Майже 40 літ тому працював я в райгазеті на Покровщині. Цікаво було! Що не село — окремий колорит. Ось у Гаврилівці колгосп за свій кошт учив молодь у вузах і технікумах. І не лише агрономів чи механіків готували, а й лікарів, учителів, навіть художників. Колгоспних стипендіатів, які вчилися стаціонарно, було понад сорок душ. А заочників — душ із шістдесят. Такого села не було в усій області.
Не писати про це — просто гріх. Якось ми випустили цілий газетний розворот, присвячений прилученню гаврилівців до науки. Якби оце знайти ту газету, де про це оповідали голова колгоспу Віктор Сердюк та секретар парткому Микола Костюченко! Чи нинішні випускники повірять, що таке було?
... Якось у нас вирішили провести (за участю гостей з області та з Києва) пленум райкому партії — щоб досвід покровців узагальнити і поширити на всю Україну. Пленум призначили на суботу, оповістили про нього за два дні. І редакція мусила хутко готувати спецномер, щоб донести передовий досвід до учасників пленуму. Мені доручили до ранку написати статтю за підписом гаврилівського партсекретаря Миколи Костюченка: як колгосп учить молодь у вузах. Їхати в Гаврилівку часу не було. Та й навіщо? У моїх блокнотах вистачало нотаток від попередніх візитів. Телефоную Костюченку, дістаю згоду на публікацію статті за його підписом. А сам — за свої блокноти. О, є запис про молоду сім’ю. У них уже й маля було, та це не завадило Сергієві, трактористу, вступити заочно до сільгоспінституту, а Ользі заочно вчитися на бібліотекаря.
Я й розпочав статтю зворушливим описом: як стомлений після роботи чоловік бавиться з синочком, поки жінка готує вечерю. А коли всі сплять, молодята до півночі працюють над контрольними і курсовими...
У суботньому номері ця ідилія з Гаврилівки побачила світ. А о 10-й ранку почався пленум. Усім учасникам роздали свіжі номери газети. Доки перший секретар виголошував промову, Микола Костюченко пробіг очима підписаний ним матеріал. Потім озирнувся, відшукав мене якимось зляканим поглядом. Я ледь дочекався перерви. І до гаврилівського секретаря: в чім річ?
— Страшне діло! — каже Костюченко. — Минулого тижня Ольга й Сергій розбіглися...
— Як розбіглися?!
— Ну як! Молоді, гарячі, посварилися, Ольга за дитину — і до батьків. Кинула Сергія. Усе село про це гомонить. А я розписую в газеті, як вони ночами конспекти пишуть! Сміху не обберемось!
Ми з Костюченком мовчимо. Хай гості поїдуть, а в понеділок вирішимо, як викручуватися.
У понеділок я йшов на роботу сам не свій. Що скажу редакторові Михайлу Сергійовичу? Це ж отак славну покровську райгазету ще ніхто й ніколи не ганьбив!
Тільки-но прийшов — задзвонив телефон. Знімаю слухавку.
— Доброго ранку! — каже звідти Микола Костюченко і продовжує: — Не переживай, усе гаразд! Газеті подяка!
— Як це розуміти?
— А так, що Ольга і Сергій помирилися! Як газета прийшла в село, молодятам стало соромно, що мене підвели. Прибігли до мене додому, вибачилися. Сказали й спасибі, що допоміг їм схаменутися...
І Костюченко додав: друковане слово — велика сила!
Дніпропетровськ.
