З досьє «ГУ»
Олександр КУЗЬМУК, народний депутат України по 129-му виборчому округу (Миколаївська область). Народився 17 квітня 1954 року в місті Славуті Хмельницької області. Закінчив Харківське гвардійське вище танкове командне училище, Військову академію бронетанкових військ, Міжнародний інститут управління, бізнесу та права, Академію Збройних сил України. З 1996 по 2001 рік — міністр оборони України. Безпартійний. Член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, депутатської фракції політичних партій Промисловців і підприємців України та «Трудова Україна». Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Учасник бойових дій. Одружений, має сина й дочку.
— Генерал армії, народний депутат України Кузьмук більше політик чи військовий?
— Ще ніхто у світі не довів, що військовий не може бути політиком. Мало того, історія свідчить, що найчастіше військові стають грамотними політиками. Приміром, Джордж Вашингтон. Я в політиці вже вісім років, не новачок. Адже посада міністра оборони найполітичніша в усьому світі, навіть в Україні. Іноді кажу, що ношу два головні убори — кашкет військового та капелюх політика.
— Досі ще не вщухли пристрасті навколо аварії російського літака над Чорним морем два з половиною роки тому. Чи можна сьогодні дати однозначну відповідь, хто був винний у тому, що сталося? Як оцінюєте свої дії у тій ситуації? Якби вас умовили не йти у відставку, погодилися б?
— Я досі не перестаю працювати над вивченням причин цієї трагедії. І поки що не можу дати однозначної відповіді. Бо й дотепер не розібралися, що там сталося насправді. Я і сьогодні не можу точно сказати, що з боку Збройних сил України були порушення, які могли призвести до цієї трагедії. Мої заяви обгрунтовані. Є фото- та відеоматеріали, котрі доводять, що падіння ракети відбулося за 70 кілометрів від місця катастрофи. Але, з другого боку, факт загибелі літака наявний. А в цьому районі ніхто, окрім нас, не застосовував засобів протиповітряної оборони.
Відповідальності з себе за те, що трапилося, я не знімаю. Тому й наполіг на своїй відставці. Розумів, що за тієї ситуації ця трагедія може негативно вплинути на імідж країни і Президента. А це буде використано супротивниками. Я «перетягнув» провину на себе і був правий. І сьогодні вчинив би так само.
— Подейкують, що після тієї катастрофи літака ви стали дуже багато курити. Чи позбулися нині цієї шкідливої звички?
— Я курив по три пачки на день. Але з 8 жовтня 2003 року кинув. Сталося це по дорозі з Миколаєва до Києва. Ще в Миколаєві про це й не думав. Але, узявши чергову сигарету, сказав собі: «Невже не зможу кинути?» І кинув. Напевно, щоб собі довести.
— Чому присвячуєте вільний час? Чимось захоплюєтеся?
— Моя пристрасть — риболовля й полювання. Серйозно захоплююсь історією та колекціонуванням усього історичного. Причому колекції передаю до музеїв. Наприклад, колекції холодної зброї передав до Національної академії наук, Музею Збройних сил України, музею Кримського військового санаторію. Люблю історичну літературу, фантастику, сучасних авторів. Цікаві книги — опіум для мене. Я їх просто проковтую. Намагаюся супроводжувати читання певною дослідною роботою. Дочка знаходить відеокасети з теми, яка мене цікавить. Я аналізую, зіставляю. Це вельми захопливе заняття.
— У вас двоє дітей — Іван та Марія. Чи втілилися в них ваші мрії?
— Мабуть, це неправильно — бажати свого повторення в дітях. Вони мають залишатися самими собою. У чомусь мої діти перевершили мене, стали досконаліше. А десь ще не досягли бажаного. Але загалом я ними дуже задоволений. Син — капітан, військовий лікар, служить у госпіталі. Дочка навчається на факультеті міжнародного права в Національному університеті імені Т. Шевченка. Проте діти в мене не генеральські. У тому розумінні, що не «татів синок» і не «мамина дочка».
