є група найбільших сільгоспвиробників, які вже нині мають доступ до відносно недорогих, за вітчизняними стандартами, кредитів. На малих і середніх сільгоспвиробників, які згідно з проведеними дослідженнями демонструють вищу ефективність, ця форма державної підтримки практично не поширюватиметься.

Надзвичайно жорсткі умови надання компенсації відсотків з кредитів стали причиною того, що сьогодні йдеться не про конкурс між підприємствами за право їх отримати, а про список підприємств, які спроможні дотриматися визначених умов. Тобто підхід від зворотного — дешевий кредит отримують не у разі можливості його ефективного використання, а за наявності сильних економічних (і адміністративних) позицій. Кінцевий результат такого підходу легко передбачуваний: для підприємств, які вже посідають провідне місце у галузі й претендують на монополію, шлях до дешевих і майже необмежених (понад 2 млрд. гривень!) кредитів відкритий, конкуренція практично відсутня.

Основними видами застави, які нині може запропонувати пересічне сільськогосподарське підприємство, є незавершене виробництво (під майбутній врожай), зношена техніка та окремі будівлі. Вартість такої застави, зрозуміло, невисока. До того ж практикується надання кредиту під 25—30 відсотків застави, але більшість банків дуже неохоче кредитують село. Ці обставини надзвичайно загострюють питання доступу до кредитів більшості господарств.

Водночас в Україні підтримка невеликих підприємств аграрного сектору є питанням їхнього виживання, оскільки держава унеможливила використання землі як застави та запровадила обмеження у площі земельних угідь. У такий спосіб законодавець мав на меті створити максимально сприятливі умови для розвитку приватних господарств, надати час селянам для адаптації до ринкових умов господарювання та уникнути надмірної концентрації земельних і виробничих ресурсів.

Фактичне вилучення малих і середніх підприємств з кола державної підтримки поставить хрест на перспективі їх розвитку на базі конкурентоспроможних виробників та призведе до банкрутства багатьох з них. Уже сьогодні є ознаки монополізації окремих підгалузей сільського господарства. Великі виробники мають істотну економію на масштабах виробництва, переваги під час реалізації продукції, доступу до техніки. Якщо до цього додати набагато дешевші кредитні ресурси та наявний механізм дотацій, то їх конкурентоцінова перевага стає абсолютною.

Таку політику урядовці-аграрії намагаються виправдати прагненням створити високопродуктивного великотоварного вітчизняного виробника. Ідея загалом правильна: саме так і можна сформувати конкурентоспроможне і експорто орієнтоване сільське господарство. Проте робити це не можна такими незграбними методами.

Переважна більшість нинішніх сільгосппідприємств десять років тому були колгоспами й радгоспами, загальна кількість яких становила більш як 11 тисяч. Частина з них (майже 30 відсотків) змінила лише організаційно-правову форму, а інша (майже 50 тис.) — розділилася між приватними власниками. Колишню систему господарювання на селі було докорінно змінено, по суті, розвалено. Нова система ще тільки дає перші здорові паростки. Тож як можна в цих умовах вести мову про високопродуктивне господарство та орієнтувати підтримку на такі господарства. Для початку нам конче потрібно створити такі підприємства, дати можливість «середнячкам» підняти своє виробництво до необхідного товарного рівня.

Тому підтримку держави мають отримувати всі агропідприємства, і лише ринок може визначити темпи й форми еволюції у напрямі великотоварного виробництва.

Будь-які спроби підштовхнути процес матимуть зворотний ефект. До того ж механізми підтримки, що пропонуються, недоступні навіть великим господарствам, не кажучи вже про середні.

Не краще розв’язуються й інші проблеми селян, які постійно нагадують про себе під час посівної та збирання врожаю. Одним з найгостріших є питання забезпечення технікою. Який підхід реалізується сьогодні? За допомогою механізмів лізингу та довгострокового кредитування стимулюють придбання вітчизняної техніки. Стратегія абсолютно правильна, але лише за умови, що ця техніка відповідає вимогам надійності та якості. Слід бути реалістами й визнати, що цим критеріям відповідають лише окремі види сільгосптехніки вітчизняного виробництва. Зазвичай це техніка, технологію виробництва якої удосконалювали протягом багатьох років.

Спроби налагодити на вітчизняній технологічній базі виробництво всього спектра сільгосптехніки є нічим іншим, як марнотратством. Єдиний прийнятний варіант налагодження вітчизняного виробництва нових видів техніки — залучення західних технологій. І річ не лише у потребі великих інвестицій. Це просто невиправдано з економічної точки зору.

Проте Україна пішла своїм шляхом. Під гаслами підтримки вітчизняного виробника на розробку й виробництво нових видів сільгосптехніки постійно спрямовували значні бюджетні кошти — через прямі інвестиції та у вигляді пільг та механізмів стимулювання попиту. Полігоном для випробування й доведення до більш-менш прийнятних кондицій вітчизняних «ноу-хау» стало сільське господарство. Вітчизняна техніка, як і очікували, більше перебуває в ремонті, аніж в роботі. Так, вона дешевша за імпортні аналоги, але у співвідношенні ціна/продуктивність програє імпортним зразкам. Крім того, реальна суспільна вартість нашої техніки з урахуванням всіх форм державної підтримки буде вдвічі вища. Така «підтримка вітчизняного виробника» шкодить всім — і сільгоспвиробникам, і підприємствам, що її виробляють.

На моє переконання, на базі наших виробників сільгосптехніки мали б створюватися підприємства із залученням технологій відомих у світі виробників. Цим підприємствам потрібно надати пільги на зразок тих, що надані автомобілебудівній галузі. Так вітчизняний виробник не лише забезпечить якісною продукцією внутрішній ринок, а й експортуватиме її.

Окреме питання — алгоритм розподілу коштів з цільових державних програм. Сьогодні вони розподіляються в центрі, що у принципі неправильно. До багатьох виробників просто не доходить інформація про такі програми. Інші не вірять, і мають для цього підстави, у можливість об’єктивного розгляду їхніх заявок. Щоб підвищити ефективність державних програм, необхідно розподіляти відповідні кошти, де це можливо, на регіональному рівні — у районах, областях, тобто там, де набагато краще знають справжні потреби і можливості господарств. Проте аграрне керівництво не поспішає передавати відповідні функції на місця і намагається розподіляти все самостійно.

Досить показова й ситуація із видачею державних актів на землю. Право на земельну частку-пай набули майже сім мільйонів громадян, а з них лише чотири мільйони отримали державні акти взамін сертифікатів. Проблема в тім, що у селян просто фізично немає тих 200—300 гривень, які потрібні для отримання державного акта. Місцеві відділи Держкомзему, як уже давно у нас повелося, обросли кількома комерційними фірмами, завдяки зусиллям яких і складається така непідйомна для селянина ціна на оформлення всього пакета документів. Чи не це має бути першочерговою турботою держави? Адже кожному зрозуміло, що такі фінансові труднощі власників паїв завжди на повну котушку використовують орендарі паїв через нерівноправні умови договорів.

Загалом неефективність нинішньої державної політики в аграрному секторі очевидна для кожного, хто знайомий із сільським господарством не з урядових звітів. Замість системної роботи з реформування, створення сприятливих умов для розвитку ми спостерігаємо безперервний процес «залатування дірок». Сільгоспвиробників постійно рятують від непродуманих рішень державних посадовців і водночас ставлять собі у заслугу, коли не відбувається найгіршого.

Неефективне управління аграрним сектором і відсутність дієвої підтримки нових форм господарювання лише поглиблюють проблеми села, яке сьогодні перетворилося на дешевий сировинний придаток інших галузей економіки. Виробництво більшості видів сільгосппродукції збиткове. Напевно, саме тому сільське господарство замість того, щоб стати галуззю динамічного розвитку, демонструє найнижчі темпи економічного зростання серед галузей народного господарства, а розмови про відродження села так і залишаються розмовами.