...Війна застала Івана Коваля у рідному селі. Його родич був перекладачем у гауляйтера в Кам’янці-Подільському. Іноді давав хлопцю тимчасові доручення. Пізніше з’ясувалося, що той родич був розвідником, а після його смерті гітлерівці знайшли записничок, де серед інших значилось і прізвище Івана. Це означало, що підліток допомагав партизанам, і якби його спіймали, обов’язково розстріляли б. Але Івана забрали на примусові роботи до Німеччини. Потрапив у Дортмунд, на ливарний завод. Німецька контррозвідка Коваля-молодшого знайшла і тут. 13 березня 1943 року його заарештували. Катувати гітлерівці вміли — вимагали від Івана назвати прізвища інших зв’язкових.
Та юнак їх просто не знав. Його кинули до одиночної камери смертників, де можна було тільки стояти, притулившись до сирої стіни.
Якось уночі прийшов адвокат, дав підписати неповнолітньому в’язню прохання про помилування. Через місяць смертну кару замінили довічним ув’язненням. Його хотіли використати для дослідів у Бухенвальді, де цілодобово диміли крематорії. Але спочатку молодих в’язнів, які мали рідкісну групу крові, відгодовували, робили наколки на шкірі. Час від часу брали кров. У підвалах Бухенвальда був завод з переробки людських тіл. Здебільшого вони йшли на мило або на попіл, який продавали як органічне добриво у мішках по 25 кілограмів.
Із людської шкіри шили абажури, дамські сумочки, штани і куртки. Саме в таких штанях красувалась Елізабет Кох.
Володіючи німецькою, Іван швидко знайшов спільну мову з місцевими підпільниками, які були серед в’язнів концтабору. Він навіть не знав, що, виконуючи їх доручення, став учасником підпільної групи «Червона капела». Гестапівці її викрили, але, не маючи прямих звинувачень на адресу Коваля, відправили його по інших концтаборах: Заксенхаузен, Фюрстенвальден, Ліхтендельден, знову Заксенхаузен.
Німецькі патріоти як могли оберігали Івана. Іван Андрійович Коваль пам’ятає своїх рятівників: Якоба Петера, Ганса Мюллера, Роберта Капо. Попри це, Іван потрапив до табору смертників Берген-Бельзен. Якщо у попередніх таборах ще давали баланду з кормового буряка і ерзацхліб, в якому трішки борошна, а решта — жолуді й тирса, то в Берген-Бельзені була лише бочка з водою.
У квітні 1945-го Іван Коваль захворів на тиф. Його направили до бараку для тифозних, де й мав померти. Німці у цей барак не заходили. Геть виснажений Іван чекав своєї смерті. 13 квітня фашисти мали спалити усіх, хто помер від тифу. Але через дощ цю процедуру відклали. Це був рятівний день, бо уже 15 квітня Берген-Бельзен визволили англійські війська.
До рідної Степанівки Іван потрапив аж у 1947-му. Майже два роки був перекладачем в одній з військових радянських частин. Але коли приїхав додому, спецслужба одразу заарештувала. Били не гірше, ніж гестапівці, вимагали зізнання, що він — іноземний агент. Та зламати хлопця після стількох тортур не вдалося. Подальша доля кидала Івана Андрійовича по всьому Союзу. А з 1979 року він оселився на Рівненщині.
У 2000 році його почали розшукувати німецькі соціал-демократи. Точніше, не його самого, а кого-небудь із родини. Бо сам Іван Андрійович Коваль вважався загиблим, похованим у братській могилі концтабору Берген-Бельзен. Яке ж було їхнє здивування, коли на листи відгукнувся сам Коваль.
...Ми сидимо з Іваном Андрійовичем у його новій хаті у селі Велика Омеляна біля затишного каміна. Ветеран гортає альбом, коментуючи знімки, які привіз із Німеччини:
— Нас було дванадцять чоловік, яких запросили до Ганновера. Це якраз ті люди, що пережили пекло Берген-Бельзена і входили до підпільної групи німецьких патріотів. Зустрічі відбувалися на високому рівні. Самі бачите, на знімках і представники влади, і священики. А це архітектор Ганновера. Його батько у війну загинув у Рівному. Ми стоїмо біля братської могили, де поховали і мене. Тут я знайшов своє прізвище під номером 68366...
Рівне.