Кількох голосів не вистачило, щоб зміни до Конституції було внесено 8 квітня. Овації від «нашоукраїнців» і поспішні коментарі від координатора більшості разом свідчили про невизначеність, незавершеність процесу. Про різну мету, котру переслідують його учасники.
Чи й справді когось збив із пантелику головуючий на засіданні, назвавши не реєстраційний номер законопроекту про зміни, а номер, який присвоюється прийнятому закону? Хіба С. Гавриш помилився? А більш як 290 депутатів? Чи хто з тих, що не голосували, посилався на цю причину? Ні, звичайно. Всі все розуміли, та й іншого закону не розглядали. Ні за що інше і не могли голосувати.
Отже, всі, хто голосував «за» і хто «проти» — робили це свідомо. Розмови про купівлю голосів в один та інший бік лишаються здебільшого розмовами. Вирішальною була свідома позиція депутатів. Ось вона і цікавить громадян найбільше.
Мені вже не раз доводилося казати, що модель зміненої системи влади одна — різновид парламентсько-президентської форми правління. Модель одна, а наміри протилежні. Опозиційні до владного режиму політичні сили — соціалісти і комуністи — домагаються через таку модель усунути від влади корупційні клани на чолі з нинішнім Президентом, а саму владу поставити під контроль народу. (В деталі не вдаюся, про це і писалося не раз, зокрема мною, і кожен, хто цікавиться політикою, має доста аргументів на користь висновку про те, що демократичний устрій робить кращим життя конкретної людини, захищає її права, зміцнює державність. Що підтверджується, до речі, і досвідом багатьох європейських країн). З іншою метою таку само модель обстоює і владний режим. Пропонуючи за два роки різні форми диктатури, видаючи їх за проект політреформи, одержавши відкоша, влада опинилася перед необхідністю підтримувати варіант опозиції. Що такий поворот настане, я стверджував ще чотири роки тому. Настане, але ж не з доброго дива чи з наглої любові Президента до демократії. Час настав, бо технологи режиму переконалися: диктатура «в лоб» не пройде, доведеться систему влади змінити, але так, щоб самим, і повністю, спробувати оволодіти її найважливішими ланками. Тому нас не повинно дивувати, чому залежна від Президента більшість слухняно голосує за пропорційні виборчі закони, за зміни до Конституції. Підозри з приводу однакових позицій влади і, приміром, соціалістів можуть виникати хіба що у, м’яко кажучи, непоінформованих людей. Ми голосуємо в окремих випадках однаково, але це не означає, що ми не бачимо намірів влади. І не бачимо можливості нейтралізувати ці наміри.
Маленький штрих до теми. Поспіх у реформі, намагання запровадити зміни до Конституції через чотири місяці, «дірки», що під час цього з’являються, у правовідносинах між Президентом, парламентом і урядом свідчили про плани влади, далекі від демократії. При згуртованих діях усіх фракцій, котрі хочуть відправити у відставку нинішніх правителів, всі загрози (підкреслюю: всі!) можна було зняти ще на етапі підготовки питання до пленарного засідання, коли в тексті законопроекту і прикінцевих положеннях враховувалися всі побажання «Нашої України». Це і був так званий «варіант О. Мороза», про який говорили багато учасників дискусії. А остаточну крапку поставити під час голосування 8 квітня. «Наша Україна» і БЮТ діяли інакше (про це пізніше), тому втримати вдалося лише одну, але дуже важливу позицію: зміни до Конституції вносити не раніше вступу на пост новообраного президента. Кілька раундів складних переговорів, непоступливість у цій вимозі соціалістів, розуміння небезпеки комуністами та деякими фракціями більшості дало змогу дійти згоди.
Однак 300 голосів не набралося.
Не будемо шукати причину відмови у голосуванні десятка депутатів. Вони цікаві і різні. Але, в принципі, другорядні. Цікавить інше — чому не голосували фракції «Нашої України» і БЮТ?
Конкретне питання потребує чіткої відповіді. Вона така: ці фракції не голосували за декларовані ними ж зміни до Конституції, затягували розгляд виборчих законів, бо не хочуть жодних змін. Бо хочуть існуючу авторитарну систему влади прибрати до своїх рук. І нехай нас не вводять в оману їхні слова про небезпеку «передачі влади до рук тих само кланів», про «реформу після виборів Президента». Відкинемо навіть багато разів уживаний аргумент про доброго царя, припустимо, що таке диво буває..
Ці аргументи привабливі, але... порожні. Бо влада і без «передачі» — в руках кланів, передусім трьох «сімей»: київської, донецької, дніпропетровської. Бо не захоче відмовлятися від надмірних повноважень президент, котрий бореться за них ще на стадії захисту їх у чинній Конституції. Бо жодних гарантій приходу доброго царя (навіть у разі одного кандидата від «трійки») не було і немає. Та й почет наміченого «царя» той самий, що являв собою становий хребет існуючої системи, вірою і правдою служив царю нинішньому, а сьогодні без тіні сорому перелицювався в опозицію. І це — незаперечний факт. А це означає, що ризики залишити все як є, небезпечніші ризиків змін! Не бачити цього — значить, дурити людей. Значить... підтримувати фактично владний режим.
Змінити систему влади, усуваючи нинішніх правителів, треба. Домовлятися з тим, хто це розуміє, слід. Це невідкладне завдання для всіх, хто хоче добра людям і нашій державі. Змінити Президента потрібно до виборів. Варіанти є. Як це здійснюватиметься, ми ще і побачимо, і обміняємося думками. Минулий тиждень підтвердив лише одне — справжніх прибічників реформи системи влади набагато менше, ніж можна було сподіватися. Ми відчували це раніше, переконалися остаточно тепер.
Тому висновок робимо для себе. Під час президентської кампанії одним із провідних гасел для соціалістів, котрі вимушені йти в кампанію самостійно, залишиться те, в чому ми переконані достеменно: реформувати систему влади, поставити її під контроль народу!
Олександр МОРОЗ,народний депутат України,голова Соціалістичної партії України
