Багато хто зі служителів Феміди в робочий час перебуває напідпитку. Якби цю новину, що шокує, повідомив не Голова Верховного Суду, я не повірив би.
Ну, беруть хабарі (від 500 до 10 тисяч «зелених»)... Ну, не вирізняються деякі з вершителів долі правовою грамотністю (про це Василь Маляренко довідався, приймаючи іспити в суддів). Ну, порушують суди терміни розгляду справ... Але щоб на роботі — під градусом...
Утім, це може бути де завгодно, але не в донецьких храмах правосуддя. Тим паче не в апеляційному обласному. Тут просто не дозволять собі такого. Світитися такими собі пустунчиками напідпитку тамтешнім суддям не личить хоча б тому, що на них Страсбург дивиться. Пильно спостерігає у зв’язку із зверненням 37 суддів апеляційного суду з приводу заборгованості із зарплати і порушення їхнього права на об’єктивний суд.
Вчинок слуг Феміди вражає, чи не так? Вони опинилися в шкурі тисяч співгромадян, які втратили віру в той найоб’єктивніший, найсправедливіший суд на планеті. Побажаємо донеччанам перемоги в їхній праведній боротьбі за свої права.
І все-таки не цим можуть прославитися на весь світ судді вугільного краю. Вони претендують на рекорд з тривалості (15 років) розгляду цивільної справи про розділ майна.
Ідеться про будинок Віктора Шалуна і його сестри Юлії Лавриненко. Їхня мачуха, котра виїхала після смерті батька до Росії, подарувала частину будинку чужим людям. Чим грубо порушила інтереси пасинків.
— Договір дарування, — стверджує Віктор Іванович, — укладено раніше, ніж документи, на підставі яких відповідачі одержали частину спірного будинку, потрапили до БТІ. Тому ми домагаємося визнати договір недійсним, установити факт прийняття спадщини, стягнути матеріальний і моральний збиток і, зрештою, виселити новоявлених «господарів» з рідного дому.
Чому судді так довго блукають у правовому полі? Почасти автор відповів на це запитання ще в минулому столітті (1998 рік), розповівши про тяганину з боку Ворошиловського райсуду Донецька (суддя С. Кутя). Потім були інші носії мантії, що прийняли 13(!) рішень.
Коли тяжба досить набридла обласному суддівському начальству, справу після десятирічного(!) «розгляду» у Ворошиловському суді затребували до апеляційного суду. Він у грудні 2001-го, тобто через 28(!) місяців (частково) задовольнив позов брата і сестри.
Ця, здавалося б, перемога мало потішила позивачів, тому що, на їхню думку, суд (головуюча Л. Рибалко) виніс рішення, коли головної відповідачки (мачухи) вже не було серед живих(?!).
Верховний Суд майже через два(!) роки виправив донеччан, скасувавши їхнє рішення і направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Тобто до... того самого Ворошиловського місцевого суду. Ще на десять років тяганини?
Хоч би як там було, справа про розділ майна повернулася на круги своя.
Чи знайдеться добра душа з тверезою головою і бажанням припинити цей виснажливий і принизливий для позивачів круговорот?
Чи їм за прикладом слуг Феміди доведеться писати до Страсбурга?
Утім, Європейський суд з прав людини скаргою з України не здивуєш. А от видавців Книги рекордів Гіннесса — цілком.
Чи потрібна нам така слава?
P. S. Поки матеріал готували до друку, стало відомо, що 37 суддям апеляційного суду Донецької області сплатили заробітну плату. У Шалунів з’явилися шанси теж домогтися справедливості на Батьківщині...