Як змінилися останніми роками оцінки, якими сьогодні нагороджують спорт і аматори, і самі чемпіони та рекордсмени! Вдень зі свічкою не знайдеш людини, котра сумнівалася б у тому, що великий спорт шкідливий для здоров’я. Коли так стверджують (або погоджуються) вболівальники, які побоюються за своє здоров’я і покладають надії на «диванний» спосіб життя, то їх легко зрозуміти. Але коли таке чуєш з вуст спортсмена, то розумієш, що справа не у фізичних перевантаженнях, без яких важко досягти мети, а в... надмірному, погано контрольованому тренерами та лікарями, захопленні фармацевтичними засобами. Утім, це тема для іншої розмови. Але я можу назвати десятки прізвищ блискучих спортсменів, яким великий спорт дав змогу не тільки здобути здоров’я, а й зберегти його на багато років.
Ім’я одного з них — киянин Віктор Цибуленко.
У Мельбурні у збірній СРСР було вже 34 представники України. Віктор вважався ветераном — він був одним з 25 українців, які відкрили для нашої країни Олімпійські ігри. Призове — четверте — місце в Гельсінкі в метанні списа було скоріше прикрою невдачею, ніж успіхом. А сталося ось що. Зазвичай за кордон «місцевих» тренерів не брали, і на змаганнях провінціалами, як правило, керували москвичі. До Гельсінкі не потрапив і наставник Цибуленка — Володимир Козловський. Погода стояла холодна, дощова, потрібно було берегти кожну краплину тепла. Хтось із нових тренерів і наполіг, щоб Віктор тренувався, натягнувши на себе... два спортивні костюми. Зачепившися за власні шаровари, Цибуленко упав і ушкодив м’яза. Коли настав час виходити на старт, він уже не міг на ногу ступити. Довелося метати без розбігу, з місця...
До Австралії прилетів тільки цвіт світової легкої атлетики, «туристів» було надто дорого везти. Поляк Януш Сідло, норвежець Егіль Даніельсен, німець Ганс Кошель, італієць Джузеппе Льєворе претендували на медалі. Не можна було скидати з рахунку й давнього друга-суперника москвича Володимира Кузнецова, дуель з яким не завжди закінчувалася перемогою Цибуленка. В Мельбурні Вікторові пощастило — поряд зі своїм учнем був відомий київський тренер Зосима Синицький. Він і склав план дій. Віктор легко вийшов до фіналу, а от рекордсмен світу Даніельсен насилу пробився шостим.
Коли Цибуленко у фіналі кинув снаряд на 79 м 50 см, тільки Сідло не запанікував і перевищив результат українця на 20 см. Срібло? Але тут його величність випадок зіграв з лідерами злий жарт. Даніельсен, котрий, як він згодом сам зізнавався, утратив надії на успіх, бо ніяк не міг пристосуватися до сильного зустрічного вітру, в одній зі спроб раптом послав снаряд на 85 м 71 см. Новий світовий рекорд народився... завдяки рідкому збігові обставин — у момент кидка раптово стих вітер. Та щойно спис ввіткнувся у землю, як він подув з подвоєною силою.
«Ти сам розумієш, найлегше, — згадує Віктор, — можна було списати невдачі, а саме так я розцінював свої виступи на двох олімпіадах, на підступ випадку. І задовольнитися бронзовою медаллю. А тут ще й начальство стало натякати на вік — мовляв, де вже там до Рима у тридцять років? Але я стис зуби і про себе вирішив: через чотири роки доб’юся свого, хоч би чого це мені коштувало».
Такий характер у цього хлопця, якому лікарі ще в юнацькому віці пророкували малорухомість, визначивши страшну хворобу — уроджений порок серця. Але Вікторові пощастило, на його шляху трапився тренер, який змусив повірити, що єдиний його порятунок — спорт. Щоправда, захоплення «залізною грою», народжене наочними прикладами двох світових штангістів-рекордсменів, кумирів української молоді п’ятдесятих років — Якова Куценка і Григорія Новака, довелося забути. Утім, тоді учень київського залізничного ПТУ уже «захворів» на легку атлетику — штовхав ядро, метав диск, гранати і — спис.
Серпневий Рим з його пекучим сонцем, суперниками, кожний з яких на свій лад анонсував власні майбутні рекорди (неперевершеними оракулами завжди були американці), нав’язливе, як заклинання, нагадування про те, що ви — радянські люди і ЗОБОВ’ЯЗАНІ перемогти заокеанських спортсменів у багаторічній суперечці двох держав, — все це лягало додатковим тягарем на психологічний настрій атлетів. Віктор згадує, як напередодні перед фіналом один із московських партфункціонерів увірвався до нього серед ночі, щоб ... суворо нагадати про ОБОВ’ЯЗОК перед Батьківщиною. Двометровий зріст, руки молотобійця і обіцянка викинути за двері непроханого візитера дали змогу Цибуленкові спокійно доспати ніч.
Якщо про кого всерйоз і замислювався Віктор перед стартом, то це про Януша Сідла. Не забув, як поляк «переплюнув» його в Мельбурні, знав, що Януш сильний, небезпечний не тільки майстерністю, а й незрушним спокоєм. Цей спокій на суперників діяв, як на бика червона ганчірка. Побачивши Сідла, Цибуленко розгубився: дуже вже активно той розминався, хоча йшлося тільки про кваліфікаційні змагання. І теж... занервував, почав робити те, чого ніколи не робив, — навантажуватися, як то кажуть, на повну котушку. Але все-таки розуму вистачило сказати собі: зупинися, якщо ти кваліфікацію розцінюєш як серйозний етап, то як виступатимеш у фіналі? А Сідло... Сідло вразив усіх, метнувши списа на 85 м 14 см, тоді як для виходу до фіналу вистачило б і на десяток метрів менше.
Коли почалися основні змагання, у списку уже не було і норвежця Даніельсена, і американця Еллея, котрий перед іграми послав списа далі за світовий рекорд. Але ж хвалилися... Сідло виходить на старт одним з перших, і снаряд врізається в газон на позначці 76 м 46 см. Вибився із сил? Та тут-таки Цибуленко відкидає думку про поступове нарощування зусиль — бити потрібно з першої спроби, зосередивши в одному кидку ВСЮ нагромаджену силу!
«Я так розхвилювався, що не почув, як суддя назвав моє прізвище, — згадував Цибуленко. — І лише тоді, коли він узяв мене за плече, зрозумів, що настала моя черга. Нікого не бачу, нічого не відчуваю — тільки серце от-от вискочить із грудей, а потім завмирає зовсім... Я побіг... набираю якнайбільше повітря, перехресний крок — кричу на весь стадіон і з усіх сил вириваю спис...»
84 метри 64 сантиметри українця стали нездоланною перешкодою для інших учасників — на цьому боротьба за золоту медаль Олімпійських ігор завершилася, щойно розпочавшися.
Так з’явилася в Україні перша — і поки що остання — чемпіонська медаль у метанні списа...
А Віктор Цибуленко у свої 74 сповнений сил і енергії. І чи не завдяки йому в Києві все ще пам’ятають, що будь-який спорт починається з дитячого...
