Держава, релігія, народ і комуністи

Очевидно, що в цій драматично складній політичній і соціально-економічній ситуації головною метою державної віросповідної, релігійної політики має стати створення сприятливих умов для неконфліктного розвитку релігійного життя, державно-церковних (з одного боку) і церковно-державних (з другого) відносин у країні. При цьому важливо наголосити, що хоча в нас релігія і відділена від держави, але вона не відділена від суспільства.

З огляду на це, гадаю, чи не найважливішими завданнями віросповідної політики держави є соціалізація релігійності, забезпечення рівних прав і можливостей як для християн, так і для мусульман, іудеїв, послідовників інших віросповідань і світоглядів відповідно до статусу, яким вони наділені в рамках законодавства, а також прагнення до того, щоб релігійні об’єднання брали позитивну участь у повсякденному житті громадянського суспільства, повною мірою усвідомлювали свою відповідальність перед державою, суспільством і окремими громадянами.

Але і релігійні об’єднання також повинні активно брати участь у державній віросповідній політиці, у досягненні стабільності і «загального блага» у громадянському суспільстві, інтегрованою частиною якого вони є. Тобто необхідне встановлення регулярного, транспарентного і доброзичливого контакту, діалогу і партнерства держави і церковних конфесій, щоб у цьому конструктивному співробітництві спокійно і виважено розв’язувати часом складні, проблемні ситуації, гідно відповідати на виклики нашого складного часу.

Зрозуміло, що всі конфесії і віруючі, що діють в єдиному правовому полі, мають бути рівні, ніхто не повинен мати жодних переваг, між ними можливий взаємозбагачувальний контакт культур, має бути взаємоповага, міжрелігійна толерантність і терпимість. Однак соціологічні дослідження свідчать, що більшість громадян, більшість віруючих серйозно стурбовані тим, що в країні постійно жевріють і перманентно спалахують міжконфесійні конфлікти. Люди побоюються, що зіткнення на релігійно-національному ґрунті можуть призвести навіть до розвалу нашої унітарної держави, поділу її на кілька територій (принаймні на східну, західну і південну частини).

Як на мене, державі як носієві політичної влади у своїх відносинах з релігійними об’єднаннями необхідно насамперед визначитися щодо вироблення плідних концептуальних основ, які мають передувати реальній політиці, які мають виходити з багатовікових традицій і нинішньої ситуації у суспільстві, тобто виходити з досвіду і спиратися на практику, підтримувати і розвивати гарні починання, мінімізувати й усувати негативні явища.

Звичайно, формування і реалізація продуктивної державної віросповідної політики мають відбуватися на базі соціального консенсусу або хоча б соціального компромісу. Адже, як писав Анатоль Франс, «у тому самому місці й в той самий час можуть існувати кілька релігій, але мораль буває завжди одна». На жаль, у нашому політизованому і поліконфесійному суспільстві, яке роздирають гострі соціальні суперечності й конфлікти, до такої консолідації ще дуже далеко. Та й інтереси держави і суспільства в цій надто складній і вибухонебезпечній ситуації, м’яко кажучи, не тотожні.

Усі ці обставини потребують особливого наукового опрацювання, уважного, тонкого і коректного підходу з боку держави, а отже — влади. При цьому необхідно враховувати місце релігійних об’єднань, їхній зростаючий авторитет і вплив у суспільстві, а також роль і значення громадянського суспільства у формуванні політичних пріоритетів у країні.

Звичайно, у рамках цієї статті я не претендую на глибокий і всеосяжний аналіз масштабних політичних, соціальних і релігійних процесів. І не маю готових рецептів, моделей варіантів взаємин держави з релігійною сферою, на рівні групової релігійності і тим більше на рівні особистої релігійності, в історичному, соціально-політичному, правовому і культурологічному контекстах, а також з точки зору соціологічного і філософського досвіду. Як політик, дозволю собі висловити лише деякі міркування на цю дуже непросту і болючу тему.

Насамперед, вважаю, що у своїй релігійній політиці (як і в економічній, національній, соціальній, культурній, оборонній, промисловій, аграрній, науковій, демографічній, екологічній та інших) держава повинна керуватися такими основними принципами, як захист національних інтересів (національної безпеки), подальша демократизація суспільних процесів, послідовний захист відповідних цивілізаційних цінностей та інституцій.

Крім того, стосовно до релігійної політики необхідно враховувати специфічні особливості. Вважаю, що держава свої відносини з релігійними організаціями повинна будувати все-таки за принципом розрізнення домінанти (більшості) і меншості, тобто враховувати права більшості громадян, водночас захищати і права меншостей (і групові, і індивідуальні), забезпечувати рівні для всіх соціальні можливості.

На жаль, історія і практика державно-церковних відносин у незалежній Україні вже засвідчила і продовжує засвідчувати нездатність чинної державної влади, тобто правлячого режиму, осмислити весь комплекс, усе розмаїття релігійних ідей, якими протягом багатьох століть живе наш народ, нездатність виробити, вибудувати і проводити правильну і зважену релігійну політику. У результаті маємо то покровительство тих чи інших так званих «традиційних конфесій», і тоді постають закономірні питання у релігійних меншостей, то дистанціювання і рівновіддаленість держави від конфесій, і тоді стає неможливим або неефективним використання позитивного потенціалу традиційних релігій, то інші сумбурні кидання в ті чи інші крайності.

Таким чином, в Україні справді немає продуманої і науково обґрунтованої віросповідної політики, а є порочна практика лобіювання певних, найчастіше одномоментних інтересів тих чи інших конфесій. Така практика породжує взаємні підозри і публічні образи, може спричинити навіть великі й небезпечні міжрелігійні конфлікти. До того ж не секрет, що постійне розпалювання релігійної нетерпимості використовується правлячим кримінальним-олігархічним режимом для відволікання працівників-віруючих від боротьби за свої соціальні права та інтереси. І треба сказати, що часто йому це вдається.

Звичайно, ми не повинні допускати «побиття камінням» на релігійному ґрунті, повинні навчитися принаймні поважати і розуміти одне одного без ненависті і злості, жити у мирі і злагоді. Адже ніхто не знає відповіді на вічне питання, що є істина в останній інстанції, і нікому не вдасться уніфікувати релігійні погляди, бо тут немає видимих стін від землі до неба, ці стіни проходять через уми й серця людей, тому так важко їх поборювати. Тому головне —встановити взаєморозуміння, вести і розвивати діалог, розуміючи, що цей процес тривалий.

 Гасло «незалежній державі — незалежну церкву» було висунуто ідеологічним перевертнем Л. Кравчуком ще за часів його невдалого президентства. Але ця штучна ідея так і не стала, та й не могла стати консолідуючим фактором у житті православних громадян. Більше того, саме вона стала лінією вододілу суспільства. Спільний єзуїтський проект Кравчука—Філарета під гучною назвою «Українська православна церква —Київський Патріархат» увійшов до анналів історії українського православ’я, з одного боку, як приклад нерозуміння випадковими носіями державної влади духовних сподівань власного народу, а з іншого, як безвихідна спроба деяких церковних ієрархів шляхом підлого обману зберегти і затвердити своє положення.

На жаль, розумного переосмислення релігійної дійсності в Україні не сталося і в роки президентства Л. Кучми. Так, на урочистих зборах у серпні 2001 року, присвячених 10-й річниці Незалежності, Л. Кучма заявив, що створення Помісної православної церкви, поряд з інтеграцією в Європу, є одним з головних напрямів його діяльності.

Природно, що за такого концептуального підходу можновладців історична Православна церква ставиться в пряму залежність від зовнішньополітичного курсу держави. А це — не що інше, як відверте антиконституційне втручання в сферу внутрішньоцерковних відносин. Це зайвий раз свідчить про те, що і нинішній глава держави наступає на ті самі граблі.

Не інакше як грубим втручанням у внутрішні справи церкви варто визнати і відновлення в грудні 2002 року в стінах Верховної Ради депутатського об’єднання «Україні — Помісну православну церкву». Його лідер, також як і в парламенті минулого скликання, —член фракції «Наша Україна», що претендує на якусь «богодуховність», відома дочка уніатського священика Лілія Григорович.

Парадоксально, що серед членів цього депутатського об’єднання фігурують також представники східних регіонів України, де переважаючою конфесією традиційно є канонічна Православна церква.

Я думаю, що ці депутати, як і певна частина суспільства, у своєму сліпому незнанні не відають, що чинять, тому що просто не знають справжніх далекоглядних планів, що їх переслідують невдалі ідеологи української автокефалії. Для їх «просвітління» пропоную ознайомитися з ідейно-теоретичними джерелами цієї брехливої доктрини. Може, це допоможе їм розібратися в тім, за чиєю командою і за чиєю режисурою от уже понад десять років на українській землі розігрується грандіозна за своїми масштабами і небезпечна за своїми наслідками драма зі втягування нашої материнської церкви в самочинну «автокефалію», яка вже завдала чимало горя, сліз і страждань народові України.

Отже, що собою являє ідея горезвісної української автокефалії і які політичні та релігійні сили прагнуть її здійснення? Слід відразу ж зазначити, що основи цієї програми було викладено ще 1912 року в доповідній записці західноукраїнського уніатського митрополита Андрія Шептицького, яку складено для імператора Австро-Угорщини і яка увійшла в історію як «план автокефалії».

Вивчивши сумний досвід насадження унії на землях Південно-Західної Русі, митрополит Шептицький дійшов висновку, що прямо спокусити православний український народ в унію з Ватиканом аж ніяк неможливо. Для цього він і запропонував використовувати як «проміжну ланку» українську автокефалію. Тому «план автокефалії» споконвічно призначався для підпорядкування православних українців світській владі імператора Австро-Угорщини, до складу якої тоді входила Західна Україна, і духовної влади Римського першосвященика за допомогою маріонеткової псевдоцерковної структури — «Української помісної церкви».

В іншому місці митрополит Андрій Шептицький прямо заявляє про свої щирі наміри: «Українці є знаряддям Божественного промислу, покликані вирвати християнський Схід із пазурів єресі (себто православ’я — прим. Авт.), оселити його в лоно Апостольського Престолу (себто Ватикану — прим. Авт.) і європейського співтовариства». Але тоді «план автокефалії» так і не вдалося втілити в життя, незважаючи навіть на те, що в роки Першої світової війни основна маса уніатського духовенства виступала на боці німецького кайзера Вільгельма Другого і його австро-угорського союзника, а в роки Другої світової війни —на боці Адольфа Гітлера, які прагнули, кажучи словами митрополита Андрія Шептицького, вогнем і мечем «оселити» Україну в «лоно європейського співтовариства». До речі, митрополит Андрій Шептицький з радістю сприйняв і вітав вступ фашистських військ на територію України.

І в нинішній час ідеологам і адептам автокефалії не терпиться. Розгорнуту програму реалізації «плану автокефалії» викладено в аналітичній записці «Концепція Помісної православної церкви в Україні», підготовленій в 2002 році депутатським об’єднанням на чолі з тією самою «духовно заклопотаною» Л. Григорович.

На думку апологетів української церковної автокефалії, Помісна православна церква потрібна для того, щоб довести, що «зовнішньополітичний курс України — це інтеграція у світове співтовариство». У перекладі з мови політології на звичайну це означає, що Україна має довести державам так званого «золотого мільярда» свою готовність увійти в «новий світовий порядок» як сировинний придаток, як дешева робоча сила, ринок збуту низькопробних товарів і місце збереження екологічно брудних і небезпечних відходів. Але оскільки переважна більшість православних громадян України аж ніяк не бажає бачити себе і своїх дітей у принизливій ролі слуг нових господарів світу, то «доповідачі» змушені визнати, що є серйозні перешкоди реалізації обраного ними курсу.

І головною перешкодою на цьому злочинному шляху є канонічна православна церква. Ось чому апологети автокефалії з надривом проголошують: «Про яку інтеграцію до Європи може йтися, якщо 10000 парафій УПЦ МП уже зі своєю юрисдикцією інтегровані до Москви? Доки не буде створено єдину помісну православну церкву, український європейський вибір матиме декларативний характер, а геополітична вісь України зміститься від Європи».

На наших очах церкву перетворюють на заручницю політичних сил, які усіляко намагаються довести свою відданість «світовій закулісі». Саме з цієї причини основна роль у створенні Помісної церкви приділяється державним чиновникам: «... держава має створити всі умови для скликання Всеукраїнського православного собору, об’єднання трьох гілок православ’я в єдину Помісну православну церкву і її канонічного визнання». При цьому ігнорується, що право розв’язання цього питання належить до виняткової компетенції самих віруючих.

Як бачимо, прихильники автокефалії, хитро спекулюючи словами з Молитви Ісуса Христа «Да буде все єдино!», штовхають Христову церкву в обійми розкольників, змушують її визнати самочинні збіговиська схизматиків як рівноправних і канонічних, а потім домогтися визнання новоявленої «церкви» з боку світового православ’я. А «почесна місія» організації цього облудного дійства надається державі.

Але план «автокефалізації» та «націоналізації» церкви включає і другий етап. Цитую: «Наступним етапом повинен стати інтеграційний процес, що має історичне підгрунтя, між єдиною Помісною православною церквою й Українською греко-католицькою церквою». Отже, як бачимо, за автокефалією піде унія, про що і говорив у свій час митрополит Андрій Шептицький. Не виключено, що спроба повторного насадження унії може обернутися не меншою кров’ю і сльозами, ніж сумно відома Брестська унія 1596 року.

Створення автокефальної церкви планували ще 2000 року за допомогою проведення Всеукраїнського православного об’єднавчого собору в древніх стінах Софії Київської. Але тоді, на щастя, цим планам через низку причин не судилося здійснитися. А тепер цю ідею реанімували і знову підняли на свої прапори політичні сили, що голосно іменують себе «національно свідомими», «національно-демократичними» і «національно-патріотичними». Прикриваючися псевдорелігійною риторикою, вони цинічно намагаються стати перед народом, а точніше перед електоратом у ролі «богообраних месій».

І зараз, коли ми стаємо свідками чергового етапу підступної боротьби проти святого православ’я, парламентська фракція комуністів закликає тих народних обранців, які через незнання опинилися в депутатському об’єднанні «Україні —Помісну православну церкву», залишити цю антиправославну, христопродажну організацію. Адже в кінцевому підсумку питання про свою юрисдикцію має вирішувати сама церква і це положення відображено не тільки в церковних канонах, а й у нормах цивільного законодавства України.

Не змінив Ватикан своїх намірів і в нинішній час, проголошений ним як час перемоги «демократії» і «загальнолюдських цінностей».

Скориставшись злочинним руйнуванням Радянського Союзу і духовною дезінтеграцією пострадянського суспільства, Ватикан знову звернувся до своєї давньої політики прозелітизму, тобто прагне навернути до своєї католицької віри інших, насамперед православних. Перші у прицілі іновірської агресії «натиску на схід» були православні єпархії Західної України. Розгромивши за потурання місцевої і центральної влади три єпархії, католики «східного обряду», чи як їх ще називають греко-католики, вирішили закріпити свій сумнівний успіх, домігшись запрошення в нашу країну на державному рівні Римського первосвященика Іоанна Павла ІІ. Як відомо, цей візит відбувся в червні 2001 року, незважаючи на численні протести православних кліриків і мирян. Того часу лише наша партія рішуче виступила проти цього візиту. Всі інші політичні партії вмить забули про свої передвиборні реверанси у бік канонічної православної церкви і підтримали цю провокаційну витівку чи в кращому разі просто промовчали, для них «політкоректність» виявилася вище, ніж багатовікова традиція, обов’язок і відповідальність перед своїми православними виборцями.

Відчувши свободу дій і цілковиту безкарність, нові «хрестоносці» здійснили новий «марш-кидок» на схід України. Так, у травні 2002 року за рішенням Папи Римського було створено Одесько-Сімферопольську єпархію з центром в Одесі. Тоді само заснована ще одна єпархія — Харківсько-Запорізька з центром у Харкові. А 25 червня 2002 р. на території папської нунціатури в Києві відкрито пам’ятник Іоаннові Павлові ІІ. Його відкриття було присвячено першій річниці візиту Римського первосвященика в нашу країну. А православні віруючі сприйняли його як пам’ятник, присвячений «реваншу історії» (до речі, саме так назвала папський візит в Україну одна з італійських газет).

Паралельно триває експансія і «католицтва східного обряду», тобто уніатства. Уніати також прагнуть закріпитися у східних областях України, куди їм був закритий шлях протягом сторіч. Про активне просування на схід свідчить і перенесення резиденції глави Української греко-католицької церкви Любомира Гузара зі Львова до Києва. Мало того, не так давно група народних депутатів звернулася до Папи Римського з проханням надати патріарший статус Українській греко-католицькій церкві. Серед тих, хто підписав прохання, — той самий Л. Кравчук, а також В. Ющенко, Ю. Тимошенко, І. Плющ, В. Пинзеник, Ю. Костенко, М. Джамілєв, Є. Червоненко й інші.

У зв’язку з майбутніми президентськими виборами в Україні вважаю за необхідне заявити, що у разі перемоги В. Ющенка канонічне православ’я в Україні буде під серйозною загрозою. За офіційною ширмою рівності релігійних конфесій православний цивілізаційний український шар може бути просто змито. Змито закордонними багатомільярдними фінансовими потоками підтримки лише певних конфесій і сект. А український народ православний «за правом народження», і канонічне православ’я є невід’ємною складовою його історичного і духовно-культурного розвитку, славної тисячолітньої спадщини.

На мій погляд, нинішня релігійна ситуація в Україні певною мірою нагадує події епохи Богдана Хмельницького. Щоправда, тоді інтереси уніатів і Ватикану, що стояв за їхньою спиною, лобіювала влада Речі Посполитої. Сьогодні цю ганебну функцію, як бачимо, взяла на себе «законно обрана» «демократична» влада України. Цю само політику проголошує так звана права «націонал-демократична» опозиція, що рветься до влади.

Отже, католицьку політику «натиску на схід» треба розглядати як інструмент витонченої і жорстокої духовної колонізації нашого народу. Це свідчення остаточного відходу католицизму від принципів ІІ Ватиканського собору 1962—1965 років, що проголосив всесвітню православну церкву «церквою-сестрою».

Треба зазначити, що католицький прозелітизм і ідею «уніатського патріархату» різко засудили предстоятелі ряду помісних православних церков. Патріарх Московський і всія Русі Алексій ІІ заявив, що заснування Київського патріархату греко-католицької церкви на десятиліття поставить хрест на православно-католицьких відносинах. За його словами, греко-католицька церква — це «частина римсько-католицької церкви, і римсько-католицька церква повною мірою несе відповідальність за діяльність уніатів». Патріарх Константинопольський вважає, що уніатство «є лише неприйнятний між християнами метод прозелітизму і викрадення віруючих у православної церкви з підпорядкуванням їхньої церкви римско-католицькій». Таку само позицію має Патріарх Єрусалимський, котрий у своєму листі Ватикану заради уникнення міжцерковної конфронтації категорично пропонує не надавати УГКЦ патріархального статусу.

 Чиновники Державного комітету України у справах релігій реєструють усіх підряд, незважаючи на те, котрі багато сект є суто комерційні структури, котрі прикривають релігійною символікою свою справжню сутність. Крім того, безліч сект відомі усьому світу завдяки протиправній тоталітарній діяльності, але високопоставлені українські чиновники «чомусь» (?) закривають на це очі.

Не інакше як провокацією проти власного народу слід назвати підтримку з боку Держкомрелігій міжнародного конгресу секти «Свідків Ієгови», який відбувся в Києві 7—10 серпня 2003 року. Для його проведення було надано Національний спортивний комплекс «Олімпійський», де сектанти могли вільно навертати до своєї віри наших співгромадян. На чолі цієї псевдорелігіозної структури стоїть так звана «Керівна корпорація», що розмістилася у США і цілком визначає життя рядових членів культу.

Звичайно, кожна людина має конституційне і моральне право на свободу совісті і віросповідань. Але як можна на державному рівні підтримувати цю екстремістську секту, що проголошує весь інший світ «злою системою речей» і загрожує йому знищенням Богом-Ієговою під час Армагеддону? Мабуть, за логікою секти, до «злої системи речей» потрібно віднести і Держкомрелігій поряд із всіма іншими державними органами України. До речі, у секті є жорстка заборона на переливання крові. Адепти культу навіть носять значки і листівки з написом: «Ні в якому разі не переливати кров». Хіба це не варварське бузувірство?

Держкомрелігій має захищати національні інтереси, а не підтримувати такі секти екстремістського спрямування. Чи, може, цей центральний орган виконавчої влади фінансується вже не з Державного бюджету України, а з бюджету «Керівної корпорації»? А хіба можна було пускати на телеекрани і в радіоефір, на площі й вулиці наших міст сотні іноземних проповідників, що відомі нині своєю місіонерською діяльністю у всій Україні? Кому і навіщо це треба?

Однієї з найболючіших проблем є остаточне визначення державною владою статусу святині всесвітнього православ’я — Києво-Печерської лаври. 21 березня 2002 року було видано указ Президента про невідкладні заходи з остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії і відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, а також розроблено з метою його реалізації перспективний план, затверджений Кабінетом Міністрів України 27 вересня 2002 року.

Проте, питання передавання церкві її законної власності дотепер так і не вирішено. Духовна святиня нашого народу має назву «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник». У зв’язку з цим у березні 2003 року я звернувся до Президента Л. Кучми з відкритим листом, у якому за вимогою виборців запропонував терміново повернути це невичерпне джерело християнської духовності і культури її законному власникові — Українській православній церкві. У листі також зазначено перелік конкретних заходів, потрібних для вирішення цього питання. На жаль, після цього також нічого не змінилося, Президент і його адміністрація не вживають належних заходів.

Штучне «заморожування» владою нинішнього статусу Києво-Печерської лаври викликає з боку кліриків і мирян православної церкви цілком обґрунтовані підозри і дорікання. Адже частина 3 статті 17 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» каже, що культові споруди і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом чи більше релігійним громадам за їхньою обопільною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою спорудою і майном шляхом укладання з кожною громадою окремого договору.

Із цього випливає, що чиновники на свій розсуд у будь-який час можуть надати священні Лаврські храми для почергового богослужіння розкольницьким структурам — УПЦ КП або УАПЦ. Тому владі вигідно і далі тримати на балансі держави «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник» як інструмент впливу, а точніше тиску, на канонічну православну церкву. А це вже ніяк не назвеш «демократичними методами управління». Це — шантаж і святотатство на рівні держави.

Отже, загальний огляд державно-церковних відносин у нашій країні свідчить про те, що правлячий режим часто виявляється просто неготовим і неспроможним до конструктивного діалогу. А метушлива діяльність у цій сфері доморослих «національно заклопотаних демократів і патріотів» наштовхує на одну й ту саму думку: «Чи не хочуть ці дбайливці «загальнолюдських прав цінностей» перетворити нашу рідну Україну на постійно палахкотливий у релігійних чварах Ольстер?» І чи не час нашим правим і центристам і у парламенті, і в органах виконавчої влади замислитися над тим, куди вони штовхають нашу країну, таємно чи вочевидь провокуючи конфлікти на релігійно-конфесійній основі?

 І робила це власними силами, властивими їй формами, та аж ніяк не за допомогою адміністрації Президента чи якоїсь частини депутатського корпусу.

Крім цього, влада має нарешті визнати канонічну Українську православну церкву традиційною, домінуючою, чільною конфесією. Потрібно, зрештою, повернути УПЦ її законне майно і насамперед Києво-Печерську лавру, а також припинити всілякі зазіхання на Почаївсько-Успенську лавру й інші споконвіку православні святині.

Сьогодні ми спостерігаємо, як ультраправі політичні сили намагаються нав’язати українському народові нову форму релігійно-культурної і національнї самоідентифікації. Відбувається масована обробка суспільної свідомості, людям нав’язують думку про те, що «щирим українцем» може вважати себе тільки уніат. Час уже усвідомити, що ніколи український народ не сприймав уніатів як носіїв і виразників національної ідеї. Досить згадати висловлювання про це Тараса Шевченка, інших авторитетних ідейних вождів і натхненників української нації. Православні українці ніколи не цілуватимуть папську туфлю. Переконливе свідчення того — багатовікова історія стійкого опору насильницькому насадженню унії на українських землях.

Але навіть тоді, коли місцева знать обміняла святу віру своїх прабатьків на земні «панські вільності», простий люд залишився православним і всіляко чинив опір релігійно-духовній окупації. Чому тоді влада друкує на грошових банкнотах портрет непримиренного борця з польськими окупантами і католицтвом гетьмана Богдана Хмельницького, по праву вважаючи його народним героєм, і водночас, як уже сказано, допустила віроломний розгром трьох православних єпархій у Західній Україні, а слідом за цим організувала папський візит? Хіба це не знущання зі світлої пам’яті наших славних предків? Як тут не згадати схвильовані і сумні слова Тараса Шевченка: «Славних прадідів великих правнуки погані»?

Тому владі час остаточно визначитися, з ким вона: з переважною більшістю вірних канонічній Українській православній церкві чи з розкольниками, католиками (і римського, і східного обрядів) і сектантами, що становлять меншість населення країни.

Так, не вперше нашому народові доводиться витримувати випробування долі, переборювати «ненависну ворожнечу нинішнього світу». І нині, попри жорсткий адміністративний тиск із боку можновладців, абсолютна більшість православних віруючих виступає за збереження канонічної єдності з Російською православною церквою. І це — історичний добровільний вибір нашого народу, який ми, комуністи, як істинно народна партія, розуміємо, поважаємо і приймаємо. От чому вже не перший рік члени парламентської фракції КПУ виступають на підтримку канонічного православ’я.

Не дивно, що деякі наші політичні опоненти вважають таку позицію Компартії суто кон’юнктурною. Як правило, це ті, хто вчора ще були войовничими атеїстами, а сьогодні нібито дбають про духовне відродження нації. Ці новоявлені «непогрішні вершителі доль» удень за повною програмою крадують у рідного народу, а ввечері, якщо не «відтягуються» у ресторанах чи казино, зі свічкою у руках замолюють свої чорні гріхи. Я називаю їх свічниками або свічкотримачами, тому що в їхній душі немає нічого святого.

Природно, ці люди і політичні сили, які за ними стоять, зацікавлені в тому, щоб якнайбільше протиставити один одному православних віруючих і комуністів. Але навіть вони розуміють, що для нас це аж ніяк не якийсь черговий піарівський крок, а принципова і послідовна позиція. Тому апологети «плану автокефалії» у своїй вищезгаданій Аналітичній записці однозначно заявляють, що рішення на користь єдиної помісної православної церкви треба приймати «паралельно з рішенням обласних рад про заборону КПУ». Це свідчить лише про те, що наші опоненти побоюються подальшого зближення партії комуністів із православними християнами.

На жаль, і це не таїна, що недостатнє розуміння взаємин комуністів і православних віруючих є усередині самої партії. Що на це можна сказати? Напевно, тут доречно згадати, що свого часу багато комуністів не сприймали лінію Леніна під час ідписання Брестського миру, а введення ленінського НЕПу називали не інакше, як «економічним Брестом». Щось схоже ми спостерігаємо і нині стосовно релігії.

Зрозуміло, будь-яка доба формує свої особливі установки і уявлення, відбувається певна переоцінка цінностей. І нині люди відверто висловлюють свої погляди. І нам, комуністам, потрібно чітко розуміти, що релігія — це одна з форм суспільної свідомості, що свої моральні ідеали ми виводимо із Заповідей Божих. Тому потрібно прагнути усвідомити весь той комплекс ідей, яким живе наш православний народ. І якщо ми справді хочемо залишатися загальнонародною партією, то потрібно бути відкритими до рівноправного, доброзичливого і повноцінному діалогу з нашими православними братами і сестрами, перебороти психологічну відчуженість, яка є плодом інерції радянського періоду. Це вкрай необхідно сьогодні, тому що для нас усіх однаково важлива доля нашої загальної Батьківщини.

Варто сказати, що Компартія України завжди високо цінувала і визнавала важливу роль Української православної церкви в історії українського народу і державності, у захисті Батьківщини від іноземних агресорів, зокрема, в роки Великої Вітчизняної війни. Подвижницькою працею церкви було започатковано писемність і цивілізоване життя нашого народу. Вона була біля витоків формування духовних, культурних, моральних засад сучасної людини. Православна церква є сьогодні однією з хранительок наших традицій, хранителькою культури східно-слов’янських народів. Ми вважаємо, що вона заслужено і по праву посідає належне їй гідне місце в суспільному і духовному житті України.

Звичайно, у минулому столітті в окремі періоди Радянської влади відносини між православною церквою і комуністами були різко конфронтаційні. Нині ми, комуністи України, чесно і принципово переглянули в чомусь помилкові оцінки деяких подій минулого, зокрема, і стосовно православної церкви. Ми перші з усіх політичних партій на пострадянському просторі щиро вибачилися перед православними християнами і віруючими інших конфесій за ті страждання і негоди, які випали на їхню долю. Ми засудили репресії проти духівництва і віруючих і заявили, що це не повинно повторитися.

Після прийняття православною церквою «Засад соціальної концепції», яка відкрила широкі можливості для співробітництва церкви, політичних партій, громадських організацій у справі соціального служіння своєму народові і людині, ми не на словах, а на ділі стали на шлях співробітництва. І це конструктивне і результативне співробітництво закріплене численними спільними соціальними, гуманітарними, просвітницькими, благодійними програмами. Як можемо, допомагаємо відбудовувати храми, надаємо підтримку в справі повернення церкві майна і будівель, які їй належать, разом з церквою опікуємося дитячими притулками і благодійними закладами.

І нині, коли наша рідна Україна вкотре переживає час смути і лихоліття, нам, комуністам і істинним православним, як ніколи, потрібна консолідація. Адже тільки спільними зусиллями ми зможемо відновити нашу країну з катастрофічної соціально-економічної і духовної розрухи. Саме в цьому полягає для нас «головне завдання поточного моменту» або, інакше кажучи, — «національна ідея», реалізувати яку можна тільки в правовій державі і цивільному суспільстві, які ефективно функціонують і доповнюють одне одного.

Зрозуміло, для досягнення цієї високої і благородної мети потрібні політична воля, бажання і конкретні дії і з боку влади і церкви, і з боку всього народу. З цілковитою відповідальністю можемо заявити, що комуністи України готові до таких дій.