За офіційними звітами реструктурування вугільної галузі України почалося з 1996 року. Цілі, як завжди, ставилися абсолютно правильні і більш ніж амбіційні. По-перше, перебороти кризові явища і домогтися стабільності розвитку і рентабельності у видобутку «чорного золота». По-друге, впровадити ринкові механізми регулювання галуззю. По-третє, за рахунок збільшення вугільної складової в загальному балансі використання первинних енергоносіїв підвищити енергетичну безпеку молодої держави, щоб економічно зміцнити її юридичну незалежність. І, нарешті, по-четверте, забезпечити українському вугіллю гідне місце на світовому енергоринку у разі вступу країни до СОТ.
Сім років — не сім днів. Тож час підбити деякі підсумки...
Сказати, що з перерахованих вище цілей не досягнуто жодної, — нічого не сказати. Ситуація, що за сім років склалася в галузі, дає змогу зробити вбивчий висновок: з огляду на тенденції, котрі характеризують світовий ринок твердого палива, швидше діє вуглекоп, який добуває обушком горючий камінь з нори, викопаної на власному городі, ніж усі разом узяті державні інституції, що мають прямий стосунок до вуглевидобування.
І це, повірте, не така вже й надумана гіпербола. Якщо 1996 року жителів Вінницької, Івано-Франківської, Запорізької, Полтавської та інших областей України побутовим паливом поганенько, але постачали місцеві склади, то сьогодні, де на 80, а де і на всі 100 відсотків їх забезпечують залітні дрібні підприємці. Постачають, звичайно тим, хто готовий викласти до 400 гривень за тонну. Таких, зрозуміло, не дуже багато, і в хід ідуть дрова — зубожілі селяни у степовій зоні вирубують лісопосадки, колись посаджені для захисту наших ланів від суховіїв...
«Тіньова» виїмка палива в Донбасі збільшується
За експертними оцінкам таке зростання у рази перевершує темпи росту світового видобутку. Тоді як в офіційному балансі використання первинних енергоносіїв нашою державою частка кам’яного вугілля щорічно зменшується. Якщо обсяги світового видобутку кам’яного вугілля за останні 20—25 років збільшилися на 49, а споживання на 36 відсотків, то в Україні починаючи з 1991-го ці показники зменшилися практично вчетверо. До того ж переважно саме за рахунок енергетичної складової. Хоча й металурги не дуже жирують і змушені закуповувати кокс на стороні. Лише 2002 року світовий видобуток вугілля зріс на 6 відсотків. Саме на стільки ж він упав в Україні. Підсумки за минулий рік ще не підбито, але кажуть, що становище стабілізувалося. І на тім спасибі.
Звісно, економічно розвинені країни аж ніяк не дурники, копійку лічити вміють. І чудово усвідомлюють, що використання замість вугілля природного газу або мазуту для вироблення електроенергії підвищує вартість, а отже, і ціну кіловат-години від 20 до 35 відсотків. А дешевина атомної енергетики дуже і дуже відносна. У світі саме на вугіллячку виробляється до 40 відсотків електрики. У деяких країнах ще більше: наприклад, у надблагополучній Данії — 47, у Німеччині — 52,5, а у дружній нам Польщі — взагалі 96 відсотків! А в нас минулого року лише 26 відсотків електроенергії було отримано за рахунок спалювання вугілля. І це в країні, котра поступається обсягами запасів твердого палива, підтвердженими геологорозвідкою, лише семи державам світу! У країні, котра колись володіла найпередовішими технологіями шахтного вуглевидобутку.
Так званий «тіньовий» вугільний бізнес я взяв у лапки не випадково. Річ у тім, що раптове, непродумане закриття протягом семи років 112 шахт одразу залишило без засобів до існування родини 130 тисяч гірників. За час реструктурування, що його самі гірники називають розвалом галузі, для них було створено лише... три тисячі нових робочих місць! Про долю інших 127 тисяч точних статистичних даних не має жодне відомство.
Відомо, однак, що найдосвідченіші й фізично здорові сьогодні працюють на російських шахтах, переважно в Ростовській області. Деякі дістаються аж до Кемерово. Незначна частина стали дрібними підприємцями. Зовсім невелика кількість молоді зуміла опанувати інші професії. Та більшість, особливо в депресивних шахтарських містечках і селищах, зайнялися своєю прямою справою: добувають вугіллячко в покинутих шахтах і пластах, що виходять на поверхню. Дідівськими методами: рубають вугілля обушком, а вивозять на-гора буквально на рачках, запряжені в заплічні саморобні санчата. Хто родинами, хто на свій страх і ризик, а хто, об’єднавшися в шабашки.
Таке старательство дуже розвинулося на межі двох областей, Донецької та Луганської. Місцевій владі чудово про це відомо. Правоохоронні органи навіть регулярно організують рейди з ліквідації незаконного вуглевидобутку. Однак про терміни проведення цих акцій вуглекопи знають заздалегідь. Здогадайтеся з трьох разів, чому?
На вугіллі «гріються» не лише старателі
...Загалом, тема нелегального видобутку ще чекає на особливе дослідження. Як зізнався мені у приватній бесіді один із бригадирів старателів, що беруть вугілля у степовій балці в районі Сніжного, «тіньовий» шахтарський бізнес сьогодні годує не лише гірників. Міліція рятує його від вульгарного рекету. Госавтоінспектори — зрозуміло, за власною ініціативою — забезпечують маршрути доставки палива у віддалені села Таврії, Полісся і Наддніпрянщини. Енергонагляд закриває очі на незаконні, де такі мають місце, підключення до мереж: артілі старателів примудряються механізувати свою працю, використовуючи, де можливо, лебідки, елетродвигуни, вентилятори та інші пристрої. Ну а дисципліна і порядок у таких структурах — гідні Книги рекордів Гіннесса. Бригадир тут — цар і бог. Слово його — закон. Чи кріпить хто нору-виробку, стоїть біля лебідки чи тягає вугіллячко на-гора на власних плечах і колінях — всі чесно працюють на загальний результат і ділять порівну те, що одержують від скупника.
Скупники — також в авторитеті. Й у старателів, і в органів місцевої влади. Їхній обов’язок — це те, що в цивілізованих компаніях називається зовнішніми зв’язками і забезпеченням зовнішньої безпеки. Зони впливу скупників давно вже суворо поділено. Про перерозподіли останнім часом не чути — цей бізнес, утім, як і будь-який інший у Донбасі, стабілізувався, що дає змогу зробити висновок про його підконтрольність певним структурам.
І ще. Про роботу у бригаді нелегальних старателів багато жителів вимираючих гірницьких селищ і містечок лише мріють. По-перше, якщо йде фарт, вони за свою працю одержують набагато більше, ніж робітники працюючих шахт. По-друге, гірники залишаються біля родин, а отже, мають нормальний дах над головою й на відміну від тих, хто виїжджає на заробітки, відповідний догляд: про відданість шахтарських дружин недарма складають пісні. По-третє, керівниками нелегальних добувальних бригад стають найдосвідченіші шахтарі, які відчувають гірську виробку, що називається, шкірою. І на рожен ніколи не лізуть.
Кажуть, що в одному із шахтарських селищ багатодітна мати, точніше, вдова передчасно померлого через силікоз гірника просто клянчила сусіда, бригадира старателів, прийняти її чотирнадцятирічного сина в артіль. (Силікоз — одне з півтора десятків професійних захворювань, на які сьогодні страждають 56 тисяч українських шахтарів. — І. Н.). Вугілля, котре вони добували з колодязя, викопаного на власному городі, щоб прогодувати сім’ю вочевидь не вистачало. Бригадир нарешті погодився. Але напередодні виходу на роботу до артілі юний вуглекоп вирішив нарубати ще декілька мішків палива у своїй норі. Стався обвал. Хлоп’я відкопали через чотири година, але бездиханного. Та старателі вирішили все-таки зарахувати його в бригаду, і сьогодні вдові, котра втратила старшого сина на нелегальному вуглевидобутку, йде артільний заробіток. Ось така своєрідна соціальна допомога.
Можливо, це і гірняцька легенда, яких чимало бродить шахтарським краєм. Але те, що смерть під завалом буквально полює за сімейними і старателями-одинаками, — факт незаперечний. Скільки їх гине — точно не знає ніхто.
Реструктуризація до смерті доведе
Реструктурування вугільної галузі забрало і продовжує забирати стільки шахтарських життів, що відповідна статистика просто жахає. Якщо 1990 року мільйон тонн добутого в Україні вугілля забрав 2,2 життя, то за семиріччя, про яке йдеться, цей сумний показник збільшився майже вдвічі. Пік припав на 1998 рік, коли загинули 360 гірників. А кожен піднятий на-гора мільйон тонн палива був відзначений п’ятьма могилами. Для порівняння: Росія, що добуває вугілля вдвічі більше, ніж Україна, платить за мільйон тонн одним шахтарським життям. У США, які посідають перше місце у світі з видобутку і щорічно видають на-гора по 250 мільйонів тонн, цей показник дорівнює 0,03 життя.
Хоч який сумний вигляд має ця диявольська цифра — вона ще аж ніяк не вся правда. За найскромнішими медичними оцінками, за сьогоднішніх цін на харчові продукти для відновлення організму продуктовий кошик робочого очисного вибою або прохідника має становити щонайменше 820 гривень на місяць. Це без урахування комунальних платежів, витрат на одяг і утримання родини. Під час реструктурування галузі середній заробіток шахтарів досяг... 600 гривень.
Перед такою реальністю мерхнуть докори Карла Маркса на адресу приватного капіталу з приводу застосовуваної ним два століття тому потогінної системи, що веде до фізичної деградації робочої сили. Проте абсолютна більшість шахт у нашій країні як і раніше залишається у власності держави. Викуплені частково акціонерними компаніями дві шахти — «Комсомолець Донбасу» і «Червоноармійська Західна № 1», та взята колективом в оренду шахта імені Засядька — ось і всі досягнення реструктурування на шляху галузі до ринку. До слова, саме на них рівень соціальної захищеності гірників та їхніх родин, утім, як і середній заробіток, у багато разів перевищує середньостатистичний по вуглепрому.
Щоправда, в січні нинішнього року наше доблесне Мінпаливенерго — відомство, що стоїть біля керма реструктурування галузі — вустами заступника міністра Анатолія Татаринова оголосило про рішучий реформаторський крок. Про створення оптового ринку енергетичного вугілля. Однак що глибше знайомишся з організаційними документами, то інтенсивніше працює власна пам’ять. Річ у тім, що монопольне право на реалізацію цього специфічного товару міністерство передало держкомпанії «Вугілля України», зробивши її єдиним оператором створюваної структури. Особисто в мене назвати її ринковою язик не повертається. За виписаними функціями вже надто вона нагадує соціалістичний Головвуглесбут 50-х років минулого століття.
Зазначимо, що це вже друга спроба увіпхнути галузь у вітчизняний ринок, якому, зрештою, через його специфічні особливості більше підходить визначення «анархічний базар», яким, проте, керують цілком визначені фінансово-промислові групи.
Перша спроба позбутися посередників, що присмокталися до галузі, і підштовхнути її до цивілізованого ринку виявилася невдала. Зробила її Юлія Тимошенко, будучи віце-прем’єром з ТЕКу в уряді Віктора Ющенка. Провал ідеї легко було спрогнозувати, тому що вона намагалася вивести на аукціон коксівне вугілля. Але тоді, на весну 2000 року, товарні потоки цього сорту палива вже було взято під контроль промисловими корпораціями Донбасу і Дніпропетровська, що накачали фінансові м’язи. До речі, саме ця обставина забезпечила тоді і забезпечує сьогодні практично стовідсоткову оплату гірницької праці на підприємствах, що розробляють коксівні пласти. Чого не можна сказати про шахтарів, які беруть енергетичне вугілля. Понад 90 відсотків зарплати за відвантажене паливо — а це більш як 1,2 мільярда гривень — держава заборгувала саме їм.
Та сама ідея Юлії Тимошенко була абсолютно здорова й ринкова. Товарні вугільні аукціони та біржі, як показує закордонний досвід, жодним боком не вписуються в командно-адміністративну систему. Чого не можна сказати про створювану Мінпаливенерго монопольну посередницьку структуру, якій, крім усього іншого, дано право визначати оптові ціни на вугіллячко. Як буде проходити цей процес, сьогодні сказати важко. Якщо аналогічно диктату цін на кіловат-годину для оптового ринку електроенергії, то вугледобувні підприємства, як і колись, залишаться без оборотних засобів, без яких сьогодні сидять енергогенеруючі компанії.
Вихід є. Тільки куди?
І, нарешті, про місце українського кам’яного вугілля на світовому енергетичному ринку, четверту мету реструктурування, що почалося, нагадаємо, 1996 року.
Усі досягнення в цій області найкраще характеризує такий факт. Найбільший споживач коксівного вугілля, закрите акціонерне товариство «АРС» (Донецьк) веде переговори про постачання цього первинного енергоносія з американською компанією Consol Energy. Поки що мова йде про пробну партію на 2004 рік обсягом 1,2 мільйона тонн. Це, по суті, річний видобуток середньої за потужністю шахти Донбасу. Отже, вона запросто може потрапити до розряду непотрібних... А 50—60 мільйонів доларів, котрі ой як би стали у пригоді нашим шахтарям, підуть у кишені американських гірників. Погодьтеся, досить своєрідний вихід на світовий енергоринок...
Окрім того, світові ціни на вугілля значно вищі, ніж платять споживачі українським шахтарям. І водночас масове закриття шахт пояснюють їхньою негативною рентабельністю! Цей факт і сама логіка активних українських реструктурувальників викликають неминущий подив навіть у закордонних спостерігачів. Не раз виказував його, наприклад, Майкл Хейні, представник Світового банку в Україні, Білорусі і Молдові, коли чув від наших «керманичів» стогнання про брак засобів для відновлення галузі, для виведення її з глибокої кризи. Утім, про те, скільки, як і куди пішли гроші, спрямовані на реструктурування вуглепрому, які, так би мовити, романси співають шахтарські фінанси, — в наступній публікації.
Ігор НАУМЕНКО.
(Далі буде).
