І молиться мама на Тараса й за Тарасика...

Мало хто знає, що Тарас Процюк народився в містечку нафтовиків Надвірній, що на Прикарпатті, а виріс в Івано-Франківську. Тут і нині в старому хрущовському будинку мешкають його батьки. На порозі невеличкої двокімнатної квартири мене приязно зустрічає його мама Дарія Миколаївна, а з кімнати назустріч, накульгуючи, виходить батько Степан Данилович, важко опираючись на костур. На німе запитання пояснює, що діло це давнє. Коли переїжджали з Надвірної до Івано-Франківська, перекинувся автобус. Тоді й зламав ногу. А пізніше пошкодив другу: потрапив з дружиною в автокатастрофу, коли поверталися з дачі. Ось і став інвалідом.

— Тарас тоді був у Варшаві й дуже за нас переживав. Для мами, яка лежала кілька місяців з поламаною ногою на витяжці, передав спеціальний надувний матрац. А мені прислав ось цей костур... Він був дуже турботлива дитина. Все мріяв забрати нас поближче до себе, купити нам квартиру в Києві або будиночок на його околиці. Але не судилося.

Батько замовкає, мужньо намагаючися справитися зі своїми почуттями, а мама, ховаючи повні сліз очі, спішить пригостити мене печивом з горіхами.

 — Його дуже любив Тарас, — припрошує вона. — Я напекла його до Києва — пригостити друзів сина, які зберуться біля могили на Байковому кладовищі в день річниці смерті сина. Лиш не маю з ким порадитися, чи добре це буде, — запитально дивиться на мене.

Я заспокоюю пані Дарію, що улюблене Тарасове печиво дуже смачне й на поминках буде доречне. І справді відчуваю, що воно якесь особливе. Ніби тримаєш у роті проскурку. Пані Дарія вдячно посміхається, бо порадитися їй у цій справі наразі нема з ким. Дочка Тетяна, сестра Тараса, нині в Німеччині. Закінчила музучилище й Рівненський інститут культури, працювала викладачем музики, а потім стала безробітною. Врешті поїхала за кордон, щоб заробити на навчання сина. Тож онук Андрій тепер живе з ними і їм не так самотньо. «Дуже розумний хлопець, — зауважує бабуся. —Навчається у фізико-математичному ліцеї. Хоче вступати до Київської політехніки, яку колись закінчив і Тарас...

Я помітила: хоч би про що ми говорили, її думки повертаються до сина.

— Тарас у дитинстві мріяв про космос — напам’ять знав прізвища й біографії всіх космонавтів, — згадує Степан Данилович. — Десь довідався, що вони навчалися в Ленінградському військово-інженерному інституті ім. Можайського. Казав, що там готують найкращих спеціалістів для космічної галузі. Після школи взяв направлення у військкоматі й поїхав вступати до цього інституту. Але з першого разу не вийшло. Став студентом Івано-Франківського інституту нафти і газу. Та наступного літа таки добився свого. Казав, пощастило, що іспити приймали комп’ютери. Дуже радів. Коли ми приїхали на присягу, він марширував у першому ряду в новій курсантській формі й заспівував, бо мав чудовий голос. Помахав рукою. А коли йшов до нас, раптом розігнався і перестрибнув з радощів високу огорожу. Був дуже щасливий...

Сказав би йому хтось тоді, що через п’ять років він без жалю залишить цей вуз. На останньому курсі, перед самим випуском, міністр оборони підпише наказ про його відрахування. «Вже й випускні фотографії сина були готові», — кидається шукати їх Дарія Миколаївна. Причиною стали політичні погляди Тараса. За його пропозицією під впливом горбачовської перебудови на останньому курсі курсанти-земляки створили Товариство української мови, а потім — філію Української гельсінкської спілки. Свою діяльність почали з бойкоту політзанять. За це Тараса жорстоко побили невідомі, а у вузі сказали: «Або ти будеш радянським офіцером, або тебе відрахують».

Тарас не шкодував, що його вигнали. Його вабила журналістика, каже пан Степан. Він переїжджає до Києва, складає іспити і закінчує фізико-технічний факультет Київського політехнічного інституту. Власне, тоді й починає співпрацювати з газетами, а також бере до рук камеру. Його репортажі помічають. Міжнародне інформаційне агентство SNN видає йому посвідчення телеоператора. А 1993 року запрошують до київського бюро міжнародного інформагентства Рейтер, згодом переводять до його варшавської філії. З того часу батьки довідувалися, де перебуває син, з його репортажів.

— Яке було лихо у світі, він був там серед перших, —каже Степан Данилович. — Двічі його контузило в Чечні, два місяці лежав у реанімації, а ми про це й не знали. Мав поранення в Абхазії. Коли на Камчатці стався землетрус, мало не помер там від холоду, бо всі будівлі були зруйновані і сховатися не мав де. Був у всіх «гарячих точках» — Придністров’ї, Латвії, Афганістані, Москві, коли там було неспокійно. Знімав акцію «Повстань, Україно!» в Києві, повінь у Німеччині. А якось по телевізору ми дивилися репортаж з Косово і затерпли: б’ють нашого Тараса, який роздавав голодним дітям хліб. А він через годину зателефонував і сказав: «Я сиджу в кафе і п’ю пиво. Не хвилюйтеся». Завжди нас заспокоював. Але ми розуміли, що він постійно ризикує життям. Я просив його залишити цю професію, а він відповідав: «Тату, така у мене робота. Хтось мусить і її виконувати. Адже ви не тікали з бурової, коли там траплялася якась аварія». Сварився, коли чув у слухавці, що мама плаче. «Не буду до вас телефонувати, як плакатимете», — сердився. А в нас з кожним дзвінком зразу душа воскресає: живий! Останній раз телефонував за два тижні до смерті. «Я на Кіпрі на військовій базі. Тут усі журналісти, — каже. — У нас спокійно». А був у цей час в Іраку... У мене було тривожне передчуття, що щось станеться, але зупинити його було неможливо. Він теж, мабуть, щось відчував, бо поспішав жити.

— Коли бачилися востаннє?

— 16 січня минулого року йому виповнилося 35 років, і я з Андрієм, — розповідає батько, — приїхав до нього в Київ. Він був дуже заклопотаний. Забіжить у хату, по чарчині вип’ємо — і побіг. Пригадую, як жартома кинув: «Мені Буш не дає роботи». Мав на увазі, що американці не розпочинали війну в Іраку. Через 20 днів цієї війни його вбили. Я не вірю, що американці не знали, що стріляють у журналістів. Тарас розповідав, що оптика на їхніх танках здатна розрізнити навіть колір очей противника. Мабуть, не хотіли, щоб їх знімали телекамери. Ось і вистрілили...

Батьки кажуть, що втратили не лише сина, а й свого годувальника.

— Тарас постійно переказував нам якісь гроші, аби ми не бідували. Дружина тоді отримувала близько 80 гривень, а я 150 та ще й безробітна дочка з онуком. А тепер ми залишилися без підмоги. Після смерті сина нам передали орден «За мужність» від Президента і матеріальну допомогу від голови ОДА Михайла Вишиванюка, за яку ми дуже вдячні. А люди думають, що ми отримали від американців великі гроші. Пізніше я написав листа до Міністра закордонних справ України з проханням порушити питання перед американською стороною про виплату компенсації за вбитого сина. Але нам порадили залучити адвокатські компанії, які мають практичний досвід у веденні таких справ, та звернутися за сприянням до інформагентства Рейтер. Але звідки в нас гроші на адвокатів? Звертався я і до Комітету з питань свободи слова та інформації. Обіцяли допомогти. А поки що тримаємось, як можемо. Добре, що з нового року після підвищення пенсій дружина стала отримувати 98 гривень та й моя пенсія зросла, бо свого часу працював нафтовиком у Сибіру. Так і живемо...

Батько дивиться на портрет Тараса, що стоїть на столику в куточку кімнати. Біля нього, як перед іконкою, квіти і свічечки. Кімнатка невеличка, тож де не сядь, а Тарас перед тобою. З його очей струменіють енергія і життєрадісність. Таке відчуття, ніби він і по смерті підтримує своїх батьків. А зі стіни з-під вишитого рушника дивиться інший Тарас — Тарас Григорович Шевченко.

— Свого сина ви назвали в честь Кобзаря?

— Тарас — це святе для нас ім’я, — каже Степан Данилович. — У нашій родині Шевченка шанували у всі часи. Ще за Польщі батьки вчили нас його віршів, брали з собою на шевченківські вечори. Так виховав і сина — він знав напам’ять половину Кобзаря, на дитячих ранках і у школі постійно читав вірші Шевченка. Дуже любив рідну мову. У Києві, незважаючи на російськомовне оточення, розмовляв лише українською. Вчив шанувати рідну мову маленького сина. Попереджував колег, що син не знає жодного російського слова, тож розмовляти з ним треба українською.

— У всьому його підтримувала Ліда, — продовжує пані Дарія. — Вони познайомилися в Києві. «Я її так люблю! — признався якось син. — Вона має такі очі, як ти любиш — темні». Якось я приїхала до них у Варшаву на Великдень. Ми накрили святковий стіл і чекали Тараса. Я не витримала: скільки можна чекати? Пригадую, як Ліда тихо проронила: «Я знаю, що таке чекати. Я все життя чекаю...» Мабуть, їй було ще важче, ніж нам.

Ліда з восьмирічним сином Денисом живе нині у Варшаві. Бабуся розповіла, що коли хлопчикові сказали про смерть тата, він три дні не виходив з кімнати — плакав. З часом стає дедалі більше схожий на Тараса. Дуже добре вчиться. Крім української, вивчає англійську, польську мови, береться за французьку. Минулого літа Ліда відправила Дениса з батьками Тараса в Болгарію на море. Він весь час там допитувався, яким був тато, що він любив. Батька він обожнює. Коли почув, що тато любив вилазити дідусеві на плечі і стрибати звідти у воду, відважно став освоювати це заняття. «Увесь пляж знав, що я Степан, бо бабуся від ляку весь час гукала: «Степане, не кидай дитину у воду!» А малий не здавався: «Тато так стрибав і я буду».

Бабуся і дідусь дуже скучають за онуком, якого встигли вже навчити багатьох Шевченкових віршів. Ліду і Дениса вони побачать на поминках у Києві. Місцем зустрічі для них стане могила сина.

Івано-Франківськ.