На другому році реструктуризації галузі, 14 грудня 1998 року, гірник шахти ім. Баракова Олександр Михалевич покінчив з собою актом прилюдного самоспалення. Перед цим краснодонські вуглекопи 155 днів марно пікетували облдержадміністрацію з вимогою погашення заборгованості із зарплати. У передсмертній записці Олександр написав: «Набридли знущання з боку керівництва шахти й адміністрації. Це не вихід у житті, але, може, через мій учинок швидше буде вирішено справи. Сам тверезий і перебуваю в нормальному стані. Відповідаю за свої дії.»
Один у полі не воїн
У не такі вже й далекі часи школярам, котрі вивчали історію колишнього СРСР, учителі докладно й у всіх фарбах малювали нелюдські умови існування робітничого класу за царату. Але навіть заангажовані історики не ілюстрували протести трудящих актами самоспалення. Їх просто не було. Страйки — так, були. Січневі барикади 1905 року на Красній Пресні у Москві та в районі Горлівського мехзаводу на Донбасі — так, були. Стріляли в старателів на Ленських золотих копальнях у 1912 році. Але щоб робітник себе спалював через невиплату зарплати... Якби сталося подібне до 1917 року, ця людина посіла б гідне місце в більшовицькому пантеоні жертв царизму поряд з Нечаєвим, Желябовим, Бабушкіним тощо.
Олександр Михалевич не став ані героєм робітничого руху в Україні, ані, тим паче, національним героєм.
Щоправда, вчинок зневіреного гірника тоді примусив владу виплатити зароблене колективові шахти ім. Баракова в повному обсязі. Але стан справ у галузі відчайдушний протест одинака, втім, як і перманентні страйки сотень і тисяч гірників, не змінили. Величезну частину колосальних грошових потоків, що обертаються в ТЕК, як і раніше, спрямовують у відомому напрямі, нехтуючи не тільки соціально-особистісними, а й виробничими інтересами українських шахтарів.
Більш як мільярдна заборгованість із зарплати, що висить дамокловим мечем над нашими гірниками та їхніми родинами, сама злидарська зарплата, яка не забезпечує фізіологічного відновлення тих, хто рубає вугілля і породу у вибоях глибоко під землею, тим часом, пояснюється не раз уже описаними прискіпливими журналістами, але, як і раніше, безкарними в нашій державі схемами хижацького присвоєння, використовуючи термінологію Карла Маркса, додаткової вартості. Або, коли хочете, згідно з термінологією новоязу — доданої вартості. Зазначимо, первинної. А отже, і найбільш ємної за витратами, що визначає і високу ціну товарного продукту — в нашому випадку вугілля, і робочої сили. Недарма рядові гірники вугледобувних країн належать до найзабезпеченішої верстви середнього класу, основи стабільності суспільного розвитку.
Гроші зникають в тіні
Звісно, ні в США, ні в Австралії, ні в Німеччині, ні в ПАР — найбільших гравцях світового ринку твердого палива — і в інших країнах таких цинічних, надзухвалих схем обдиралівки гірників не застосовують навіть приватні власники вугільних копалень. А в нас, нагадаємо, майже сто відсотків шахтного фонду перебуває у власності держави! Отже, весь управлінський корпус, тобто всі, хто своїми підписами під держпечатками запускає схеми, про які йдеться, є контрактними державними менеджерами профільного міністерства. Тож чому б не дати по руках тим, хто вже багато років, наприклад, збуваючи вугілля приватним торгово-посередницьким фірмам за заниженою ціною, саме в них купує гірничошахтне обладнання і матеріали за цінами позамежно завищеним, прирікаючи гірників та їхні родини на злидарське існування? А, може, недарма в народі кажуть, що риба гниє з голови?
У глибині цієї народної мудрості переконуєшся, аналізуючи фінансову сторону реструктуризації галузі. Розпочнемо із зовнішніх запозичень. Перший, наголошуємо, цільовий кредит під реструктуризацію вугільної промисловості в розмірі 15, 8 мільйона доларів США ми одержали від Світового банку в уже далекому 1996 році. Судячи із звітності, ці гроші цілком було використано за призначенням, під час реалізації пілотного проекту закриття трьох шахт. З якою ефективністю — це інше питання. До нього ми ще повернемося. Натомість із другої позики — 150 мільйонів доларів, призначених для ліквідації уже 20 вугледобувних підприємств, гірникам не дісталося жодної копійки! Ці гроші тодішнім урядом цілком було використано для латання дірок у дефіцитному бюджеті 1996 року.
Із наступних 80 мільйонів доларів цільового кредиту 35 було призначено для створення рентабельних підприємств у шахтарських регіонах, щоб працевлаштувати гірників, які втратили роботу. З них, начебто за прямим призначенням, пішло лише 175 тисяч. Чому «начебто»? Та тому, що ці гроші опинилися в Черкаській (?!) області чи то для розширення, чи то для реконструкції лакофарбового заводику. Скільки шахтарських родин переїхало з Донбасу на Черкащину за цим, перепрошую, інвестиційним проектом — історія, звичайно, замовчує. Я так підозрюю, що жодної. Ще 40 мільйонів доларів узагалі вільно продавали комерційним банкам без визначення конкретних цілей. Під час цього майже стовідсоткова різниця в кредитних ставках Світового банку (сім відсотків річних проти вітчизняних 14—15 в іноземній валюті) осідала в кишенях доморослих фінансових ділків. Ну, можливо, певна частка доходів від подібних ультраринкових операцій прилипала до рук корумпованих чиновників.
Залишком Мінфін частково затикав зяючі бюджетні дірки, частково — погашав процентні платежі за раніше отриманими Україною закордонними кредитами. Тим часом шахти закривали одну за одною, відповідно до узгодженого зі Світовим банком плану, і десятки тисяч гірників, що називається, викидали на вулицю, і вони опинялися сам на сам у боротьбі за виживання... Мабуть, жахнувшись від того, що відбувається, не бажаючи бути причетним до такого мракобісся з 1999 року Світовий банк загалом припинив фінансування реструктуризації української вугільної промисловості.
Злочинна безсистемність
До слова, за часів командно-адміністративної економічної системи за двадцять років, з 1970 по 1990, без голосних криків про реструктуризацію тихою сапою у Донбасі було закрито 150 збиткових і безперспективних шахт. Під час цього жодна гірняцька родина не залишилася без засобів до існування. Будували нові та розширювали діючі вугледобувні підприємства, для шахтарських дружин відкривали текстильні та швейні комбінати і фабрики, одне слово, такої, як сьогодні, соціальної напруженості в регіоні не було.
Повірте, це не ностальгія за колишньою соціалістичною системою. Це до того, що, судячи з результатів, у головах наших реформаторів і реструктуризаторів, окрім як схем особистого збагачення, взагалі немає жодної системи. Адже не можна справді вважати такою програму «Вугілля України», якщо під час її виконання закривають абсолютно перспективні підприємства! Мало не бунтом, наприклад, обернулося закриття шахти «Бутовка Донецька». І гнів гірників був цілком справедливий. Адже в цьому разі під землею залишилося щонайменше сорок мільйонів тонн балансових запасів підприємства, вугілля не найгірших, цілком підготовлених до підйому на-гора донецьких пластів, які могли продовжити її існування щонайменше на 20 років. А тепер цей обсяг первинного енергоносія назавжди втрачений для нас з вами, як утім, і для наших дітей, онуків та правнуків.
Бездумно затоплені за семиріччя, цілком перспективні шахти Донбасу, а їх, серед 122 закритих, фахівці нараховують не один десяток, відновленню не підлягають. Колись, коли гірничі виробки трималися на дерев’яних кріпленнях, приміром, відкачавши зі штреків воду українські вуглекопи відновили практично всі затоплені, підірвані та зупинені в період Великої Вітчизняної війни шахти Донеччини. Дерев’яні кріплення у воді не гниють. Але вони давно вже пішли в минуле. Металеві, що їх чимало залишилося під землею, під впливом води зазнають корозії з неймовірною швидкістю. Виробки, в разі зруйнування такого кріплення, під натиском гірського тиску гасяться довільно, перетворюючи упорядковану самою матінкою-природою геологію на суцільне, цілком непередбачуване, практично не доступне для людини місиво.
Але повернімося до фінансів. Із закордонними інвестиціями все зрозуміло. Щодо власних коштів, то поняття «реструктуризація» стосовно вугільної промисловості було вперше нормативно зафіксовано лише в липні 2002 року в постанові Кабміну з типовим для практики розв’язання соціально-економічних проблем заголовком: «Про заходи з поліпшення роботи підприємств вугільної і торфодобувної промисловості».
Схрестили вужа і їжака
Не аналізуватимемо, як чиновникам удалося схрестити в одній постанові вужа та їжака, бо цілком очевидна різниця між торфорозробками і вугільними розрізами та шахтами. Суть справи, врешті-решт, від цього не змінюється. А вона полягає в тому, що тільки програма закриття 122 шахт і створення робочих місць для робочих рук, що вивільняються під час цього, за найскромнішими підрахунками потребувала 8,8 мільярда гривень. За семиріччя, про яке йдеться, було надано 3,2 мільярда.
Утім, Бог з ним, недофінансуванням. Лементування керівників держави про убозтво нашої любої батьківщини набили оскому не тільки нам з вами, пересічним українцям, а, здається, вже і зулусам із Занзібару. Хоча в усьому світі успішно застосовують схеми неінфляційного емісійного інвестування грошей під високорентабельні проекти з обов’язковим поверненням випущених і витрачених коштів до національних банків, для наступного погашення зайвих грошових знаків, якщо такі все ж буде виявлено в обігу. Але витрачених, наголошую, з розумом. Однак його, розуму, вочевидь не вистачило, якщо проаналізувати ефективність використання вищезгаданих 3,2 мільярда гривень. Зазначу, виділених вугільникам із держбюджету, тобто за рахунок нашої з вами, дорогі співвітчизники—платники податків, кишені. Щоб довести це, наведу лише два факти.
Так, створена на ці кошти державна компанія «Укрвуглереструктуризація» із сум, виділених на створення нових робочих місць для гірників, які залишилися без засобів до існування, примудрилася, за даними Рахункової палати, використати за прямим призначенням лише 13, 6 відсотка проектної вартості намічених заходів. Натомість окремі іноземні консультанти комплексних проектів реструктуризації української вугільної промисловості за свої зусилля погодинно одержували по 200 доларів США! Легко підрахувати, що зарубіжні знавці особливостей Донецького вугільного регіону за тиждень клали до кишені стільки грошей, скільки наш український пенсіонер одержує за 8 років!
Реструктуризація будь-якої галузі — це не тільки і не стільки звільнення від збиткових підприємств, скільки її оздоровлення за рахунок запровадження новітніх технологій. Стосовно вугільної промисловості вона далеко виходить за рамки проблем шахт і шахтарів. У всіх країнах Європи, які пережили реструктуризацію вугільної промисловості — в Бельгії, Англії, Німеччині, Франції тощо, значну частку коштів (від 40 до 50 відсотків загальної суми асигнувань) спрямовували на вдосконалення технологій спалювання твердого палива. У вітчизняній програмі «Вугілля України» якщо даний напрямок і згадано, то винятково декларативно, як добре побажання. Внаслідок цього перший у країні енергоблок, який мав працювати за новою технологією — спалювати вугілля в так званому киплячому шарі, на Старобешівській ТЕС реконструюють от уже п’ятий рік. До речі, за клятих радянських часів на таку роботу витрачали щонайбільше півтора—два року. Про бінарні теплові електростанції, котрі працюють на вугіллі, в Україні загалом не чутно. Хоча в тій самій Росії їх зводять мало не масовим порядком. Однак є й новітні технології, котрі вже кратно заощаджують кількість палива, що його спалюють для одержання кіловат-години енергії, доводять ККД саме вугільних теплових електростанцій до 92—97 відсотків, забезпечують практично цілковиту екологічну чистоту довкілля.
А втім, погоджуюся. Для наших реструктуризаторів такі цілі — позахмарні висоти. Але, судячи знову-таки за результатами, їм і земні, точніше, підземні справи вочевидь не під силу. Скажімо, в листопаді Мінпаливенерго обіцяло різкий підйом вуглевидобутку в четвертому кварталі минулого року. Не вийшло підйому. Плани, як у нас це часто буває, далеко розійшлися з дійсністю...
Донбас демонструє характер
Та й не могли не розійтися, коли розпорошувалися і без того мізерні капітальні вкладення. Аналізуючи стан справ у галузі, Рахункова палата відзначила, що торік на балансі вугільної промисловості було 916 незавершених об’єктів загальною кошторисною вартістю 36,7 мільярда гривень. Щоб запустити їх у роботу потрібно ... 25,5 мільярда. Але замість того, щоб проаналізувати стан довгобудів, їхню необхідність і економічну доцільність, Минпаливенерго допустив будівництво ще новіших об’єктів.
Використання бюджетних грошей, що виділяються, не за призначенням, з порушенням чинного законодавства не дало змоги досягти однієї з цілей програми «Вугілля України» — введення в експлуатацію запланованих на 2003 рік нових потужностей. Саме такого висновку дійшла колегія Рахункової палати.
І хоча з такою оцінкою важко не погодитися, під час детального аналізу бодай і не звітних, а індикативних показників виникають певні сподівання. Вуглярі знають, що найємнішим індикативним показником, який характеризує життєздатність галузі, є так зване навантаження на очисний вибій. Інакше — кількість палива, що його видають за добу на-гора з діючої лави. Так за минулі сім років реструктуризації цей показник у середньому зріс удвічі. А в комплексно механізованих лавах сягнув 728 тонн — майже стільки видобували наші гірники, дивуючи увесь світ рекордами, з оснащених технічно вибоїв на початку сімдесятих років минулого століття, періоду розквіту вугільної промисловості України.
Відтоді, щоправда, спостерігалося лише падіння, хоча і плавне. Нижчий рівень припадає на 1994 рік. Тоді середнє навантаження на комплексно механізовану лаву впало до 344 тонн. І от, бачте, ситуацію вдалося переломити. І це незважаючи на все вище описане! Парадокс, та й годі.
А втім, самі гірники цілком переконані, що цей феномен досягнуто не завдяки, а всупереч економічній політиці, що її проводить вища державна влада стосовно вугільної промисловості України. Мовляв, Донбас ніхто не ставив на коліна і нікому (навіть реформаторам і реструктуризаторам вітчизняної та й іноземної закваски) його поставити не дано. Однак, про феноменальну живучість галузі — в наступній публікації.
