Так уже повелося, що ім’я нового чемпіона чи рекордсмена, образно кажучи, пишуть великими літерами, а тренера — дрібною нонпареллю, хоча частіше варто було б ставити їх поряд. Нехай пробачать мені таке твердження декотрі гонорові чемпіони, які вважають, що сяйво їхніх золотих медалей — не від блиску слави тренера.

З Олександром Семеновичем Мішаковим я познайомився в Мельбурні, хоча в Києві, коли йшов на тренування в басейн Палацу фізкультури (на місці нинішньої станції метро «Республіканський стадіон»), наші шляхи частенько перетиналися — гімнасти уподобали зал, як то кажуть, за стінкою. Віктор Чукарін, Лариса Латиніна, Борис Шахлін, Юрій Титов з’являлися тут регулярно в товаристві з Мішаковим. А в олімпійському селищі наші будиночки стояли неподалік один від одного, на зеленій галявинці розминалися і гімнасти, і плавці, і легкоатлети. Одного разу, розговорившися з Мішаковим, довідався, що ми ще й земляки — з Маріуполя, як і Віктор Чукарін.

Олександр Семенович вирізнявся стриманою, але не скупою, манерою триматися і розмовляти з підопічними: мені не довелося бачити його роздратованим або щоб він вихлюпував невдоволення на учнів. Старший тренер чоловічої гімнастичної збірної був відомий доброзичливим характером, рідкісним умінням згладжувати гострі кути, що сьогодні у спорті давно вже не вважається позитивною якістю.

У Мельбурні мені пощастило кілька разів побувати в залі Західного стадіону, побачити тріумф Чукаріна і Латиніної, Шахліна й Титова — це було добрим стимулом для власних устремлінь.

Мішаков був, як мовиться, тренером від Бога, але все його попереднє життя стало етапом підготовки до найважливішої справи — виховання великих гімнастів. Ще до війни він одержав звання «Майстер спорту СРСР», що засвідчило рівень його таланту, вигравав медалі на першостях України. Та незабаром довелося поміняти гімнастичного коня на коня в партизанській розвідці. Більш як два роки Мішаков, як і багато спортсменів того суворого часу, воював на Київщині. Тут його було поранено, що остаточно поставило крапку на спортивній кар’єрі. А щойно столицю визволили від окупантів, поспішив сюди — відновлювати інститут фізкультури. Тоді й визначився його профіль — тренер з гімнастики.

Спочатку працював з гімнастками, одна з них у 1952 році в Гельсінкі — Ніна Бочарова — стала олімпійською чемпіонкою. Лариса Латиніна приїхала з Херсона, Мішаков відразу розгледів у дівчині твердий характер, дивну гнучкість і артистичність та невгамовне прагнення самостійності. Цю рису, що й казати, негативною не назвеш. Але інколи бажання швидше самому визначати, що потрібно, а що не потрібно робити, призводить до сумних результатів. Перемігши на чемпіонаті республіки двох олімпійських чемпіонок — харків’янку Марію Гороховську та Ніну Бочарову, юне дарування, усупереч пораді тренера, сміливо ввело кілька нових елементів у вправу на брусах. І це за кілька днів до старту першості СРСР. Мішаков не став «тиснути» (хоча на його місці кожний зробив би це, адже тренерська слава й авторитет залежать насамперед від кількості завойованих медалей), але попередив — нововведення може обернутися поразкою. Лариса, відчувши смак слави, звісно, не послухалася і... не потрапила навіть до призової трійки, хоча мала виграти змагання.

Урок запам’ятався назавжди. Так виховувалося не тільки почуття відповідальності, а й уміння зіставляти свої плани з баченням тренера. У Мельбурні Латиніна нікому не залишила шансів на перемогу.

Віктор Іванович Чукарін розповідав мені, як Мішаков допоміг йому перебороти психологічний стрес, що переслідував його, коли потрібно було виконувати вправу на коні. Мішаков помітив, що Чукарін чомусь часто підходить до цього снаряду — по п’ять—шість разів за тренування: виконає вправу на іншому снаряді й бігцем до коня. Дивина полягала ще й у тім, що саме в цьому виді в Гельсінкі Віктор Іванович став чемпіоном. А потім не пішло — кінь «брикався», скидаючи вершника. От і вирішив Чукарін... приборкати його кількістю підходів. «Вітю, — сказав Олександр Семенович, — судді на змаганнях не дадуть тобі шість підходів. А ти мимоволі немовби привчаєш себе до помилок. Ні, підходь тільки раз, але працюй на повну силу!»

Була ще одна «родзинка» у виховному методі Мішакова. Він не любив під час змагань бути біля своїх підопічних. Йому за це начальство не раз виказувало — мовляв, потрібно підтримати спортсмена словом, власною присутністю. На що Мішаков спокійно відповідав: «Біля спортсмена неодмінно треба бути на тренуваннях, підказувати, підтримувати. А на змаганнях він має вірити тільки в себе — у свої сили, у свою волю, у свою зірку. А з того, кого треба під руки виводити, користі ніколи не буде».

Його улюбленим учнем був Борис Шахлін, вісімнадцятирічний хлопець із далекого Сибіру, котрий приїхав вступати до Київського інституту фізкультури. Мішаков писав у журналі «Старт»: «У своїй роботі з Шахліним і Латиніною я завжди прагнув привчити їх до того, щоб не думати про перемогу під час змагань. Виступайте спокійно, упевнено, розкрийте сповна своє високе мистецтво, і перемога прийде до вас». Саме завдяки цій, вихованій Мішаковим, якості Шахліна називали «сталевим» — за його рідкісне вміння зберігати душевний спокій до тієї миті, коли потрібно було «вибухнути» і викласти все, чого тебе навчили тисячі днів тренувань і змагань...

Школа Олександра Семеновича Мішакова, заслуженого тренера України і СРСР, багато років визначала розвиток світової гімнастики.