Такої кількості скарг, заяв, звернень у різні правоохоронні та правозахисні організації, скільки було написано останнім часом із Миньковець, що у Дунаєвецькому районі, напевно, не надходило із жодного села. Як розповіла заступник голови правління Подільської правозахисної фундації Ніна Шеховцова, їй довелось ознайомитися майже із сотнею. У більшості селяни просять допомогти опрацювати їх і передати до суду. Просто оберемками посипалися вони і в районну прокуратуру. Усі проблеми дуже характерні для сучасного села, і, можливо, миньковецькі не привернули б до себе такої уваги, якби не одна деталь. Практично в усіх цих бідах звинувачують одну людину — директора місцевого товариства з обмеженою відповідальністю «Ранок», депутата районної ради Дмитра Алексєєва. Такої агресивної кампанії з відкликання депутата на Хмельниччині раніше не було.
Без сильної руки не буде господарства
Дмитро Васильович зустрів гостей не дуже люб’язно. Від розмови не відмовлявся, але був насторожений і трохи гарячкував. — А яким же мені бути? — не стримався. — За останні два місяці у нас побувало тридцять вісім різних перевірок. Це ж треба витримати таке! Бухгалтерія практично не працює, тільки видає довідки на замовлення перевіряльників. Чому ніхто доброго не хоче бачити, тільки усе чорне шукають?
Якщо б не отой конфлікт, що розбив село на два ворогуючі табори, Миньківці, за сучасними стандартами, можна було б виставляти як одне із кращих господарств у районі. Аж ніяк не в кожному збереглася ферма, де було б понад півтисячі голів великої рогатої худоби та ще дві з половиною сотні свиней. А у невеличкій довідці, яку видали в конторі господарства, значиться, що торік середній надій на корову становив п’ять тисяч кілограмів. Зауважу, що по області цей показник дотягнувся лише до 2,3 тисячі кілограмів.
Восени засіяли 350 гектарів озимої пшениці та жита і зорали на весну 400 гектарів. До того ж не тільки обробляли миньковецькі поля, а ще й укладали договори на оренду паїв у сусідніх Сиворогах, Соснівці, Великій Кужелевій. Звідти до Алексєєва люди просяться на роботу. А дехто навіть із сусіднього Новоушицького району добираються сюди і дякують за те, що для них є заняття.
То про яку чорну біду можна вести мову в Миньківцях? Свого часу від них вирішила від’єднатися Кужелова. Під час розподілу кужелівські селяни навіть майнових паїв отримали більше на шістнадцять відсотків, бо на їхній території залишалася молочна ферма. Та що з того? Уже немає ні ферми, ні господарства. А з півтора десятка кужелівчан тепер заробляють на життя у Миньківцях.
Кожен бореться за своє
Порушниками спокою стало кілька жінок, котрих так чи інакше образив керівник. А Галина Вострецова розповідає: все розпочалося з того, що на фермі у неї вкрали... жир із молока. Тобто здавала вона молоко, і за хороші показники повинна була б мати дотацію. А від неї це приховали. Коли ж здійняла бучу, то, за її словами, лаборантка швиденько принесла їй гроші додому. На цьому все могло б скінчитися. Але жінка переконана, що на цьому порушення і несправедливість у селі не закінчилися, а тому почала шукати інших скривджених і ошуканих. Ось тут і посипалися скарги.
На стихійних зборах важко було навіть вислухати всіх, не те що розібратися в суті справ. Пенсіонерці Любові Сліпко було до сліз образливо, що всім видали плату за пай, а її обійшли. Переконана, все через те, що не пішла сапати буряки, як наказував директор. От він тепер і помстився. Та хто ж її, пенсіонерку, може змусити їх сапати?
Алексєєв своє веде: на одному буряковому полі три чоловіки сапало, на другому — вісім. Немає охочих до такої роботи. Тому й виділив ділянки для пенсіонерів. А коли ті принципово ставили питання, що не підуть, то й він пішов на свій принцип: і землі вашої не візьму, і орендної плати не дам. Якби все йшло за правилами та законом, то й не було б ні тих сварок, ні проблем, що розривають Миньківці на частини. Люди скаржаться, що ще кілька років тому в них взяли по 65 гривень на виготовлення державних актів на землю, а документів дотепер не видали. Знову виходить, що директор проти людських інтересів пішов?
А він роз’яснює: хотів виготовити документи для всіх разом, і гроші було взято в рахунок оплати за земельний пай. Та доки збиралися з паперами, ціни на оформлення зросли, і згаданої суми вже було замало. Так усе й затихло.
Ходіння по інстанціях
Коли слухаєш отих людей, ображених, зневірених, безправних, розумієш, що й решта їхніх проблем підлягає під загальне правило: нікому до них немає діла. А якщо хтось і спробує відстояти своє право, то справу зуміють закрутити так, що роками з неї не виплутаєшся. А потім ще й скажуть: дурний дядько, сам не знає, чого добивається.
Щось схоже сталося і з Уляною Гринчишиною. Вже кілька років вода із сільського ставу заливає її город і садок. Ґрунти осідають, хаті загрожує небезпека. Але так само, як невблаганна весняна вода, так і глухі чиновники до її проблем. У сільраді розводять руками, мовляв, бабця надто вередлива, їй вже і город в іншому місці пропонували, а вона вперлася на своєму — хоч бери та засип став землею.
— Не в городі суть, — править своє Уляна Антонівна. Скільки я вже тої землі обробити годна? Але не можу терпіти, щоб хтось жирних карасів їв, затопивши мій город.
Ситуація, здається, простіше простої. У господині є рішення сесії виконкому Миньковецької сільради, видане ще 2000 року, де чітко зазначено розміри її володіння. І не винна жінка, що вже пізніше з’явилася вимога відміряти навколо ставу охоронну зону, яка проходить людськими городами. Тепер чиновники переконані, що була б ця зона — не було б проблем із підтопленням.
Ні, переконує жінка, просто треба орендарю почистити дно замуленого ставу, тоді й вода не буде виходити з берегів. До того ж у договорі оренди чітко зазначено, що він зобов’язаний не допускати погіршення екологічної обстановки, захищати землю від підтоплення та заболочування. То чому вже кілька років Уляна Антонівна пише скарги і заяви в різні інстанції, проводить експертизи, збирає довідки, приводить на свій город різні комісії, котрі співчутливо хитають головою, а справа стоїть, як вода у її городі?
Воно, звісно, з району миньковецького ставу не видно. А в селі хто візьметься за таку непросту роботу — почистити водоймище, чого не робили вже понад сорок років? Та й заради чого? Заради бабусі, в якої в городі розвелися водяні щурі?
Бути об’єктивним, багато миньківчан дякують своєму директору за те, що зберіг господарство, дає роботу. Але ж багато і дорікають за те, що люди перетворилися просто на робочу силу, а їхні проблеми, житейські, особисті, виробничий процес залишилися поза увагою керівництва господарства.
Ось тому Миньківці і воюють. І не хотілося б, щоб у цій війні хтось отримав перемогу. Бо хоч на чиєму боці вона буде, врешті-решт програє село і його люди...
Хмельницький.
