Слова «сезон цукроваріння» для працівників солодкої галузі завжди лунали, як музика. Як бадьорий марш. Нині на цукроварнях то там, то тут можна почути здебільшого похоронні марші. У галузі править бал автоген і господарює «сезон руйнації».
Кажуть, у ведмедя десять пісень і всі про мед. Можна було зрозуміти учасників конференції голів профспілкових організацій, обласних комітетів, які разом із ЦК профспілки працівників АПК нещодавно обговорювали стан справ солодкої галузі. Всім боліло одне: банкрутство цукроварень стало у нас масовим явищем. Галузь задовольняє внутрішні потреби країни на 80 відсотків. Минулого сезону із 192 цукрових заводів працював лише 121. Виробництво цукру знизилося до дореволюційного рівня. Країна, яка ще донедавна входила до шістки світових експортерів, нині завозить сировину із Бразилії, Білорусі, Куби, Росії, Польщі. Дивно, чи не так: вітчизняний бурякоцукровий комплекс використовується лише на чверть, а деякі благодійники завалюють країну тростиною? Хіба це не прискорює руйнацію українського цукрового ринку? Нині, як сон, можна згадувати, що солодка галузь забезпечувала робочими місцями півтора мільйона осіб.
Профспілкові лідери з болем зазначали, що у державі вже демонтовано 13 цукроварень, 22 заводи перебувають у процесі руйнації, така сама доля очікує ще 40 підприємств.
На одному лише «цукровому Донбасі» — Вінниччині — знищено шість цукроварень. До того ж «під автоген» потрапили не найгірші заводи — Гонорівський, Гніванський, Чечельницький. Вже більш як місяць цілодобово тримають оборону (у прямому розумінні цього слова) моївські цукровари. А власники контрольного пакета акцій з Донецька, які перекупили це підприємство після процедури банкрутства, і не приховують своїх намірів.
Зазвичай цукроварні прибирають до своїх рук за один—два мільйони гривень, а за металобрухт виручають п’ять—шість мільйонів.
Невже таким шляхом позбуваються конкурентів? А люди? Нехай про них забувають перекупники — власники контрольних пакетів акцій, але чому держава зайняла споглядацьку позицію?
Ще один свіжий приклад. Уже із Львівщини. На адресу Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції і Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва надійшов лист від трьох рівненських та одного тернопільського підприємства, в якому висловлено глибоку стурбованість станом справ на Радехівському цукровому заводі, проти якого розпочато процедуру банкрутства.
Ці четверо акціонерів, володіючи 41,14 відсотка акцій Радехівської цукроварні, йдеться в листі, топ-менеджментом підприємства позбавлені можливості отримувати повну інформацію про стан справ на заводі.
Акціонери цілком закономірно стурбовані: чому це раптом, володіючи 70 відсотками виробництва цукру на Львівщині, виробляючи високоліквідну продукцію і, за їх даними, маючи, приміром, у 2003 році прибуток понад 32 мільйони гривень, заводська економіка стала раптом накульгувати? А кого не насторожить той факт, що заборгованість перед найбільшим кредитором виникла за період з квітня по листопад 2003 року — за кілька місяців до започаткування процедури банкрутства та вже під час її розв’язання. Або таке: чому, маючи досить значне (мільйонне) кредитування з боку небанківських структур, завод не спромігся вчасно погасити дріб’язкову — якихось 93 тисячі з лишком гривень — заборгованість перед ініціатором процедури банкрутства.
Невже і львів’яни йдуть протореним шляхом подолян: банкрутство, продаж основному кредитору майна і активів (зрозуміло, за якою ціною), а далі за діло береться його величність автоген?
До речі. На конференції профспілкових діячів АПК особливо підкреслювалося, що нищівного удару галузі завдала така приватизація, коли на підприємствах по п’ять—шість разів мінялися господарі.
Невже ви думаєте, що черговий господар, який придбав цукроварню з метою перепродажу, буде зацікавлений ефективно використовувати виробничі потужності, у нього болітиме голова за соціальний захист працівників?..
Між іншим, львів’яни не винаходять велосипед, коли одні кредитори отримують переваги перед іншими. Нещодавно наша газета писала про поділ на «своїх» і «чужих» під час санації Дніпропетровського металургійного комбінату імені Петровського. Там комітет кредиторів об’єднав лише «дружніх» для управляючої «Петровкою» компанії. А 27 інших кредиторів заводу не допущено до участі в санації. Правда, «зайві гравці» об’єдналися в альтернативний комітет кредиторів і активно ведуть боротьбу за свої права. Отож такі «вихиляси» з певними кредиторами, яким допомагають придбати найліквідніше майно та виробничі фонди за найсприятливішою процедурою, стали у нас уже поширеним явищем.
Наша країна вже на порозі СОТ. Тож має виконати певні вимоги. Наприклад, ... відкрити ворота для завезення до нас більш як 250 тисяч тонн цукру-сирцю. Автоматично відпаде потреба в 40 вітчизняних заводах. Дванадцять тисяч цукроварів і майже 70 тисяч працівників бурякового лану стануть безробітними, за кордон відлетить у вирій (але вже без повернення — на відміну від птахів) 52 мільйони доларів.
Може, тому й править у нас бал «сезон руйнації», а на цукроварнях то тут, то там лунають похоронні марші. Це ж комусь вигідно.
