Борис ШАХЛІН
Досьє «Голосу України»
ШАХЛІН Борис Анфіянович — абсолютний олімпійський чемпіон з гімнастики — 1960 р., Рим. Виграв золоті медалі на коні — 1956, 1960 рр., на брусах — 1960, в опорному стрибку — 1964, на перекладині — 1964. Входив до команди СРСР, яка виграла першість на Іграх 1956 р. Чемпіон світу 1958 р. у багатоборстві, Європи (у різних видах програми) — 1954—1963 рр. Багаторазовий чемпіон СРСР та України.
Зворотний шлях радянської збірної з олімпійського Мельбурна у 1956 році був найдовший за історію виступів наших спортсменів — мало не місяць тривала подорож до Москви. Двадцять незабутніх днів у Тихому океані на красені-теплоході «Грузія» і ще тиждень — залізницею від Владивостока (у поїзді олімпійці навіть зустрічали новий 1957 рік).
Їхали через весь Сибір. З наближенням до невеликого містечка Ішим дедалі сильніше стискалося серце Бориса Шахліна. Отим золотим диском, що тепер лежав у нього у валізі, він великою мірою завдячував цьому краю, що пропливав за вікном, і людям, які, мабуть, чекають на нього на рідній станції. Після п’ятирічної розлуки він так сподівався знову побачити свого першого тренера Василя Олексійовича Порфир’єва, друзів дитинства, разом з якими вперше відкрив для себе гімнастику! Сумніви, якщо вони й були, вмить розвіялися, коли потяг о четвертій годині ранку зупинився біля знайомого перону. Звичайно ж, чекають!
На все було лише дві хвилини! Поцілунки, обійми... Незрозуміло звідки в руках з’явилися чарки із самогоном і тарілки з гарячими сибірськими пельменями. Але ось поїзд рушив. «Дякую, рідні!» — тільки і встиг вигукнути Борис на прощання.
Ще влітку 1951-го потомствений сибіряк Борис Шахлін покинув тюменський край. Тут залишилися могили його батьків, яких він втратив у 12-річному віці. Позаду були сім класів середньої школи і навчання у Свердловському технікумі фізкультури, в якому потерпав від недоїдання. Свій переїзд до Києва він потім напівжартома пояснював тим, що тут, мовляв, більше сонця і вітамінів.
Звичайно, Україна дала Шахліну більше. Але й незламний сибірський характер залишився у ньому назавжди — не розтанув під південним сонцем. Дарма що власне майбутнє не набуло ще для нього чітких обрисів. Одне він бачив у ньому напевно — гімнастику.
До відомого українського тренера Олександра Мішакова Борис прийшов доволі вправним гімнастом з чудовими фізичними даними, але пороху справжніх змагань він ще не нюхав. Не забуваючи про навчання у Київському інституті фізкультури, Шахлін у 1952 році отримує звання майстра спорту, у 1953-му здобуває четверте місце на першості Союзу...
Спортивна доріжка круто пішла вгору, а журналісти тут як тут. З ласки якоїсь «акули пера» Шахліну дали це прізвисько — «залізний». Насправді залізних у спорті немає, певен він. Хоча ні, згадує, одного разу познайомився з такою людиною. У Львові на чемпіонаті Центральної ради товариства «Буревісник» він уперше побачив Віктора Івановича Чукаріна і... був вражений міццю його фігури, йому кортіло доторкнутися до «сталевих» м’язів.
У середині 50-х років Шахлін нарешті знайшов «своє» тренування, яке увібрало в себе найкраще з досвіду попередників і водночас відповідало його власним життєдіяльним ритмам.
Багатогодинне перебування у залі Бориса пригнічувало. Згодом він призвичаївся за стислий проміжок часу виконувати той же обсяг роботи, що і його колеги — за чотиригодинне виснажливе тренування. Він вигравав час навіть завдяки швидкій зміні екіпіровки: декотрі ще й чешки не наділи, а Шахлін уже виконав кілька підходів. За дві години занять — надзвичайна концентрація фізичних і психологічних зусиль, максимальна зібраність!
Суперники спочатку дивувалися його результатам на турнірах, а потім спробували повторити «шахлінський» метод. Проте таких навантажень не витримували...
1955 року Шахлін виборює абсолютну першість на Кубку Європи, що відбувся тоді вперше, а через рік плекає небезпідставні надії на свій олімпійський дебют у Мельбурні. І хоча в багатоборстві Борис посів лише восьме місце (надто нервувався — бракувало ще досвіду), все-таки зробив чималий внесок у командне «золото». Та й на окремих снарядах був помітною постаттю. «Осідлати» коня йому вдалося найкраще, отже — ще одна нагорода найвищого гатунку.
«Коронного» снаряду Борис Шахлін ніколи не мав. Та це, мабуть, завжди було однією з найкращих характеристик гімнаста. Він — багатоборець! Згодом лише вільні вправи зостануться для нього єдиною дисципліною, де він не мав медалі на олімпіадах. У дитинстві в Бориса «шкутильгала» акробатика, а потім ще й травма попереку завадила виконувати хрестоподібні рухи акробатичних переворотів.
До чемпіонату світу 1958 року, що проходив у Москві, вихованці тренера Мішакова підійшли в ранзі фаворитів світової гімнастики. І обоє — Лариса Латиніна та Борис Шахлін — виправдали сподівання сповна, здобувши перші місця в абсолютній першості. Щоправда, ніхто й не відав тоді, що Лариса Семенівна виступає на четвертому місяці вагітності. А Шахлін... Він знову і знову дивився на загальну суму балів навпроти свого імені — 116,05. Абсолютний світовий рекорд! У командних змаганнях знову перемогла радянська збірна, та хто б міг подумати, що це останній успіх на найближчі 20 років.
Японських гімнастів напередодні римської Олімпіади оточував ореол таємничості — вони оселилися за межами олімпійського селища, тренувалися окремо від інших. Звідусіль було чути, що вони готують якусь секретну «зброю». Лідерові їхньої збірної Такасі Оно чотири роки тому зовсім трохи не вистачило, щоб стати на найвищу сходинку — п’ятьма сотими бала він поступився Чукаріну. Але тепер японська скрупульозність у тренувальному процесі, якісно нова складність вправ, оригінальні технічні знахідки немов підводили риску: кінець радянської диктатури в гімнастиці.
Після першого дня змагань Оно очолює особисту першість. Ситуація не змінилася і наступного дня. Три десятих фори перед Шахліним і фінальний виступ — за жеребом — завершують японці, що тим більше має додати їм психологічної впевненості.
Але Мішаков у цій ситуації знайшов позитивний момент: «Усе попереду, — сказав він Шахліну. — В останніх трьох видах ти маєш набрати якомога кращу суму і поставити Оно перед фактом. Подивимося тоді, чи такі міцні в нього нерви, як у Чукаріна». І він згадав вольову перемогу Віктора Івановича чотирирічної давнини.
Шахлін виходить. Усі сторонні почуття залишив за краєм помосту. Загородився від залу невидимою стіною. Він ніби обмірковує майбутній виступ, але м’язи вже працюють — заздалегідь знов і знов немов повторюють вправу. Минають секунди... Як справжній вершник, він легко стрибає на гімнастичного коня. Ідеально випрямлені ноги миготять над снарядом з неймовірною швидкістю, на граничній амплітуді.
Владна «мелодія м’язів» сповна захопила його. Борис ніби виконує її від початку до кінця, аж поки не впевнюється, що йому піддадуться кільця. І лише потім розпочинає надскладну комбінацію.
Опорний стрибок. І знову затримка. Нічого не існує для нього, крім власного тіла і перепон, що є на його шляху. Лише коли приходить остаточне розуміння цього, киянин робить перший крок...
Ланцюжок оцінок радує його своєю гармонійністю: кінь — 9,75, кільця — 9,8, стрибок — 9,7. Такасі Оно під враженням від результату свого суперника припускається значних помилок на перекладині. Його підсумкова сума на п’ять сотих бала менша, ніж у Шахліна. На ті само п’ять сотих...
Залізний Шахлін? Мабуть, таки ні. Бо через сім років з’ясувалося — жива людина. З хворим серцем. У 35-річному віці Борис Анфіянович «заробив» інфаркт просто на тренуванні. Це змусило його піти з помосту, але не з гімнастики. Поза улюбленою справою він не мислить себе й сьогодні.
