Керченський судноремонтний завод — одне з небагатьох у цьому місті і в усьому Криму підприємств, не доведене до занепаду
— Підприємство навіть у найважчі часи, — каже директор заводу Володимир Кузьмін, — працювало без зупинок. А в останні кілька років ми стабільно маємо замовників. Уже не ми їх шукаємо, а вони нас. Тому що судноплавні компанії, чий флот хоча б одного разу ремонтувався в нас, стають постійними клієнтами. От і нині завод завантажений до середини літа. Хоча, звичайно, проблеми є: майже на третину зросла вартість прокату для судноремонту. А ті контракти, що ми уклали до подорожчання, треба виконувати. Нонсенс, але метал в Україні дорожчий, ніж на Заході. А тут ще й зміни в Митному кодексі такі прийняли, що іноземні судна, які заходять на ремонт, розцінювалися в режимі переробки товару і 20 відсотків податку на додану вартість брали не від вартості ремонту, а від вартості самого судна. Слава Богу, скасували ці зміни, але навіть короткий час їх дії міг зупинити судноремонт по всій країні. І були б не плюси в зароблянні валюти до держбюджету, а суцільні чорні дірки в ньому...
Важко не погодитися з Кузьміним. Адже в доки судноремонтного заводу цілий рік, тому що бухта Керч не замерзає, заходить по 50—60 суден різного класу, довжиною до 140 метрів, вантажопідйомністю до 6 тисяч тонн. Ці і такий фактор, як відповідність ціни якості робіт, стали визначальними. А тому Керченський судноремонтний виграє тендери, приміром, у турецьких компаній. Віддають перевагу тутешнім берегам і російські судновласники..
Втім, усе взаємозалежне. Якщо кваліфікованим зварникові чи корпусникові в Росії платять з розрахунку 500 доларів на місяць, то на судноремонтному в Керчі — тисячу—півтори гривень. Так що багато хто вже давно покинув рідні береги. І завод гостро потребує висококваліфікованих робітників. Навчання оплачують, а вони все одно їдуть у Росію на заробітки. Отож при тім, що на заводі постійно трудиться 700 чоловік, плюс практично ще стільки ж контрактників, відчувається дефіцит робітничих кадрів.
Є в Кузьміна ще один головний біль — вода. Її вартість для підприємства в сто разів вища, ніж для городян, і в 15 разів вища, ніж у середньому по Україні. Вона обходиться судноремонтному в двомісячну зарплату всього колективу.
— І тарифи постійно ростуть, — каже Володимир Кузьмін. — Виходить, що практично все міське споживання води і затрати із забезпечення стоків оплачують підприємства, які працюють. Але ж ці витрати не обґрунтовані, їх не витримає ніяка економіка, тим більше ринкова.
25 років працює Володимир Михайлович на Керченському судноремонтному заводі. Різні часи були. Нинішні, мені здається, можна обережно назвати стабільними, такими, як мають на увазі, коли кажуть: хоча б не заважали...