Роздуми з нагоди 80-річчя Олександра Таранця
Кажуть, що у пісні є два крила: одне, яке дав їй автор слів, і друге крило — від композитора. Але, як на мене, у кожній пісні, окрім слів і музики, є ще свій голос, яким вона спілкується з народом.
Саме таким голосом володів Олександр Таранець. Співак, як то кажуть, від Бога. Саме з його вуст уперше злетіли у світ «Пісня про рушник», «Моя стежина», «Осіннє золото», «Прилетіла ластівка», «Ясени» і багато-багато інших творів, що вже стали родинним надбанням багатьох поколінь. А загалом у його репертуарі було понад тисячу пісень, майже у 50 кінофільмах звучав його голос.
Свою долю з піснею він пов’язав ще на війні, на яку пішов добровольцем, приписавши два роки до 15, і провоював у танкових військах до Перемоги. Коли випадала якась мить, безвусий воїн співав друзям українські народні пісні.
Єдині трофеї, що їх він привіз із фронту, — це маленькі скульптури Шіллера і Гете, подаровані йому як воїну-визволителю вдячною австрійкою на вулицях одного маленького містечка, та губна гармошка, котра дісталася від однополчанина як приз за пісні. Вони наче передбачали: свою майбутню долю він поєднає зі словом, з музикою. Ці трофеї, а я ще сказав би, талісмани досі зберігаються у кабінеті Олександра Таранця. Можливо, саме вони були тими символічними ключами, якими майбутній народний артист «відчиняв» по війні двері спочатку Дніпропетровського музичного училища, а потім Московської і Київської консерваторій. Причому до останніх склав вступні іспити з різницею у кілька тижнів, виконавши складну партію — аріозо Мазепи з опери Чайковського «Мазепа». Після його співу конкурсні комісії обох музичних закладів зарахували обдарованого юнака відразу на другий курс. Та перевагу він віддав Київській консерваторії, де навчався у класі знаменитого Івана Паторжинського, і був гідним продовжувачем справи свого великого вчителя більш як 40 років.
Та не тільки в музичній творчості Олександр Таранець залишив добрий слід. Він був надійним і добрим другом, чоловіком, батьком і дідом. Усі, хто з ним дружив, разом працював над піснями, гастролював у трупі Укрконцерту, просто спілкувався, пам’ятають, який він був вимогливий до себе й відповідальний, щирий і добрий у стосунках. Просто — свій. Не дивно, що композитори, поети, співаки майже не називали його офіційно Олександром Михайловичем. Для них він був завжди Сашком. І на початку 50-х, коли вперше зазвучав його голос у концертах і йому ще не було й тридцяти, і наприкінці 90-х, коли, 76-річним, уже тяжкохворим (наслідки перебування в Чорнобильській зоні, де дав 200 концертів), співав свою останню пісню «Пісні мої, пісні», наче спеціально написану для нього поетом Олександром Вратарьовим і композитором Ігорем Покладом. То була його лебедина пісня: «Пісні мої, пісні — і радість, і журба, пісні мої, пісні — напровесні верба».
...Саме наприкінці березня Олександру Таранцю у день його народження часто дарували гілочки пробудженої від зимової сплячки верби. І він по-людському щиро радів цим вічним провісникам весни.
Не забарилися ці вербові «джмелі» і цього року. Розщедрилася на тепло матінка-природа. Ще день-два, і ластівки прилетять «до моєї хати, до свого гнізда».
Він зустрічатиме їх разом з нами. Бо від того чорного дня 27 лютого 1998 року нікуди не відлітав. Він щодня був з нами — у піснях, у пам’яті. Великий Співак. Олександр Таранець. Сашко.
