Верховна Рада України у дзеркалі вітчизняних ЗМІ: регіональний вимір

Бути із журналістами на «Ви» для мене, як і для кожної людини, означає поважати не лише репрезентовані ними засоби інформації, а передовсім ту справу, ті творчі доробки, що повсякдень виносяться на суд читачів, глядачів чи радіослухачів. Бо результати журналістської праці є найпрозорішими і найдоступнішими, а самі журналісти — представниками, можливо, не так найдревнішої, як найуразливішої професії. Приклади останніх років свідчать про це більш ніж переконливо.

З одного боку, засоби інформації — опора держави, певною мірою і системи влади, з другого — є прямим та ефективним інструментом суспільного контролю за діяльністю цієї влади. Тому годі дивуватися, що в характері творчості більшості журналістів політичний відтінок стає все більше домінуючим, а питання об’єктивності інформації, моральності — суспільно значущою категорією.

Обстоюючи загальнолюдські цінності — добро, справедливість, сумлінність — журналіст тим самим реалізує свої погляди, які передбачають чесну і відкриту позицію, послідовне й переконливе втілення загальноприйнятих суспільних принципів.

Проте цими принципами з різних причин часто-густо нехтують. І тоді свобода слова стає не виявом плюралізму, а засобом компрометації, таким собі публічним товаром. Для використання за першої-ліпшої потреби, щоб якомога дошкульніше зачепити за живе, вразити, викрити або ж просто очорнити. Таке собі публічне глузування над людською гідністю. Особливо, коли свобода слова використовується як ресурс у боротьбі за матеріальні блага і владу. У такій ситуації вести полеміку з її носіями безперспективно. Тим більше — домогтися правди в суді...

Інколи, як вияв вершини редакційного плюралізму, читачеві підсовують заспокійливу «пігулку» у вигляді приписки, мовляв, точка зору автора не обов’язково збігається з позицією редакції. Тоді логічно запитати: якщо не збігається, то чому редакція поряд не вміщує свою, зрозуміло іншу, думку. І чи не краще друкувати одразу судження всіх сторін? (Випадки тиску на редакцію, звісно, не беруться до уваги). А все тому, що за умов такого плюралізму, коли навмисне прогнозовано не збігаються точки зору, редакція демонструє, з одного боку, зразок демократії, з другого — відверто страхує себе від будь-яких негативних наслідків. А це не що інше, як дуалізм журналістики. Хоча, скажу відверто, принципових публікацій та телерадіопрограм з різними поглядами сторін стало значно більше. Варто згадати лише полеміку в цьогорічних числах газети «Дзеркало тижня» і зовсім свіжий приклад — одну з останніх програм «Докладно» з Євгеном Кисельовим на ІСТV за участю відомого філантропа Д. Сороса. Хто її бачив і слухав увесь перебіг дискусії, певне, зробив для себе, як і я, один істотний висновок: політичний процес в Україні немислимий і неможливий без активної участі в ньому засобів масової інформації.

Ось чому для кожної держави, і для України зокрема, питання про засоби масової інформації — насамперед політичне. У цьому контексті цілком природне прагнення громадськості відділити ЗМІ від влади, або ж, бодай законодавчо, створити альтернативні до влади незалежні засоби інформації.

Зробила відповідні кроки у цьому напрямі й Верховна Рада України. Маю на увазі прийняті закони — про телебачення і радіомовлення, про систему суспільного телебачення і радіомовлення, про інформацію, про друковані ЗМІ тощо. Але, на жаль, багато положень цих документів залишилися нереалізованими, до того ж не з вини парламенту.

У зв’язку з цим було б доречним навести вислів Монтеск’є: не прагни законом досягти того, що можна досягти покращенням звичаїв. Гадаю, частковою метою конференції можна вважати, крім інших цілей, і намір покращити наші звичаї. Принаймні в парламентському і журналістському середовищі. Звичаї довіряти одне одному, розуміти одне одного і пам’ятати, що без співпраці не може бути конструктивізму. До речі, до співпраці я завжди закликаю цілком свідомо, оскільки сповна розумію значення ЗМІ для діяльності єдиного органу законодавчої влади в Україні. Не прийняті закони додають нам авторитету, а їх вплив на суспільні процеси. Тож журналістське правдиве слово, об’єктивна авторська думка, редакційна позиція стають визначальними чинниками у формуванні справедливої оцінки нашої праці.

Місце акредитованих і запрошених представників ЗМІ у Верховній Раді України — на балконі. Під час пленарних засідань. І, звичайно, — у фойє, такій собі зоні кулуарних дискусій, імпровізованому знімально-записувальному майданчику.

А яке місце і, головне, яку роль серед інших державних інституцій відводять засоби інформації парламенту?

Чи ставив кожен з вас перед собою таке запитання? А якщо ставив, то чи знаходив логічну відповідь на нього? Не книжну, звісно, а таку, яка створювала б у людей достатнє уявлення про суспільне призначення єдиного в країні законодавчого органу. Водночас і «політичної Мекки» країни, і «громадянської Голгофи» кожного із 450 народних обранців. А знайшовши, — чи прагне добирати до своїх матеріалів такі слова, такі фрази та ідіоми, аби в кожній дії, кожному рішенні Верховної Ради суспільство вбачало результати волевиявлення парламенту (принаймні його конституційної більшості) на основі досягнутого компромісу, а не чиєїсь утаємниченої домовленості.

Будь-яка статистика щодо особливостей тих чи інших медіапроцесів завжди узагальнена і неоднозначна. Бо, з одного боку, може засвідчувати, наприклад, компетентність і виваженість більшості публікацій центральних і регіональних ЗМІ про діяльність Верховної Ради України. З другого — констатувати факти авторського захоплення спрощеними оцінками окремих парламентських подій. І хоча я не погоджуюсь із твердженнями окремих депутатів про домінування в ЗМІ поверхових оглядів парламентських засідань, все ж не можу не сказати про відсутність справді яскравих прикладів фахового знання журналістами законодавчої проблематики.

Скористаюсь для переконливості даними опитування регіональних журналістів, проведеного перед цією конференцією професором Інституту журналістики Валерієм Івановим. Так-от, на шпальтах газет і в телерадіопрограмах найчастіше висвітлюється діяльність окремих народних депутатів у вигляді їхніх монологів. Про це заявили понад 68 відсотків опитаних. Особливостям (оглядам) законотворчого процесу приділяли увагу майже 55 відсотків опитаних. Обговоренню законопроектів — понад 50 відсотків. Є, правда, в цій статистиці і прикрі для парламенту показники. Зокрема, про діяльність комітетів розповідало 16 відсотків опитаних, тоді як скандали і плітки довкола Верховної Ради «досліджували» понад 25 відсотків респондентів.

Про що це свідчить? Зрозуміло, про добре налагоджені стосунки з депутатами, а також про журналістське тяжіння до кон’юнктури медіаринку. Не хочу піддавати сумніву достовірність інформації щодо поведінки депутатів, оскільки всі ми є живими свідками подій у сесійній залі і поза нею. Депутати також люди — з емоціями і пристрастями. Інша річ, що кожен з нас розуміє під словом «скандал». Наприклад, один часопис торішні грудневі події у Верховній Раді назвав «парламентською божевільнею». Без крихти іронії, звісно. Незрозумілим для читачів залишилося тільки: хто ж з’їхав з глузду? Депутати, які закликали до компромісу, чи ті, хто громив трибуну? Сьогодні я з упевненістю можу сказати, що організоване взимку брутальне блокування трибуни аж ніяк не вплинуло на результати голосування 8 квітня. Швидше, навпаки.

Інший аспект крайнощів в оцінках парламенту полягає в довірливому ставленні журналістів до суб’єктивних суджень здебільшого титулованих депутатів. Заперечувати чи бодай полемізувати з відомими авторитетами чомусь не прийнято. От і тиражуються далеко не безсумнівні твердження на кшталт такого, що «нинішній парламент не відображає точки зору суспільства, а тому не має політичного права формувати уряд на чолі з сильним прем’єром». Цебто закони, конституційні зміни нинішній склад Верховної Ради України зобов’язаний приймати, а формувати уряд належить новій депутатській формації. Прикро, що журналіст не поцікавився у співбесідника, якою ж все-таки є узагальнююча точка зору суспільства, і чи взагалі її можна ідентифікувати?

Хвилюють журналістів і ймовірні негативні наслідки функціонування незбалансованого бюджету 2004 року. Речниками для них виступають знову ж таки відомі парламентські фахівці. Саме їхніми вустами із запалом викривається одна із найфатальніших помилок уряду — прийняття ним недолугого бюджету. Сказано переконливо, але не зовсім точно. Все-таки Закон «Про бюджет» приймала Верховна Рада. То ж і це уточнення неодмінно мав би зробити журналіст, аби віддати належне кожному, хто розробляв, вносив і голосував за національний кошторис. А то й міг би осмілитися розгледіти у своєчасному прийнятті вперше за роки незалежності Державного бюджету і позитивні моменти.

Популіст тим відрізняється від реаліста, що замість демонстрації конкретних особистих здобутків цинічно спекулює на загальновідомих суспільних негараздах і при цьому імітує власне вселенське уболівання за ці негаразди. Скажімо, не вперше у газетах один депутат декларує заклик до колег добровільно відмовитися від усіх пільг і привілеїв, які, на його думку, морально нічим не виправдані. От і спонукав би його журналіст першим офіційно відмовитися від того, що він називає пільгами. Наприклад, від депутатської недоторканності, а не закликати зробити це інших з допомогою газети.

Не стояли ЗМІ й осторонь проблеми фінансових пасивів та активів депутатів. Тема, як відомо, архіпопулярна серед читачів, глядачів чи слухачів. Причому висловлюються в публікаціях і програмах з цього приводу переважно самі народні депутати. Фактів конкретних вони не наводять, а суми — неодмінно. Один народний обранець оцінює вступ депутата у фракцію чи групу парламентської більшості від одного до двох мільйонів у. о., інший — у гострій полеміці щодо встановлення прожиткового мінімуму публічно заявляє, що сума у 342 гривні дозволила б прожити йому лише один день. А що ж журналісти? На жаль, не вхопилися за тему, не взялися по-справжньому за вивчення подібних явищ і причин ведення політичної боротьби такими цинічними базарними методами. Переконаний, якби взялись, то неодмінно могли б сповна розраховувати і на мою особисту підтримку в цій справі, і на допомогу абсолютної більшості депутатів, які не поширюють сумнівну інформацію, а й протидіють подібним тенденціям та явищам.

Інколи близькими до осмислення цієї теми бувають досвідчені журналісти, однак, відчувши брак фактів, і вони швидко переорієнтовуються на загальновідомі постулати. Скажімо, чим не привабливо виглядає заголовок статті: «Кишенькові для депутатів». Однак у полі зору авторського дослідження опиняються не ганебний вірус підкупу депутатських голосів, а цілком легальні бюджетні видатки на здійснення депутатами їхніх повноважень. А фінальним акордом доробку стає думка кореспондента про те, що утримання парламенту з кожним днем стає держбюджетові все дорожче, хоча значного підвищення ефективності роботи депутатів немає.

Цікаво було б дізнатися, за якою формулою розраховувалася ефективність роботи парламенту. А якщо такої немає, то треба було б скористатися підсумковими матеріалами четвертої сесії, аби порівняти нинішні результати роботи Верховної Ради з даними річної давності і усвідомити одну просту істину: єдиний законодавчий орган держави і вищий представницький форум українського народу — проголосив незалежність України, прийняв її першу демократичну Конституцію, а нині — стоїть на сторожі її завоювань, здобутків громадянського суспільства.

Журналістський успіх у своєчасному, точному і правдивому викладенні тієї чи іншої проблеми цілком залежить від наявності в автора відчуття актуальності кожної події. Зокрема, ряд публікацій, та й телепрограм квінтесенцію відкриття п’ятої сесії Верховної Ради України побачили не в актуальності проведення позачергової сесії, а в наявності проекту політичної угоди між основними політичними силами парламенту. Ні, тема позачергової сесії звучала в матеріалах вітчизняних ЗМІ, але як недоречна забаганка Голови Верховної Ради. І листи його кожному із 449 депутатів наразилися, як усі знають, на подив і осуд. Про що красномовніше за все свідчить заголовок однієї статті: «Литвину і хочеться, і колеться». Що в підсумку сталося — всі також добре знають. Саме позачергова сесія сприяла розблокуванню роботи парламенту, стала вирішальним кроком до голосування 8 квітня.

Якщо вже говорити про особливість цієї дати в історії Верховної Ради, то слід передовсім наголосити на вазі кожного депутатського голосу, а не лише на значенні позиції лідерів, ініціаторів законопроектів чи їхніх опонентів. Саме віднині думки кожного рядового депутата будуть вирішальними у роботі парламенту. Тоді як здебільшого депутатський корпус Верховної Ради четвертого скликання представлений у засобах масової інформації переважно знаковими постатями: Л. Кравчуком, В. Ющенком, П. Симоненком, О. Морозом, Ю. Тимошенко, Ю. Кармазіним, О. Задорожнім, С. Гавришем, Т. Чорноволом, А. Мартинюком, М. Томенком та деякими іншими особистостями. І все ж значення кожного із 449 депутатів Україна відчула саме 8 квітня. Сподіваюсь, у наступні два роки ви охопите увагою і тих депутатів, хто не шукає першої-ліпшої можливості виступати будь про що, а повсякчас працює з документами, з базовою літературою, з колегами по профільному комітету.

Не можу обійти і публікації про діяльність Голови Верховної Ради України. Його персона не була, звісно, обділена вашою увагою. Однак невипадкові і зовсім різні, а подекуди й діаметрально протилежні судження нерідко висловлюються журналістами щодо одних і тих самих дій керівника парламенту. Так, зроблені мною заяви з приводу відомих конституційних подій одним часописам дали підставу заявити, що Литвин підтверджує свою залежність від Президента і глави його адміністрації, іншим — про підставу для опозиційних сил вважати, що домовитися з нейтральним Литвином буде значно легше.

Оригінальними видаються і заголовки, і тексти інших публікацій. «Литвин видав Кучму» — це про мій виступ у Болгарії перед українською діаспорою з думкою про те, що політреформа у концентрованому вигляді збільшить повноваження президента. «Литвин не хоче партії» — про моє бажання забезпечувати стабільність законодавчого процесу. «Литвин налякався гніву Європи» — про мій лист президентові ПАРЄ Пітеру Шідеру. А одному авторові так стало, певне, зле за бурхливі події під законодавчою владною гілкою, що він мій коментар про відсутність підстав для розпуску ВР розмістив під багатообіцяючою назвою: «Немає компромісу під українським дубом». Тобто Верховна Рада України — такий собі український дуб, депутати, звісно, жолуді на ньому, а всі інші, хто знаходиться під дубом, за логікою автора — поросята?

Або ще про одне. Не звикли, виявляється, ще ми, втім, як і частина українського політикуму, до такої цілком демократичної і ефективної форми ведення суспільного діалогу, як відкриті листи Голови до керівників держави. Сьогодні, певне, зручніше довіряти телефонному праву чи кулуарним методам погодження проблем. Я ж вбачав і вбачаю у своїх листах можливість предметного діалогу з керівниками держави без посередників задля досягнення конкретних результатів. Причому роблю це відкрито, розміщуючи листи на веб-сторінці інтернет-сайту Верховної Ради України. Аби всі знали і розуміли мою позицію з того чи іншого питання. Читайте і коментуйте, однак не спотворюйте написане.

Скажімо, звернувся я з листом до Президента України з приводу проблем виконання Закону «Про дипломатичну службу». Звісно, на прохання відповідного комітету Верховної Ради України. І що ж, кореспондент однієї газети відразу висловив припущення, що «лист Литвина можна назвати початком боротьби за вплив на зовнішню політику держави». До речі, в цій само газеті через кілька днів ішлося про інший вигаданий вплив. Так, проголосована 294 депутатами (яка цифра!) постанова про мораторій на перевірки ЗМІ під час президентських виборів, виявляється, стала можливою завдяки впливу на парламент підписаного Президентом Указу про заборону аналогічних перевірок. Народний депутат Микола Томенко може точніше за мене назвати день і місяць минулого року, коли згаданий законопроект було офіційно зареєстровано в парламенті.

Важко додуматись до такого взаємовпливу. Але якщо дуже бажати, то, виявляється, можна. А ще, коли надійде рекомендація провести саме таку паралель? Виключати цей варіант я не можу, оскільки всі ми знаємо про існування особливого виду листування ідеологів компромату з керівниками ЗМІ. Ось коли безцеремонно втручаються в природу поглядів, переконань і покликання журналіста.

Чи існують методи боротьби з такими явищами? Безперечно. В одному з виступів я вже рекомендував представникам ЗМІ не виконувати такого роду нікчемні доручення. Бо вони принижують і деморалізують людську гідність. З другого боку, треба нормально ставитися лише до інформації про організацію тієї чи іншої події, час і місце її проведення, учасників, мету заходу та можливий результат. Усе інше, як то кажуть, «від лукавого».

Упродовж минулих тоталітарних років політичній цензурі журналісти намагалися протиставляти творчу майстерність, журналістську принциповість, громадянську непохитність. Нині, напевне, час знову повернутися до цих професійних чеснот. Переконаний, що саме вони викинуть на звалище новітньої української історії і поняття «темники».

Що ж до цензури, то теоретики вітчизняної журналістики визначили чотири рівні існуючої «демократичної цензури» в Україні: конституційний рівень, законодавчий, відомчий чи редакційний, професійно-журналістський (самоцензура). Якщо перші два рівні є сталими категоріями цензури, то два останні —залежать тільки від самих журналістів. Спеціального законодавства тут не вигадаєш. Їм і тільки їм належить утверджувати кодекс журналістської честі, етики, моральності й порядності. Лише це посилить у суспільстві позиції засобів інформації, значення для держави журналістської творчості загалом. Щоб з першого слова, першого відеокадру чи радіозвернення було зрозуміло, хто і чому пропонує нам свій доробок.

Я особисто шкодую, що зникли зі шпальт газет редакційні статті (колишні передовиці), замітки, судження редакторів газет чи директорів ТРО про узагальнену позицію ЗМІ, а відтак, дальшу реакцію редакції чи журналіста на ту чи іншу подію. Передова стаття, провідна чи підсумкова передача, колонка редактора — усе це форми діалогу з недалекого, але повчального минулого. Все це ознаки справжньої відкритості і самодостатності ЗМІ. За цих умов і органи державної влади, у тому числі й Верховна Рада України, сприятимуть організації таких програмних матеріалів. Бо їх присутність на сторінках газет і в телерадіоефірі зміцнюватиме довіру, робитиме нашу обопільну відкритість нормою життя, а не винятком, девальвуватиме подвійну мораль, хибні принципи і неприйнятні правила великої політичної гри, яка невдовзі вчетверте розпочнеться в незалежній Україні.