Кілька нотаток із сільського мітингу, що відбувся 2 квітня цього року в Погребах Броварського району Київської області
Гурт селян вимагав землі. І звертав свої вимоги до сільради, що саме навпроти церкви. Одні плакали, інші в гніві стискали кулаки, а всі разом слали прокляття можновладцям, котрі покривдили їх при розподілі землі, при виділенні ділянок і розпаюванні колишніх радгоспних сільськогосподарських угідь.
До сільради саме приїхали представники обласної адміністрації, Держкомзему, районної адміністрації, щоб розглянути черговий сигнал про зловживання місцевої влади при розпаюванні сільськогосподарських угідь та виділенні ділянок під забудову. Комусь дісталося землі менше, комусь більше (кожен поспішав розповісти, скільки ділянок і паїв нахапали собі ті, хто працює в сільраді або є її депутатом, а учасникам мітингу дісталося менше, ніж хотілося б). Особливо гостро відчули люди це з 2003 року.
Шкода, звичайно, що на мітингу не було репортерів ні з телебачення, ні з якихось столичних газет. А то б потекли ручаями по екранах селянські сльози, крупним планом було б показано мозолясті руки й карбовані літами та бідою обличчя селян. Тут же можна було б записати на відео не одну живу розповідь про те, якою важкою працею зароблялося право на земельку, яку тепер, вважай, вкрали, від серця відірвали. А якби в когось із журналістів вистачило терпіння слухати, то йому б назвали прізвища: хтось рік чи два «працював» банщиком у лазні, що згоріла за десять років до того, хтось місяць побув секретар-масажисткою у тій чи іншій лазні.
Словом, за кожною мітинговою і владною постаттю — доля, варта пильної уваги й осмислення. Як на рівні журналістському (вважаю, що з цього треба було б починати, позаяк усе починається зі слова, з інформації про факт, про подію), так і на рівні громадськості, уряду, народних депутатів. Дехто з учасників мітингу (теж — з владної шеренги) вже встиг продати землі на 30—40 тисяч доларів, хтось лише на 10—20. Хтось завбачливо купив (через успадкування, дарчі) сумнівні права на пай, коли сам пай ще не було виділено, і його ще треба домогтися. Тепер пай — це приблизно 500 доларів за кожну сотку, але ціна дуже залежить від того, де ті сотки. Отже, змагання йде й за наділи, що зручно розташовані й коштують дорого. Купці в селі щодня, ціни ростуть, тому й нуртують пристрасті. Бо ж підняти раптом з-під ніг кілька десятків тисяч доларів — така нагода трапляється не частіше, ніж коли народ вимагає собі пастуха за отамана. Й активісти обіцяють, що це лише початок.
Як на мій погляд,
перебіг розпаювання землі цікаво б вивчити й висвітлити в усіх деталях, і найперше — у пристоличних селах. Саме тут, як при спалаху блискавки, стає ясно, для чого затіяна ця, на перший погляд начебто безтолкова реформа, чиї тут реалізуються інтереси, кому вигідно і що, врешті, з цього виходить.
Але до цієї теми у багатьох журналістів немає бажання, а в урядовців — часу читати такі матеріали, якщо вони іноді й вигулькнуть десь.
Так ось. За роки земельної реформи кількість дворів у селі Погреби зросла з 700 до 900, а з врахуванням недобудованих садиб — до двох тисяч. За цей же час кількість худоби у селянських дворах (корів і свиней) зменшилася вдвічі. Тваринницькі ферми (за часів Союзу — на тисячі голів) перестали існувати зовсім, а поля практично не обробляються. В селі нині є два фермери. Один з них кілька років оре землю на пар, але нічого не сіє, а інший пробує щось сіяти, але без помітного успіху.
Зате в селі йде активний торг землею. Тільки торік майже 350 ділянок змінили своїх власників. Дехто вже продав по кілька ділянок і домагається виділення нових. І не без успіху.
Домагатися землі, як видно на фото, учасники мітингу приїхали на авто. Хоча не всі: дехто живе поряд, та й якби всі приїхали на своїх авто, то для мітингу просто не лишилося б місця. Разом з тим у селян немає грошей ні на техніку, ні на пальне, ні на плуги, ні навіть на завалящий мотоблок. І якщо аграрний віце-прем’єр з командою однодумців не поверне українську державу обличчям до села, то в Погребах Броварського району виріжуть і останніх корів, а поля лишатимуться необробленими (угіддя ці добре видно в простий бінокль з вікон Кабінету Міністрів). Бо трактори й плуги вже зовсім поржавіли та й невідомо, в кого вони нині, а держава нових не дає. Але, здається, владі та її кишеньково-незалежним журналістам не до проблем села. Їм би, разом узявшись, державу потрусити, повернути її обличчям до села, та так, щоб в’язи хруснули.
...За професійною звичкою багатьом мітингуючим я ставив просте до пришелепкуватості запитання: навіщо вам земля, що збираєтеся з нею робити? Здогадливі читачі, певно, самі знають відповідь. На нашу гірку біду, про це не здогадуються урядовці з консультантами-академіками.
