Фрагмент

Сергія розмова відверто стомлювала. За час роботи в рекламному агентстві він таких замовників бачив чимало. Людина, яка сиділа перед ним, могла служити ілюстрацією. Його фото можна було помістити до енциклопедії, підписавши: «Новий росіянин (українець) підвиду «не з найкрутіших, однак і не лох вухатий» у повному бойовому розфарбуванні». Розфарбування складалося із стрижки «мій дім — в’язниця», широких плечей, неймовірних кистей рук, рельєфу м’язів, що проступав з-під дорогої шкірянки, не найдешевшого годинника (в колишнього генпрокурора крутіший був), масивного персня, браслета і золотого ланцюга, на якому за бажання цілком можна втримати середньостатистичного стаффордширського тер’єра (тер’єр, як з’ясувалося з розмови, теж був наявний). Вуха, що обпливли, вказували на борцівське минуле їхнього власника.

У даний час Валентин (саме так назвався аматор бійцівських собак і золотих прикрас) працює у цілком легальному бізнесі. Його фірма торгувала сантехнікою і кахлем. Власне, саме партія кахлю і була причиною зустрічі так несхожих людей (Сергій за першою освітою був актор, за другою — телережисер, а Валентин, якщо не брехав, колись виграв першість Союзу і взяв «срібло» на чемпіонаті Європи). Отже, кахель потрібно було продати. Від Серьожі було потрібно зняти рекламний ролик. Не бозна-яка робота. «Оскара» за неї не одержиш — однозначно.

Третю годину примхливий клієнт відкидав запропоновані варіанти. Те — заяложено, це — дорого. Бесіда вочевидь заходила у глухий кут. Свідомість змученого кліпмейкера знущально підкинула в міру геніальне рішення: «Чорний квадрат» Малевича. А що? Простенько і зі смаком. Кахель — білий, кахель — чорний. Спартанський відеоряд, відповідний текст і апофеоз — реквізити фірми.

— Біла плитка у вас є? — питання було поставлено поза контекстом попередньої розмови.

— Є.

— А чорна? — Сергій піймав себе на думці, що в даній ситуації його поведінка вихованій людині здалася б хамством.

Замість відповіді зависла пауза, втім, ненадовго.

— Малевича народ не зрозуміє — буденно видав власник золотого якірного ланцюга.

Наступна пауза тривала ще довше. Свого обличчя Сергій не бачив, але був упевнений, що його вираз цілком відповідав фіналу гоголівського «Ревізора».

Ролик таки зняли. Як з’ясувалося згодом, колишній борець виявився досить тонким знавцем не тільки російського авангарду, який він полюбляв більше за старий голландський живопис, а й вельми досвідченим у кіно (улюблений режисер — Вісконті) й поезії (симпатії — на боці Рембо, його Валек читав в оригіналі).