Виступ Голови Верховної Ради України Володимира Литвина на урочистих зборах, присвячених 60-річчю утворення Херсонської області
60-річний ювілей області, яка є серцем українського Півдня, — це не просто одна з чергових хронологічних міток у нашому історичному літописі.
Це добра і своєчасна нагода не для помпезності, а для того, щоб розсунути часову ретроспективу, поглянути в глиб століть, побачити своє тисячолітнє коріння, відчути титанічну енергію творення великих попередників, перейнятися романтичним духом степового безмежжя.
Велика антична культура міста—держави Ольвії, козацька твердиня Кам’янська Січ, яка дала високі зразки демократії, світового значення біосферний заповідник Асканія-Нова — далеко не повний перелік знакових для херсонської землі історичних епох і символів, покликаних допомогти нам усвідомити свою сутність, зрозуміти своє єство, розбудити пам’ять, загострити розум, перейнятися сумлінням, наснажитися духом, упевнитися у своїй самоцінності і самодостатності.
Лише сповна пізнавши своє минуле, будемо гідно зустрічати виклики сьогодення і майбутнього.
Не вдаючись до детального обґрунтування, хочу, однак, акцентувати увагу на головній і визначальній, як на моє переконання, тезі: Таврія — один із найвизначальніших геостратегічних чинників для України і водночас — один із найвразливіших її регіонів.
Який з них візьме гору, залежить від усвідомлення цього Києвом і від розуміння вами місця Херсонщини у регіоні і, відповідно, в Україні.
Досить нагадати, що приморське та прикордонне розташування сучасної Херсонщини — частини прадавньої Гілеї, священної землі скіфів, — на століття наперед визначило геополітичний статус краю: перебування на стику цивілізацій і культур, військово-політичних зіткнень і торговельно-економічних шляхів різних держав. Саме тому над просторами степової Тавриди століттями не вщухали дзвін мечів і шабель, гул гармат і войовничі заклики до звитяжного герцю. Саме тому Таврійський край, хліборобський і пшеничний з діда-прадіда, ніколи не знав тиші та спокою.
Саме тому після російсько-турецької війни 1768—1774 років на цій землі засновують фортецю і морський порт Херсон, названий так на честь давньогрецької колонії Херсонес. Російська імперія цим самим посилила не тільки військову міць своїх південних рубежів, а й торговельно-економічну присутність у багатьох сусідніх державах. Великомасштабні задуми князя Григорія Потьомкіна-Таврійського щодо освоєння Росією нових земель на Півдні та енергійні дії з їх втілення визначили успіх інтенсивного заселення та розвитку регіону. В умовах прискореного створення Чорноморського флоту Херсон стає не тільки військовою фортецею, а й суднобудівною верф’ю, головним торговельним центром і товарним складом Півдня Росії.
Саме тому в Херсоні було створено Чорноморське адміралтейське правління, що керувало створенням військового флоту, тут же було збудовано перший шістдесятигарматний корабель «Слава Катерини», спущений на воду в 1783 році. А в 1806 році відкрито купецьку верф для будівництва суден торгового флоту, засновано механічний (згодом суднобудівний) завод, запроваджено митні застави і встановлено судноплавні зв’язки з портами Литви, Польщі, Франції, Італії, Іспанії.
Саме тому тут точилися запеклі, кровопролитні бої під час війн і революцій у ХХ столітті, особливо під час Великої Вітчизняної. Принагідно хотів би привітати вас ще з однією віховою датою — 60-річчям визволення області від німецько-фашистських загарбників і низько вклонитися воїнам-визволителям.
Саме сьогодні, не відчуваючи над собою ідеологічного диктату, сучасники мають можливість належно оцінити результати цих, без перебільшення, стратегічних задумів Потьомкіна, зокрема, їх значення для сталого соціально-економічного і культурного розвитку краю. Причому в цих оцінках треба виходити не тільки з того, що зроблено, а й з того, що втрачено з цього доробку.
Втрачено якраз чи не найголовніше: дар і одвічну силу хліборобської нації до чуття землі, чуття своєї закоріненості в цю землю, не кажучи вже про повагу і дбайливе ставлення до неї. Маю на увазі катастрофічні масштаби підтоплення земель (а це — 19 міст і селищ, 85 сіл), руйнування берегів, ерозії грунтів, зменшення лісистості та наступу пустелі.
Це ж та сама земля, яка була віддавна «піднята», освоєна й оспівана працьовитими українцями, що йшли у херсонські степи у пошуках кращої хліборобської долі. І сьогодні ця сама земля — вищий сенс, філософія і культура здобування хліба насущного нашими пращурами — сприймається мало не як тягар і примус до нелегкої роботи. Втрачено, на жаль, і динаміку поступу, націленість на завоювання лідируючих позицій у промисловості та сільському господарстві, у соціально-культурному розвитку.
Часто вживаний раніше термін «житниця» — сьогодні вже означає не більш ніж зужиту метафору, позбавлену прив’язки до місцевих реалій. Не можемо і не маємо права допустити, щоб слава і гордість самобутнього Херсонського краю лишилися виключно в музеях і бібліотеках: суднобудівні й машинобудівні гіганти, текстильна промисловість, сільськогосподарські угіддя та унікальні природні заповідники, вузи, школи і театри зберігають високий технологічний, інтелектуальний і духовний потенціал, який мусить розкритися новими здобутками. В цьому — основа життєздатності нації, її конкурентоспроможного статусу серед інших країн, зрештою, її нової суспільно-політичної якості.
Тільки чесність в оцінках і самооцінках зможе дати відповідь на запитання про причини, скажімо, зменшення обсягів виробництва зернових культур на Херсонщині (у 2003 році на 73,7%, або на 1 млн. 132,7 тис. тонн менше, ніж у 2002 році) і загалом обсягів валової продукції сільського господарства. Причому це характерно не тільки для Херсонщини. Зрозуміло, несприятливі погодні умови згубно позначилися на валових показниках, але традиційно «списувати» все саме на них — наш справжній національний сором. Саме ця традиція не має нічого спільного з реформаторськими заходами вже згаданого князя Потьомкіна, парадоксально перейнявши при цьому на себе роль «потьомкінських сіл» на тлі системної кризи і критичної ситуації на селі.
Тому викликають недовіру (а у простих людей —обурення) гарно написані й озвучені, але всуціль декларативні програми розвитку села або виставки його досягнень. Звичайно, певні досягнення є. І про це також треба говорити. Що неодмінно мусить вселяти в людей віру в довгоочікувані зміни на краще. Але вони не відбивають загального стану справ у галузі, а поготів не визначають стратегічних напрямів її розвитку. Ні для кого не секрет, що за адміністративними межами чи то столиці, чи обласного центру, всі «досягнення» видно, як на долоні: обшарпані села, розбиті дороги, зруйновані дитсадки та медичні амбулаторії, занедбані заклади культури та освіти.
І депутатському корпусу, і урядовцям треба, нарешті, усвідомити: коли не підійти до формування бюджету 2005 року як бюджету села і не зміцнити при цьому аграрний сектор збалансованим і ефективним законодавчим і організаційним забезпеченням, то вже й потреба навіть у розмовах про відродження села відпаде сама собою.
Немає сумніву, що Херсонщина гідно розпорядиться наявним промисловим і аграрним потенціалом, нарощення якого означатиме успішне вирішення соціальних питань, передусім — підвищення рівня життя людей.
Херсонщина — земля скіфів і сарматів, козацької вольниці та імперської військової потуги, видатних учених, митців і політиків — то передусім земля, на якій споконвіку жили і живуть працьовиті й талановиті люди. Це — головний капітал краю, його опора в минулому та сьогоденні. Тому всі без винятку реформи, як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях, мають підпорядковуватися інтересам людини праці, її очікуванням і потребам.
Відповідно і наша історична пам’ять, як основа одухотвореності нації, повинна вибудовуватися іменами людей і поколінь, яких народжувала ця благословенна земля, і які жили й творили в її ім’я.
3 квітня 2004 року.
