(Нотатки на полях)
Парламентські збори існують вже не перше сторіччя. У різні історичні періоди, у різних країнах. Однак вони мають багато спільного. Манери проведення обговорень, мотивації голосування, поведінка лідерів, зрештою — ті труднощі, що вони заповідають своїм урядам, а іноді і своїм виборцям, змінилися з часом незначно.
Незважаючи на всі труднощі, пов’язані з діяльністю парламентів, вони є на сьогодні найкращим для народів способом самоврядування. При цьому залишаються, наскільки їм це вдається, найективнішим інструментом протистояння авторитаризмові та диктатурі. Парламентська модель держави ось уже понад сто років є ідеалом сучасних цивілізованих народів. Однак у її основу покладено помилкову істину, що багато людей, які зібралися разом, найімовірніше здатні прийти до незалежного і мудрого рішення. Насправді далеко не всі рішення приймаються мудро. Зазвичай першу роль відіграють зовсім інші чинники.
Для більшості депутатів усі питання, розглянуті в парламенті, підрозділяються на дві категорії. До першої можна віднести питання, що депутат вважає зоною своїх інтересів і компетенції. Переважно це проблеми округу, де обирався депутат, інтереси фінансово-промислової групи, яка делегувала депутата в парламент, або галузі, що він представляє. Тут у парламентаріїв найстійкіші думки і мало аргументів їх похитнути.
Один із депутатів-мажоритарників мені розповідав, що на передвиборних зустрічах говорив про готовність до будь-яких дій, аж до зради колег, в ім’я інтересів своїх виборців, і це стало їхнім доказом. Іноді здається, що у Верховній Раді зрада — найходовіший товар. Багато хто так удосконалився, що навчився зраджувати навіть самого себе.
Лобіювання інтересів корпорацій — нормальне явище для всіх парламентів. Щоправда, в нас воно часто виявляється в організації «капостей» конкурентам.
До другої категорії належать загальнонаціональні питання, що опосередковано стосуються інтересів депутатів. Тут можна спостерігати, навпаки, дуже невизначені думки. Це виявляється, насамперед, у бракові інформації про законопроекти, які голосуються. Припускаю, що більше половини парламентаріїв не читають 90 відсотків документів. Із подивом дізнавався, що деякі депутати навіть не вважають за доцільне почитати проекти змін до Конституції і супровідні експертизи (висновок Конституційного Суду і Венеціанської комісії).
За такої ситуації ключову роль починають відігравати керівники фракцій і груп, лідери думок, одне слово — «вожді».
Здатність «вождів» впливати на ухвалення рішення визначається умінням розуміти психологію депутатів, які входять до групи. «Вожді» за рідкісними винятками бувають розумні й освічені, тому що це скоріше шкодить їм, ніж приносить користь. Розум відкриває складність речей, тим самим значно послаблює силу переконань, необхідних для того, щоб бути політичним ватажком.
До «вождів» депутати-прихильники ставляться переважно дуже шанобливо, але от стосовно інших своїх колег ця повага чомусь швидко зникає. За два роки я так і не зміг звикнути до обстановки «загальної неповаги», що панує в залі. Думаю, що в жодному парламенті цивілізованої країни такого не зустрінеш. Йдеться не про бійки і штовханину  біля трибуни, це епізоди. Мова про щохвилинну зневагу до виступаючого, до головуючого та й просто до колег, що сидять поруч. Це виражається в голосних розмовах по телефону та із сусідами, у постійному ходінні по залу, у читанні широко розгорнутих газет, у розворотах спиною до трибуни — перелічувати можна довго. Повернення до старого регламенту хоча б відновлює доцільність доповіді аргументів по законопроектах, у чому раніш не було жодного сенсу, особливо по п’ятницях, коли тебе слухає в кращому разі 50 осіб.
Однак, незважаючи на все перераховане вище, у більшості випадків депутати зберігають свою індивідуальність і здатні приймати необхідні і дуже важливі закони. Отут треба відзначити, що найчастіше якісні законопроекти підготовлені конкретними депутатами або невеликими колективами. Тільки фахівці рятують парламент від прийняття безладних і недоцільних рішень, свої найкращі рішення депутати приймають тоді, коли потрапляють під вплив професіоналів.
Професіонали будуть затребувані після того, як звільняться від впливу Банкової. Для виконання волі, спущеної згори, немає рації підвищувати рівень знань і залучати кваліфікованих помічників.
З другого боку, дивне прагнення нашого парламенту до прийняття якомога більшої кількості нормативних документів. Завжди дуже гордо звучить інформація про фантастичну кількість прийнятих законодавчих актів. І річ навіть не в тім, що йдеться про якість і системність, хоча, безумовно, це важливо. Річ в тім, що існує небезпечне бажання зарегламентувати абсолютно все, що можливо.
Звичайно парламент обмежує особисту волю двома способами: виданням безлічі актів, що накладають обмеження на громадян і організації там, де їхні дії були раніше вільні; а також запровадженням незліченних заходів, котрі мають обмежувальний характер, що призводить до збільшення числа чиновників. У зв’язку з цим потреба суспільства в багатьох нормативних документах дуже сумнівна.
Гарне визначення основної ідеї «правового закону» дав свого часу Іван Ільїн — це «формула зрілої правосвідомості, закріплена думкою і спрямована на допомогу незрілому. Закон не насилує людину, не зневажає її гідності, однак владно примушує психіку людини формою наказу — заборони — дозволу, а також перспективою майбутніх неприємних наслідків несхвалення — розголосу, збитків і навіть фізичного припинення, — спонукає її докласти необхідних внутрішніх зусиль, що вона могла зробити, але чомусь сама по собі не робила».
Верховній Раді необхідно філософське осмислення своїх дій хоча б на найближчу перспективу. Найгірше в законотворчості — це вимагати якнайшвидшого прийняття законів.
Адміністрація Президента, навпаки, щоб не втрачати ініціативи впливу, зацікавлена в постійній ескалації напруженості. При високому ступені збудження будь-які парламентські збори стають схожими на звичайну юрбу, впливати на яку стає набагато простіше. Також потрібний образ ворога, тому що спрощує владі спосіб маніпуляції волею депутатів до найпростішої настанови — «голосуй на зло». Кому при цьому добре, уже нікого не цікавить. Тільки необхідністю створення високої напруженості керуються ініціатори якнайшвидшого розгляду Конституції.
У такому поспіху енергія, «інтелектуальний ресурс» законодавчого органу країни витрачається аж ніяк не кращим чином. У Верховній Раді ніхто не підраховує ефективність через працевитрати в людиноднях (депутатів і службовців). Думаю, якби такий розрахунок провести тільки з двох проектів — із внесення змін до податкового законодавства (4001) і змін до Конституції, то стало б просто страшно за безцільно прожиті роки. Нав’язана активність у процесі підготовки змін до Конституції хоч і наближає цілу низку необхідних суспільству законів, але все-таки більше відволікає ВР від актуальних питань. Конституція хоч і Основний Закон, але все-таки не все замінює. Якщо простежувати вплив конституцій на історію народів, можна звернутися, наприклад, до досвіду Південної і Північної Америк, країни яких свого часу поклали в основу практично ідентичні конституції. У підсумку США відносно швидко стали однією з найдемократичніших держав світу, а країни Латинської Америки протягом сторіч боролися (а деякі продовжують боротися дотепер) з анархією, диктатурою та іншими політичними кризами.
А в нас зміни до Конституції з самого початку задумувалися як інструмент боротьби Мороза проти Кучми. Потім вони перетворилися на інструмент боротьби Медведчука проти Ющенка. Лобісти змін забувають, що Конституція має зовсім інше призначення, і маніпуляції з нею не дадуть позитивного ефекту для суспільства.
Не варто забувати, що пропонований перехід до парламентської республіки — це не тільки передача повноважень від президента до парламенту, а й новий рівень парламентської відповідальності, готовності до якої у Верховній Раді поки що не бачимо.
Потрібні якісні кроки для того, щоб вийти на цей рівень. Для початку Верховній Раді потрібний новий порядок денний, і він має включати розв’язання глобальних проблем, що стоять перед Україною. А це, на мій погляд:
1. Висока смертність як результат нинішнього рівня життя населення.
2. Трудова еміграція найактивнішої частини населення.
3. Відсутність бази для сприятливого розвитку середнього і малого бізнесу, незахищеність його від олігархічних груп.
4. Відсутність геополітичного курсу і геокультурної стратегії.
Парламентові також потрібний (а з переходом до парламентської республіки — надзвичайно потрібний) і новий порядок роботи. Питання про Регламент, що передбачає системність і стратегічну свідомість ухвалених актів, стає першочерговим. Реалізувати нову відповідальність такої організації роботи, як нині, неможливо, а про реальну євроінтеграцію і говорити годі.
Рух до Європи можливий тільки через подолання чужерідності в цивілізованому вимірі. Нас не можуть хотіти в Європі, тому що ми чужі й незрозумілі з нашими темниками, блатним жаргоном вищих посадовців, імітацією інформаційної і політичної волі, цілковитим відривом влади, що представляє олігархічні групи, від потреб основної частини громадян, які ворогують церквами,  а також з переповненими в’язницями, туберкульозом і СНІДом.
Політичні сили, що постійно тиснуть на парламент, прагнуть до поширення своєї влади і до повноти її захоплення. Отримуючи відмови та наштовхуючись на опір, вони намагаються приспати совість, послабити почуття сорому і відрази, розхитати і зруйнувати дух опору. Але дедалі більше депутатів розуміють, що деспотизм неможливий, якщо немає плазуючих, а відхилення від енергійного осудного вчинку рівносильне потаканню і співучасті.
P. S. Депутатське об’єднання «Громадянська позиція» створене напередодні голосування змін до Конституції, відіграло тут ключову роль. 15 депутатів цього об’єднання не голосували за відомий законопроект. Їх головним мотивом було прагнення отримати якісний політичний та юридичний документ. Депутати також виступили категорично проти силових методів, продемонстрованих під час проштовхування проекту
№ 4105. Але найважливішим є конструктивна спрямованість нового депутатського об’єднання — не «проти» чогось, а «за». Насамперед йдеться про новий підхід до розв’язання головних завдань, що стоять перед українським суспільством.
Олександр МОРОЗОВ,народний депутат України.