Володимир ЛИТВИН,Голова Верховної Ради України, академік НАН України
Явлення Христа у цей світ — його народження, життя, смерть, воскресіння — заклавши основи християнської віри, стало часом переломлення цивілізаційного розвитку людства. Ера християнства відкрила перед ним досі невідому перспективу й якісно нову історичну матерію — духовне безсмертя. Відтепер для кожного з сущих корінним чином змінювалася сама сутність земного існування: його зміст, цінності й, найголовніше, — мета. Для мільйонів і мільйонів людей життя, освячене вірою, набуло вищого, істинного смислу й невідбутної цінності.
Усе, що відбувалося на нашій землі після пришестя Христа, уже не могло внутрішньо не координуватися і не співвідноситися з цією провіденціальною подією з подій.
Перехід від язичницького індивідуалізму до громадянського смирення, готовність не покоряти ближнього, а підкорятися і служити самому, таланту не стільки брати, скільки давати — все це стало визначальними прикметними ознаками становлення як нової людини, так і епохи християнства загалом. Непростий процес внутрішнього переродження наснажувався й животворно підтримувався щиросердною вірою, що яка б тяжка не була ноша цього світу — за все воздасться.
Релігія, формально увінчуючи ці перетворення, не давала простих відповідей на доленосні питання, змушувала, натомість, думати, рефлексувати, налаштовуватися на самовизначення і самопізнання в пошуках кінцевого покликання свого буття. Її призначення полягало в орієнтуванні, у власне етимологічному підказі — возз’єднанні, відновленні колись втраченого зв’язку між людиною й Богом.
Зародившись як релігія, християнство стрімко набуло форми особливої культури, що виявлялася у спільних для віруючих традиціях, єдиному світогляді.
Його історія — історія нескінченних змагань між силами світла й пітьми, що прокладала свій тернистий шлях посеред висот піднесень і глибин занепаду. Вражаючі літописні скрижалі досягнень людства цього періоду відтінюються і «урівноважуються» такими ж зводами втрат і руйнацій.
Але завдяки саме християнській світоглядній цілісності європейська цивілізація могла щоразу долати труднощі, тенденції деградування і регресії, набуваючи при тому тільки їй властивих і показових рис: розвинутої трудової етики, організованості, соціальної відповідальності й колективного прагматизму в поєднанні з простором для індивідуальних пошуків.
У своєму розмаїтті — від способу життя до технологічних проривів, наукових новацій та відкриттів — суспільне буття переплелося з християнством у нерозривну сув’язь.
Релігійна духовність українців була визначальною, основоположною рисою нашого характеру на всіх етапах історичного розвитку. Тим ясніша символіка національного відродження саме в ці, Великодні дні. Напередодні їх це увиразнюється і стає особливо зримим.
Еталон і Закон євангельських заповідей ілюструється змістовною суттю цих днів, відкривається у символіці Воскресіння.
Його благодать, притягальна і спонукальна сили, не тільки наближують зрозумілість відбуття історичного довгочасся, а й, вивільнюючи світло Істини, роблять доступною людській свідомості єство відбутого.
Окрім дару надії, це ще й нагода без упередженості, пристрасності й суєтності вкотре подумки осягнути етапи поступу і духовного змужніння людства, чесно співвіднести й задекларувати своє місце у тій спільній християнській біографії. Простежуючи тяглість віків, відзначити — що ж було визначальним у суспільному устремлінні людства? Чим трималося добро? Що викликало і що рухало злом? Які їх пропорції в сьогоденні? І, зрештою, чи є можливість взагалі позбутися всього того, що заважає й перешкоджає усталеності та торжеству на нашій землі гармонії миру, добра, краси?
На безкінечні подібні запитання відповідь критиметься лише у двох варіантах — ствердженні або запереченні — духовності. Конкретика й водночас узагальненість здатні не тільки все висвітлити та пояснити, але й протестувати кожного на предмет власне її «сповідування».
Торкатися цього поняття сьогодні (як, до речі, й в усі попередні часи), значить зачіпати найсуттєвіші сторони буття, порушувати найважливіші й найактуальніші проблеми суспільного розвитку,
Індикаторна по своїй суті, вона акумулює творчий потенціал суспільства. І вже хоча б через це питання духовності набагато важливіше й нагальніше за всі інші проблеми — і політичні, і економічні. Духовність —це піднесення особистості над біологічним існуванням, її ціннісне звеличення. Водночас це й забезпечення моральності суспільства, його здорового розвитку. А зворотний бік цього явища — бездуховність — означає протилежні як орієнтири та пріоритети, так і загальні наслідки.
Християнська ментальність, моральні засади й чесноти особистості здатні відкрити особливу грань духовності, духовності, яка дає людині усвідомлення умовності часу. За словами просвітителя, з духовності виходить стежина Вічності, «у якій часу більше не буде». Розуміння цієї обставини обдаровує уже не відчуттям позачасової свободи, а знанням безсмертя, що спонукає до абсолютної щирості у прагненні достеменно проіспитувати себе перед його порогом, духовно відродитися для безкінечного буття. Досягнення його перетворюється на смисл життя.
Постійно перебуваючи перед лицем Творця, людство вільне у своєму виборі — наближатися до нього, а чи віддалятися. Сказано: «Багато званих, а мало обраних». Звано всіх, кожну людину, але далеко не всі чують і, що страшно, не всі хочуть почути.
Як наслідок такої «глухоти» — незліченні і непоправні суспільні потрясіння, матеріальні і духовні катаклізми, переповнені чаші людських страждань. Увесь незавидний реєстр дикунств попередніх часів — результат зречення духовності, нехтування моральними засадами.
Нинішнє суспільство переповнене благими й благородними ідеями, але воно не здатне їх практично реалізувати саме через брак духовності, дефіцит власне людських якостей. Без гідних провідників достойні ідеї здатні лише збагачувати теорію, продовжуючи залишатися привабливою утопією для наступних поколінь.
Свого часу Ф. Достоєвський зазначав, що тільки через легковажність людина не ставить на перший план питання віри. Адже цілком очевидно: що вищий дух, то досконаліша реальність. Засвоєння Заповідей, свідоме й інтуїтивне їх дотримання забезпечує духовне прилучення до Вищого Буття — мети і смислу світового життя.
Світле Христове Воскресіння звернене до людства закликом відроджуватися з небуття, прилучатися до істинних чеснот і цінностей. Своєрідним хронологічним рефреном це свято знову і знову дарує «шлях, істину й життя».
У кожної людини, спільноти, народу, держави є кінцева мета житейських устремлінь. На її справдження спрямовуються всі зусилля, їй підпорядковуються всі помисли й справи, нею звіряють життєві цінності й кожен свій крок поступу на шляху до її наближення. І мова не про тактичні накреслення, не про тимчасові орієнтири й суєтні домагання, а про означення доленосні, хронометровані вічністю.
Осмислений, виважений вибір, зцементований вірою, не може не завершитися перемогою. Свідченням цього виступають історія християнства, життя подвижників, зрештою, доля нашої Батьківщини.
Ступаючи на стезю морального вдосконалення, людина неминуче творить над собою внутрішній суд, результатом якого є не лише очищення, просвітління й освячення свого нинішнього стану, а й «лікування» свого минулого. З’являється розуміння, що, переставши бути носієм добра, мимоволі стаєш розповсюджувачем зла, що існує кругова порука цих категорій: моральні люди не можуть будувати аморальне суспільство, а духовність — продукувати бездуховність. Зрештою, з’являється головне — переконання — людське єство запрограмоване на прагнення осягнути спасенну Істину, а земне життя є наполегливий пошук шляху здійснення цього. Як доказ, слова Афанасія Великого: «Бог став людиною, аби людина стала богоподібною». Глибинна сутність цих слів по-особливому доступна саме в ці дні.
Смертю смерть поправ, Спаситель найстрашнішу трагедію людства змінив на остаточну, вирішальну перемогу. Воскресіння Христа стало тріумфом життя й торжеством Його Вчення.
Пробуджена весняна природа ілюструє своїм прикладом невідбутність і незборимість Законів правди, добра, світла, любові, краси. Разом з нею віншують Христа і наші душі, вкотре обдаровані надією на Вічність.
Понад двадцять століть тому відбулася цілковита перемога добра над злом, перемога Божа. А тепер лишається здобути її й кожному з нас.
