Полтавщина

«Голос України» передплачую з часу заснування тому, що він дає різноманітну інформацію про внутрішнє життя країни, а також міжнародні події. Газета публікує законодавчі акти, матеріали про становлення України як самостійної держави, про «білі» сторінки в нашій історії, надає можливість висловити свою думку представникам різних політичних напрямів і уподобань. Дуже цікаві сторінки, які відкривають нові імена видатних українців, а також про тих людей, які знайшли себе в нових умовах господарювання або шукають кращої долі за кордоном.

Полтава.

Передплачую улюблену газету з першого номера. Я одержую пенсію за особливі заслуги як фронтовик, витрачаю на ліки щомісяця майже 100 гривень і трапляється, що залишається 10—15 гривень. На цей рік я виписав три примірники «Голосу України» — два для обездолених пенсіонерів, котрі вік проробили в колгоспі, а тепер животіють на свою жебрацьку пенсію.

Янкель АГРАНОВИЧ, ветеран війни і праці.

Лохвиця.

Газету отримую з 1 січня 1991 року і передплатив на 2004 рік, хоч як трудно з грошима в нашій сім’ї учасників війни та ще й дружина лежить паралізована. Оскільки телевізор не працює, єдине спасіння — ваша газета. Я нічого не прошу, просто хочу зрозуміти, як наша Україна минулого літа залишилася без хліба, маючи такі чорноземи? Погляньте, скільки нині молодих людей без роботи, процвітають крадіжки, пияцтво, проституція, такі страшні хвороби, як туберкульоз. А грошей на лікування немає. Український люд вимирає. Мої вам побажання: пишіть правду і тільки правду, ідіть до людей у міста й села.

Лубни.

Після проголошення незалежності України в українському паспорті зникла графа національність і за цим державним документом виходить, що такої нації, як українці, немає. На нас не просто наплювали — нас розчавили. Тим часом русифікація України набирає обертів — на телебаченні, радіо, в освіті, науці... Ми з похиленою головою топчемо стежку до Малоросії.

Комсомольськ.

Як давній і незрадливий шанувальник газети звертаюся до депутатів, уряду і Президента із запитанням: «Чому ви забули про нас, учасників минулої війни? Бойовим офіцерам пенсію добавляють (і це заслужено), а про нас, рядових солдатів, забули. Хіба наші страждання вимірюються шістьма гривнями?

Полтава.

Віримо нашій газеті й тому просимо захистити від бездіяльності керівництва квартирно-експлуатаційної частини Полтави (є таке відомство в системі Міноборони України ), котре не реагує на наші звертання. Наш блочний будинок по вул. Енгельса,19 потребує негайного ремонту, в нього цілий «букет хвороб»: затікають стіни і стеля, внаслідок чого в кімнатах постійна сирість, не діють крани в підвалі, через що без води в разі сантехнічного ремонту в одній квартирі залишається весь будинок і взагалі воду подають з перебоями... Ще навесні минулого року начальник КЕЧ обіцяв усунути неполадки, та все залишилося на словах і на папері.

Мої спогади про війну, про геноцид проти українського народу. 2 грудня 1943 року наш райцентр Георгієвське було звільнено від окупантів. Цього дня почалась і мобілізація всього чоловічого населення: у кілька етапів. Нас, молодих — 1924—1927 років народження — відправляли на навчання в тил. А старших чоловіків (1918—1923 р. н.) перевдягали і муштрували прямо тут. Призвали до війська й мого старшого брата Володимира (1904 р. н.), як і його товаришів по колгоспу «3-й Інтернаціонал». Брат бригадирував до війни, отож йому і наказали написати список бригади. За цим списком його призначили командиром взводу. Бригадир він був бравий, дотепний, а вояка ніякий, бо не мав відповідної підготовки. Вже 5 грудня (через три дні!) їм наказали наступати. Без зброї, амуніції. Всі мали дістати зброю в рукопашному бою в німців. Тил «бригади» щільно прикривали автоматники із фронтового підрозділу з боротьби з дезертирами й панікерами. Бої точилися по селах поблизу Чигирина. В цих місцях я потому бував неодноразово, всюди братські могили налічують до тисячі полеглих. Уявіть собі, що тут діялося! Від чиєї руки полягли тут прості сільські хлопці й дядьки? Одиниці, що залишилися живі, покалічені — без рук, ніг, сліпі, запитували по війні: заради чого все було? А відповідь проста й жорстока: так Сталін розпорядився долею мільйонів українців, котрі з його вини були в німецькій окупації. І такі факти в 1943—1945 роках стали масовим явищем. У Градизьку місцеві жителі також розповідали мені про ці страхіття, з однією лише «поправкою»: могили загиблих вояків, похованих по дніпровських селах, поглинуло в 60-ті роки штучно створене Кременчуцьке море. Мені, людині похилого віку, не хочеться нести цей тягар у домовину, про це мають знати.

Кременчук.

Решетилівська фабрика ім. Клари Цеткін ВАТ «Укрхудожпром» — одне з найстаріших підприємств художніх промислів України. Створене 1922 року на базі зразково-показової ткацької майстерні, заснованої 1905-го Полтавським губернським земством. Свою першу нагороду — золоту медаль — решетилівці одержали в 1913 році у Санкт-Петербурзі й після цього на всіх виставках, де наші майстри представляли свої роботи, вони мали незмінний успіх. Донедавна тут виробляли унікальні килими ручної роботи з рослинним орнаментом, гобелени, знамениті полтавські (червоні) рушники. В орнаментах зберігається ще дохристиянська символіка, витончена за візерунками вишивка національних чоловічих і жіночих сорочок, блуз, скатертин, доріжок, серветок, обрядових рушників, плахт, штор... Найкращі з них прикрашають громадські та державні установи, виставкові зали, музеї багатьох країн світу. Тут працювали чотири лауреати Національної премії України імені Т. Шевченка, п’ять заслужених майстрів народної творчості і два заслужені працівники промисловості України, десятки орденоносців, загалом 340 осіб. Були сучасна виробнича база, добротне обладнання.

Та ринкові процеси не обминули фабрику після її акціонування в систему АТ «Укрхудожпром». Порівняно з 1998 роком минулого 2003-го випуск товарної продукції зменшився в 1,9 разу, рівень спаду виробництва становив 46 відсотків. Випуск виробів художніх промислів зменшився на 46,3%, швейних — на 68,2, продуктивність праці — на 42,8%. Питома вага фабрики в промисловому виробництві району ще три роки тому становила 10,9% проти 0,83% в минулому. Нині тут працює лише 33 особи.

Вочевидь, що є потреба у зміні власника, доцільніше передати фабрику в обласне або державне підпорядкування, щоб зберегти народний промисел.

Іван ПИСАРЕНКО,голова Решетилівської районної ради.

Ми, власники майнових паїв колишнього колгоспу ім. Леніна, нині ТОВ «Довіра» Великобагачанського району, вкрай стурбовані долею нашого спільного житлового фонду, що нині перебуває на балансі в господарстві. Все житло будували за кошти колективу, воно є його власністю. Проте тепер знайшлися «господарі», котрі хочуть забрати це житло. У 2000 році на загальних зборах було прийнято рішення про передачу соціальної сфери, зокрема й житла ТОВ «Довіра», щоб там жили доярки, трактористи, свинарки. Ті, хто й нині трудиться, має майнові паї. Та найбільше нас дивує позиція місцевої влади, прокуратури і суду, які не враховують законні інтереси 1200 працівників та пенсіонерів «Довіри».