Доля дарувала йому шанс побувати у космосі одним із перших. Він міг прославитися на весь світ.Але недбалість медиків поставила заслін на шляху до зірок
Звичайно, тепер він розуміє, що погарячкував, коли пішов із загону космонавтів. Не виганяли ж. Послухав би Павла Біляєва, то, цілком імовірно, що міг стати або десятим, або п’ятнадцятим, або двадцять п’ятим, або навіть сотим. Словом, одним із... Але молодечий максималізм, замішаний на здоровому гонорі й образі, зробив своє. А був він згідно з урядовим рішенням у першій п’ятірці кандидатів на політ, яку виокремили з двадцятки космонавтів гагарінського набору.
Дитячий лікар,стукач і... ведмедиця
З Анатолієм Яковичем Карташовим ми не бачилися з 1989. Тоді минуло чотири роки, як полковник Карташов вийшов на пенсію. Нині він майже безвиїзно живе на дачі. На шести сотках у глибинці київських Нивок — невеличкий, затишний, охайний будиночок, зведений ще в ті часи, коли діяли судові обмеження на дачне будівництво. Доглянутий садочок, стоси дров, усілякий землеробський реманент і — життєдайна тиша. У будиночку — телевізор, книги, на серванті в траурній рамці — фото відомої на весь світ людини. Прямо на фотографії напис: «Карташову Анатолію, доброму товаришу і чудовій людині, на згадку про нашу роботу». Дата і підпис — Юрій Гагарін.
Потиск руки у господаря, як і п’ятнадцять років тому, — міцний, очі і посмішка — такі ж добрі.
Скоріше дотично, але Анатолію Карташову потрапити в загін космонавтів посприяло троє — дитячий лікар, стукач з особливого відділу і... ведмедиця.
У другому класі, коли школярі проходили медкомісію, Толя запам’ятав слова старенького лікаря: «Міцненький. Льотчиком будеш». Вони стали визначальними в його долі — Воронезький авіатехнікум, аероклуб, Чугуївське льотне училище.
Якось під час нічних польотів, спостерігаючи за супутником, що пролітав у небі Карелії, молодий старлей Карташов замріяно сказав у колі однополчан: «Ех, дали б п’ятнадцять відсотків гарантії, що повернуся, хоч зараз полетів би до зірок». Оскільки Анатолій весь час був у полі зору особливого відділу, то хтось про «неземні потяги» молодого офіцера одразу доповів начальству і куди слід.
До речі, «чорна мітка» — внука куркуля і сина репресованого командира Червоної Армії — змушувала Карташова завжди бути кращим за всіх — і в школі, і в технікумі, і в училищі, і в полку. Інакше... За всі роки навчання в училищі він жодного разу не тримав руки в кишенях, ніколи не ходив із розстебнутою гімнастеркою, ні на йоту не порушував статут. Це не від гоноровості, а заради самозбереження.
В училищі, нічого не пояснюючи, його — одного з кращих курсантів — на два тижні відлучили від польотів. Як потім з’ясувалося, постаралась рідна сільрада, що листом нагадала про походження Анатолія.
У Карелії молодий льотчик приручив ведмедицю Машу, яку взяв маленькою у лісорубів. Вона була улюбленицею полку. Але, коли підросла, стала бешкетувати. То солдат поганяє, то в казарму забереться і переполох влаштує, то в якоїсь із офіцерських сімей бочку із солінням випотрошить. Начальство поставило питання руба: прибери звіра. А куди її діти? Зоопарків у краї не було, у ліс вона не йде, та й не виживе там. Тож, хоч як було це боляче, а довелося ведмедицю пристрелити.
Але це сталося потім. А на той момент, коли до полку приїхали два офіцери для відбору льотчиків у загін космонавтів, ведмедиця ще жила і бешкетувала. Незнайомці з Москви одразу запитали: «Чий звір? хто цей вольовий офіцер, котрий приручив звірюку? Ага, це той Карташов, що має за плечима більше ста парашутних стрибків і мріє про польоти до зірок. Давайте його на співбесіду».
Як корисно іноді не приховувати свої думки. І як важливо, щоб хтось «стукнув» на тебе.
Того дня, коли в Анатолія народилася перша дочка, його викликали на медкомісію. Разом із кількома кілограмами мандаринів він передав дружині записку, де сяк-так пояснив причину свого раптового від’їзду.
Із 160 льотчиків дивізії на першу медкомісію до Петрозаводська поїхало тільки 20, а звідти до Москви, на прискіпливіше обстеження, — вже шестеро. У підсумку до фінішу дійшов один — старший лейтенант А. Карташов.
До речі, на останньому рубежі — випробування у барокамері — їх було двоє. Але на «висоті» 15 тисяч метрів його суперник, шанси якого розцінювалися вище, знепритомнів. Уявляєте стан молодого офіцера, повз якого на носилках винесли непритомного, заюшеного кров’ю колегу, а йому треба зайняти місце невдахи? Навіть лікарі засумнівалися: «Може, сьогодні не підеш у барокамеру?» «Ні! — твердо вирішив Карташов. — Тільки зараз. Це буде перевірка і здоров’я, і психологічної витримки».
Анатолій Карташов заповнив останню, двадцяту, вакансію першого загону космонавтів гагарінського призову. Із трьох тисяч кандидатів зі всієї країни повезло двадцятьом. Але вісім з них так і не побували в космосі.
«В’язень» одиночки
Оскільки Анатолій на півроку відстав від основної групи, до нього прикріпили наставника — В. Комарова, який на той час уже закінчив академію, мав кваліфікацію льотчика-інженера. Він мав підтягнути Анатолія з математики, астрономії, фотосправи, інших точних наук.
— До свого доручення Володя поставився серйозніше, ніж я думав, — розповідає А. Карташов. — Навіть у хвилини перепочинку, коли всі насолоджувалися грою в волейбол чи футбол, він натаскував мене з того чи іншого предмета. Не давав спуску ні на йоту. Світла голова була у Володі. Не випадково його так цінував С. Корольов. Я дуже переживав, коли дізнався про трагічну загибель свого вчителя.
Через півтора місяця А. Карташов надолужив прогаяне. Коли на екзамені заступник Главкома ВПС генерал Каманін запитав Анатолія, як він осилив теоретичну програму підготовки за такий короткий строк, адже інші вчилися півроку, Карташов відповів чесно: «Це не моя заслуга — Комарова».
...Найважчим було випробування сурдокамерою. Треба було у тісному приміщенні відсидіти самому десять днів. Начальник відділу космічного харчування їхав до центрального гастроному, закуповував делікатеси, виходячи з того, щоб вони займали мало місця, сортував їх по днях. Розігрівали «космічні харчі» на звичайній електроплиті, замість хліба їли несмачні американські галети. «Космічний одяг» для сурдокамери — звичайний трикотажний спортивний костюм із ЦУМу, який одягали по черзі. Спали і сиділи у роздвижному кріслі з літака, яке згодом почало розвалюватися.
У кожного кандидата в космонавти була своя програма «ув’язнення». В. Биковському, який перший випробував сурдокамеру, крутили музику, через спеціальні шлюзи подавали газети, книги. На Карташові перевіряли режим недосипання. Йому довелося спати три години вдень і три — вночі. Починаєш дрімати в недозволений час — одразу включається звукова й світлова сигналізація.
Перед своїм «ув’язненням» до сурдокамери Анатолій схитрив: заздалегідь запасся двома товстими журналами «Нева» — треба було хоч якось полегшити собі випробування тишею і самотністю. Перший журнал він «проковтнув» за кілька днів і взявся було за другий — а це той само номер. Помилився. Тоді в журналі спостережень і зробив запис: «Подумаєш, сурдокамера. У Петропавлівській фортеці в’язні сиділи у камері-одиночці по 15 років. А вартові по килимах ходили, щоб не було чутно кроків. А тут... Витримаю».
Коли через десять днів Анатолій вийшов із камери, він трохи заточувався. І головна його думка була — не дай Боже спіткнутися. Потім нічого не доведеш лікарям. На Юрія Гагаріна, який замінив Карташова у сурдокамері, чекало інше випробування: майбутньому космонавту № 1 поміняли ніч на день.
Невдовзі командування загону повідомило, що рішенням уряду затверджено першу групу для польоту в космос. До неї увійшли Биковський, Титов, Гагарін, Карташов. Те, про що мріялось, збувалося. Попереду в Карташова залишалася лише перевірка на центрифузі. Тут жодних ускладнень не передбачалося, оскільки раніше схожі випробування Анатолій проходив без перешкод.
Вердикт
Випробування на центрифузі колеги Карташова проходили поетапно. Спочатку давали чотирикратне навантаження, наступного дня — шести... Якщо все було гаразд, то ще через день навантаження збільшували. І так — до 12-кратного. При 12-кратному навантаженні у стільки само разів збільшується і вага людини. Ні говорити, ні дивитися, відтак, неможливо. А піддослідному ще треба читати спеціальний текст!
З Карташовим цей процес медики вирішили прискорити, вони запропонували пройти перевірку за одне тренування.
Почали із шестикратного навантаження. Крутили три хвилини. Все нормально. Лікарі про щось порадилися. Давай перевіримо за семикратного. Давайте, вам, лікарям, видніше. Перевірили. Все гаразд. Слухай, старший лейтенанте, ти ж військовий льотчик, не такі навантаження переносив, відпочив три хвилини, давай будемо крутити далі. У Анатолія і промайнула думка, що іншим хлопцям навантаження на центрифузі збільшували через день, але лікарям видніше. Крутіть! Восьмикратне, десяти-, дванадцятикратне. Ох і важко. На голову тисне, очі вже ледь не заплющуються, але фразу на екрані зчитує, палець міцно тримає на кнопці: коли пацієнт втрачає свідомість — палець відходить, і система відключається.
Медики подивилися показники приладів і залишилися задоволені. Але коли Карташов зняв сорочку, щоб звільнятися від датчиків, враз знітилися. На спині були крововиливи — лопнули деякі капіляри. Якби медики не порушували методику і збільшували навантаження поступово, то нічого б цього не сталося. Капіляри б витримали.
— Мене включили до першої п’ятірки претендентів на політ. Я почуваюся добре. Хочете, зараз десять кілометрів пробіжу?
Йому сказали — ні. А раптом якийсь капіляр на серці чи в голові — на межі руйнування? Невеличке навантаження — і він лопне. Ні, краще не ризикувати.
А. Карташова довго обстежували по госпіталях і санаторіях, але так ніхто і не взяв не себе відповідальність винести вердикт: придатний для польоту в космос.
Замість Карташова до першої п’ятірки включили Г. Нелюбова, але у Григорія на тренуваннях щось підвело серце, тож його місце зайняв В. Комаров, а в підсумку на чільному місці опинився П. Попович.
— Я вважаю, — казав потім Герман Титов, — що з Анатолієм Карташовим медики перестаралися. Це чудовий льотчик, він міг стати добрим космонавтом. Якби він проходив всі випробування, які є сьогодні, то, безперечно, подолав би їх...
Анатолій Якович сьогодні шкодує, що тоді погарячкував. Адже йому пропонували залишитися в Центрі підготовки, підлікуватися, потренуватися і спробувати знову пройти медичну комісію. Тим паче що полковник, льотчик-випробувач першого класу Карташов ніколи потім на здоров’я не скаржився. За його плечима — близько 600 стрибків з парашутом, 1,5 тисячі повітряних машин — літаків і гелікоптерів, які він прийняв і облітав. Він давав путівку в життя спортивним Як-18, «бджілкам» Ан-14, «літаючим танкам» Мі-24, великому сімейству Анів у КБ імені О. Антонова.
Серед багатьох нагород А. Карташова найцінніша — орден Червоної Зірки — за участь у освоєнні космосу. Іноді його прориває: «Ех, поміняти б тридцять з хвостиком років моїх польотів на рідній авіації на один політ навколо земної кулі».
