Розвідувальний батальйон, де замполітом був старший лейтенант Ізмалков, перетнув кордон Афганістану. Дивізія генерала Шаталіна контролювала величезний простір на заході цієї країни. Спочатку розвідникам щастило — воювали без втрат. Викрали «живий прапор» моджахедів — муллу. Кому він був потрібен, розвідників не запитували, але захопити його за багаточисельної варти було непросто. Запам’яталася Валерію Ізмалкову ще одна операція з ліквідації ворожого штабу, хай і в глинобитній, але фортеці з чотириметровими стінами. Звідти потім лише стрілецької зброї вивезли стільки, що її вистачило б майже на роту.
Не випадково командир і замполіт розвідбату потрапили до першого «афганського» указу про нагородження, виданого 28 квітня 1980 року. Вони отримали тоді орден Червоної Зірки...
Якось надійшло тривожне повідомлення з гірського масиву Лур-Кох біля Шинданда: батальйон потрапив у засідку. Тоді й пролилася перша кров — один боєць загинув, а восьмеро, в тому числі й командир, були поранені.
Там, під Шиндандом, розвідникам довелося воювати довго. До вищих штабів полетіло нове представлення Валерія Ізмалкова на орден. Та через кілька днів бійці проводжали до Союзу своїх поранених друзів. Навідалися до госпіталю, а там — медсестри і... спирт. Герої-розвідники показали себе у всій «красі», і до штабів полетіла телеграма про відкликання представлення...
Усе було по-чесному: не забезпечив порядку —Відповідай. Пізніше ще п’ять разів представлення на замполіта розвідбату просто повертали. Скупими були на нагороди у 1980—82 роках. Можливо, через те, як сьогодні жартує полковник запасу Ізмалков, у Брежнєва орденів було більше, ніж у всієї 40-ї армії.
Нудьгувати не давали моджахеди і...начальство
Надумав замполіт повезти бійців на річку, юшки наварити, одяг випрати. Добре, що все зробили «по науці» — поява великого загону моджахедів не стала несподіванкою. Вступили в бій і захопили багато зброї. А вже потім, як і планували, продовжили відпочинок... Були й інші «сюрпризи». Якось потрапили розвідники під вогонь ... своїх вертольотів. І сигнальні ракети пускали, і по радіо намагалися зв’язатися, але... Добре хоч втрат не було. Зрештою вертольоти полетіли на базу.
Через кілька років під час навчання в московській академії Валерій Ізмалков розповів цю історію в «курилці». І до нього підійшов колега-слухач у льотній формі й зізнався, що то він був командиром тієї «пари».
— Ну що тут сказати, — розводить руками Валерій Миколайович, — не по фізіономії ж бити...
На початку 1981 року комдива Шаталіна змінив полковник Громов. Так, той самий Борис Громов, майбутній генерал, котрий 15 лютого 1989 року останнім пішки покинув Афганістан. За словами Валерія Ізмалкова, становлення новоспеченого комдива в бойових обставинах відбувалося важко. Порівняно з «батею» Шаталіним він помітно програвав. Власне, це мало своє пояснення: досвід у бою — не остання річ.
Перше непорозуміння розвідників з комдивом Громовим сталося біля гірського масиву Анарди. Розвідбат отримав наказ: «Захопити цю гору!». «Та ми ж розвідка... Ми — не піхота. Вночі ми цю висоту візьмемо без жодного пострілу», — спробував пояснити ситуацію Ізмалков. Куди там! Вперед — і жодних розмов.
Офіцери розвідбату вирішили виконувати наказ до першого пострілу, а потім — бігцем назад. Однак війна — це не лише шахи, а й трішки рулетка. Одна з рот, у складі якої йшов Валерій Ізмалков, потрапила під щільний вогонь. Щоб винести ноги, довелося підтягнути артилерію й танки, втратили бійця... А вночі, як і обіцяли, захопили злощасну гору без жодного пострілу.
Зима в Афганістані безсніжна, проте вимога комдива — щоб усе, як у Союзі. Засмиканий боями начальник штабу батальйону в перервах між рейдами ще й «малює» формальні відписки — розклади занять з особовим складом. Потім приходять перевіряючі, які з радістю виявляють недоречності та оприлюднюють їх: у розвідбаті планують стройові прийоми... на лижах.
Улітку нові неприємності — спека і гепатит, що косили війська не гірше ворога. Команда полковника Громова: «Із завтрашнього дня всі захворювання припинити!». Наступного дня комдив сам... захворів. Щоправда, до його честі, в госпіталь не поїхав, командування не здав, лікувався в дивізії.
А по неділях, коли вся Радянська Армія прокидалася на годину пізніше, громовська дивізія, навпаки, вставала на годину раніше. Командир полюбляв «парадні тренування». Солдати непритомніли від сонця і віддячили комдиву стройовою «кричалкою»: «Вище ногу, папуаси, треба Громову лампаси». Валерій Ізмалков вважає, що саме у такий спосіб бійці натякали на велике бажання полковника найшвидше стати генералом...
До речі, вже після Афганістану Ізмалков зустрічався з Громовим ще раз.
— Здається, це було у 1990 році, — пригадує Валерій Миколайович. — Так, саме тоді у мене та ще одного депутата Верховної Ради УРСР і теж полковника, Володимира Севастьянова, відбулася зустріч з командувачем Київського військового округу генерал-полковником Громовим. «Ну, здрастуй», — одному й другому. Ось і вся розмова. Хоча ми з ним у Афганістані прослужили рік, не міг він мене забути. А із Севастьяновим (інвалідом, який у Афганістані втратив ногу) Громов був знайомий ще з дитинства — разом освоювали ази військової науки у суворовському училищі...
Полковник із групи «Демократичний центр»
1 грудня 1981 року «Афган» для Валерія Ізмалкова залишився в минулому. Потім він служив на Уралі, в Німецькій Демократичній Республіці (була колись така), навчався в академії, після закінчення якої одержав направлення до Запоріжжя. Тут Валерія Миколайовича і знайшов другий орден, афганський — Зірка третього ступеня за номером сім. Дев’ять років шукав він свого власника...
Саме в Запоріжжі обрали Валерія Ізмалкова депутатом Верховної Ради України першого скликання. Певно, «старожили» парламенту не забули ще полковника-»афганця» із групи «Демократичний центр». Ізмалков був помітною фігурою, нерідко сперечався навіть з міністром оборони Костянтином Морозовим.
Наступні вибори до Верховної Ради — 1994-го року — Валерій Миколайович програв, хоч і з пристойним результатом. На відміну від багатьох колег, повернувся з Києва до Запоріжжя. Йому запропонували очолити комунальне підприємство «Зірка», що об’єднує три кінотеатри. Ставши його директором, Ізмалков вперше на практиці оцінив результати своєї депутатської діяльності і залишився не дуже задоволеним. Однак потроху освоївся...
Радують Валерія Миколайовича і його дружину Тетяну Миколаївну донька-студентка та син, котрий нещодавно повернувся зі служби в прикордонних військах. Життя триває. Але пам’ять про «Афган» не меркне...
Запоріжжя.
