Сьогодні зустріч із Павлом Архиповичем Загребельним
Народився 25 серпня 1924 р. у селі Солошине Кобеляцького району Полтавської області в сільській родині. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського інституту (1951). Перша книга — «Каховські оповідання» (у тому ж таки п’ятдесят першому році), друга книга — оповідання «Степові квіти», третя — «Новели морського узбережжя». Потім романи «Дума про невмирущого» (1957), «Європа 45» (1959), «Спека» (1960), «Європа. Захід» (1961), «День для прийдешнього» (1964), «Шепіт» (1966), «Добрий диявол» (1967), «Диво» (1968), «З погляду вєчності» (1970), «Переходимо до любові» (1971), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Намилена трава» (1974), «Євпраксія» (1975), «Розгін» (1976), «Левине серце» (1978), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1982), «Південний комфорт» (1984), «Вигнання з раю» (1985). Вийшли друком п’ятитомник і шеститомник. За роман «Розгін» удостоєний Державної премії СРСР (1980), романи «Первоміст» і «Смерть у Києві» нагороджені Державною премією ім. Т. Г. Шевченка. Одна за одною виходять книги в останні роки.
Останнім часом у суспільстві різко зросли вимоги до справжньої, національної культури, великої, що виходить на світовий рівень української літератури, книг, нелегких для читання, але які піднімають пласти народного, нового по суті життя. У планах редакції — діалоги з письменниками, імена котрих не затерли час і життєва суєта. Ліна Костенко, Володимир Кашка (нове відкриття української літератури), Павло Вольвач, Валерія Врублевська, Оксана Забужко, інші...
— Чи прочитали ви «Брухт»? — запитує він трохи хриплуватим, глухим голосом.
Я запевняю його, що прочитав, і це гарна література. Прошу про зустріч. Він скаржиться на хворобу, зайнятість, тихо каже:
— Давайте так... У «Букві» (книгарня. — Ред.), напевно, вже є нова книжка. Називається вона «Стовпотворіння». Цікаво буде поговорити. Одразу телефонуйте.
Шукаю «Стовпотворіння».
— Ще немає, не прислали.
Молоденькі продавщиці розводять руками.
У бібліотеці Спілки письменників немає відомостей про друкування новинки.
— Що ж там? — запитую в Павла Архиповича.
— Почитаєте, от-от прийде...
Раз у раз тепер ходжу туди й назад. Затіваю дискусію між тими, хто прочитав «Голу душу», «Брухт». «Брухт» у «Букві» коштує чотири гривні, випущено книгу 5-тисячним накладом у харківському видавництві «Фоліо». Шанувальників цього роману чимало.
Я, тим часом, щоразу повертав бесіду своїх співрозмовників до давніх (і таких близьких!) романів Загребельного. Збиралися тоді широкі читацькі конференції і на «Роксолану», і на «Європу. Захід», і «Переходимо до любові»...
Багато тих романів новий читач знає, на жаль, менше.
Раптом зустрів я чудових хлопців, колишніх афганців. Їх так схвилював роман із тих років «Дума про невмирущого», що вони перебивали один одного, погоджувалися, а то й не погоджувалися, що сказав той чи інший з них. Про війну, горе, поневіряння, біль, страх, — вважають вони, — Загребельный написав, як «для сьогодення». Одного з них звали Андрієм, як героя роману Андрія Коваленка. Але що характерно: він теж у бою жертвував собою, заради сильнішого. Який міг, напевно, його захистити. Самому йому було зле, він підтримував, як сказав, «черево, з якого все виходило». Він не пам’ятає, що було далі. Проте «цілком справдилася думка: він міг мене врятувати, а я ні, і ми виграли іграшечку, не здохли там»...
— Я коли прочитав, дав їм. — Андрій, високий, сутулий, відставив свою чашку кави, глянув на всіх: — Хотів би такому письменнику — в очі! І не моргнути! Якщо говоритимеш, що я, який бачив багато чого на війні, то — комашка, а він — ох який великий! Він зрозумів, а головне — передав, що тебе чекає, якщо ти пішов на війну. Але вона — завжди поруч! Не треба її кликати, вона сама, на жаль, прибіжить, сяде на поріг і завиє!
Я всі останні дні читав усього Загребельного і знаходив місця, повз які не проскочиш. Особливо в «Думі про невмирущого». Синівно писати матері, щоб вона простила тебе за те, що ти помер далеко від неї, навіть не знаєш де!.. Що ж? У цьому світі тільки й залишається матерям одержувати такі листи? Вони, напевно, йдуть по світу щодня. І залишаються матерям лише сльози, страждання, вічність зову дітей. Хто не був на тій війні, на війнах теперішніх, може, і пройде мимо. Але ті, що йшли, ті навіть і сльозу пустять...
Ну про що я стану говорити, двічі прочитавши «Брухт»? (У трьох журналах, тепер в окремій, напевно, комерційній книжці). Про те, що... «Це «новина» нашої дійсності. Це «Людська комедія» української землі. Це нові пороки й опис їх, нові чесноти і, слава Богу, хоча б згадки про них. Поки вони ще сприймаються — жевріє і в читачах надія. Тому що, читаючи, вони сприймають близько до серця нову художню літературу свого століття і свого народу. Автор, Павло Загребельний, живе не одним життям, він увібрав у себе величезний досвід людства. Тому розкидає як подарунки цінні відомості з історії, побуту, загалом поточного життя.
Читач залишається наодинці з молодим ученим Совинським, «розум якого бунтував проти прагматизму та технократії XX століття». І спостерігати, як він допомагає інститутському товаришу реалізувати «наліво» радянську військову техніку. Тут усе, і велике, і мале. І розкутість писання (нате, розмірковуйте, як було і як довели, і як ще буде). І слова, що раніше вживали рідше: «Перса твої — білосніжний храм, а цицьки — мов лампадки в нім. Дозволь молитися там і дзвонарем стати твоїм». Це в пам’яті героя роману Совинського, історика-фахівця, виникає вірш перед початком «кохання» із всемогутньою дамою, яка вертить цим ближнім світом, що потрапив у її володіння. Усе крутить вона від імені Ягнича, котрий прийшов на обід у чорному парадному костюмі, з орденами і медалями від шиї до попереку, людина «мідногрудо-золотогрудий і засохлий, як грушка в попелі, чоловік-мікроб Фень». Ось діалог із ним:
— А ти думаєш, Кузю (Ягнича кликали Кузьмою), у Гамериці знають ото, як усе кликати по його назначенію?
— В Гамериці?
— Атож. Там, де Рейган був.
— Рейган?
— Атож. З ним таке, як оце з тобою, та зате ж ти знаєш, як овечок кликати, а він не зна.
— Не зна? Хто — Горбачов?
— Та ні. Горбачова вже нема. Рейган...
...— А я Герой?
— Герой.
— Герой, герой, а в сраці геморой. А в тебе, Феню, геморой?
— Так я ж за вівцями бігав, а не в кабінетах жопу парив...
Мова драматичного літературного часу! За короткий термін наш читач якось звик й іноді не звертає вже уваги на «круті» вирази. Проте точнішого опису діалогу дебіла Ягнича, за яким — влада, нехай через підставних, годі й придумати. Народжується якась дивна література, часом «швидка», як стрілянина на телевізійних екранах. Я перечитав «Брухт», не зупиняючись. Класик вніс душевний спір. Потупцювавши на одній з важливих тем сучасності, він сказав дуже багато, про що ти ще не думав: як було, чому було, де межа дозволеності, розуму, де «беспредел», за якими парканами ще заховано, що чекає, буде ще, ще і ще?!
...Знову телефоную до Павла Архиповича.
— «Стовпотворіння» у «Букві» поки що нема.
— Так з податками там щось. Лежать і ждуть часу. Вони мені телефонували.
І перейшов на російську мову:
— Не отгружают, ждут изменений законов в пользу книги.
Я поставив йому три запитання, які, власне, належать читачам Загребельного, я з ними просто спілкувався. Продиктував йому ці запитання.
— Зателефонуйте о п’ятій годині (телефонував йому об одинадцятій).
Рівно о п’ятій бере слухавку.
Запитання: «Що ви вважаєте для сьогоднішньої української літератури найголовнішим?»
Відповідь:
— Найголовніше покликання літератури — слугувати визволенню людського духу. Сам Господь Бог, сотворивши Адама і Єву, дозволив їм пороскошувати в Едемі необмеженою свободою лише один день. А тоді, мабуть, злякавшись, що породив рівних собі, вигнав зі свого царства свободи на грішну землю, де мало панувати обмеження, пригнічення і насильство. І не так над тілом, як над духом людським. Загрози, страхи, забобони релігії, доктрини, ідеології, влада — усе це нависало над маленькою людиною вище єгипетських пірамід, загрожувало нікчемнінням, розпачем, цілковитим знищенням. Однак сутність людини, її душа, її серце, навіть розкльоване до смерті хижим посланцем жорстоких олімпійських богів, знову, як писав наш великий поет, оживало і сміялось знов. Література — це великий сміх над недосконалістю нашого світу. Саме в цьому неймовірна популярність ось уже впродовж 400 років Дон-Кіхота Сервантеса.
Запитання: «Над чим працюєте?»
Відповідь:
— Над собою.
Запитання: «Побажання своєму читачеві...»
Відповідь:
— Про читача я взагалі скажу: я не можу доктринувати, як колись сусловська пропаганда, кому, що і як читати. Читач має право вибору. На жаль, доктринерство триває. Літературні карти замінюють ідолами новими. Але навіть тоді, коли їх зображують супермодними, зворушливими до сліз, звісно ж, прекрасними і вознесенними в так званому західному світі, в них мимоволі відчувається жалюгідний примітив, безмежне марнослів’я, хворобливе й одержиме, за яким немає ніякої справжньо людської наповненості, є лише порожнеча, яянє, отхлань, де вже марно шукати багатства життєвих почувань і розкоші світу. Кожен має читати, що хоче, а не те, що його змушують...
Павло Загребельний у третій своїй книзі «Новели морського узбережжя» розповів нам про білих своїх коней: «У морі, у тому самому місці, де народжувалося сонце і де вода урочисто сяяла і відбивала золотом, наче повітря у стародавньому храмі, стояли два білих коня. Вони стояли по той бік у безкінечних розливах моря, наче сон, наче мрія»...
Маленький водовоз із приморського колгоспу забрався далеко в море, щоб намочити колеса воза. І тепер їхав до берега...
Володимир ЮГОВ,письменник.
