Дитячий біль — проблема державна

Скажіть, чи буде сьогоднішній жебрак завтра заробляти шматок хліба чесною працею, чи зможе підліток-наркоман стати повноцінним членом суспільства, а дитина, у якої всіма правдами і неправдами видурили (відсудили) житло, чи не поповнить завтра численні лави бомжів?

Сьогодні на профілактичному обліку служб у справах неповнолітніх перебуває понад 129 тис. дітей, які бродяжать та жебракують, схильні до правопорушень, вживають наркотичні речовини та алкогольні напої. У виправних закладах органів внутрішніх справ — 34,6 тис. неповнолітніх правопорушників. І це аж ніяк не повний список.

Цілком очевидний той факт, що проблема соціального і правового захисту бездоглядних неповнолітніх, профілактика негативних проявів у дитячому середовищі, практика роботи з неблагополучними сім’ями, з дітьми складної долі має бути предметом постійної уваги владних структур всіх рівнів, проблемою державного значення.

Неупереджений аналіз стану справ у цій сфері оптимізму не додає. Комплекс проблем, задекларований великою кількістю документів органів виконавчої влади, так і залишено без практичного вирішення. Тому парадоксально, але факт: масштаби соціально небезпечних явищ не тільки не зменшуються, а й навпаки, збільшуються. Розширюється географія негативних проявів. Якщо ще кілька років тому наркоманія, токсикоманія, дитяча проституція, важкі злочини підлітків були візитівкою великих міст, промислових центрів, то тепер метастази цієї страшної хвороби глибоко проникли в районні центри, селища й села, доходять до віддалених хуторів... Тобто проблема розрослася до суспільно небезпечної.

Через фінансово-матеріальний занепад діти у цих місцевостях не одержують початкової та базової середньої освіти. За статистикою — це мало не кожна дев’ята сільська дитина. Негативний фінансовий чинник змушує батьків забирати дітей із закладів освіти і посилати на роботу, зокрема, жебракувати, красти, займатися проституцією тощо. А це істотно впливає на середній рівень освіти, що у таких дітей удвічі нижчий, ніж у їхніх однолітків. Серед безпритульних дітей не вміють читати і писати 30,8 %, початкову школу закінчили 48 %. Значна кількість взагалі не бачила шкільної парти. Майже всі вони зазнали і продовжують зазнавати морального і фізичного знущання, сексуальної експлуатації, обізнані з тютюном, алкоголем, наркотичними засобами. То що робити?

Такий стан справ склався не в останню чергу тому, що в Україні проблемою дітей і підлітків займається сила-силенна відомств, а відповідає школа. Але виконання цієї надзвичайно громіздкої, пов’язаної з юридичними тонкощами законодавства і процесуального права роботи залежить сьогодні лише від органів управління освіти, що не забезпечені фахівцями. Особливо районного рівня, де у штаті один — два працівники.

Перевіряючі охоче звинувачують адміністрації і педагогічні колективи загальноосвітніх навчальних закладів, основна функція яких — навчати. А чому? Обвинувачувати освіту зручно, безпечно. Річний план роботи контролери виконують без особливих зусиль. Замислімось, як в умовах криміналізованого суспільства педагог звичайної школи має забезпечити вчасне виявлення, облік, соціальний супровід неблагополучних сімей і дітей у них. Чи ж це реальні речі? Хто сьогодні практично, а не піарно, займається профілактикою, запобіганням насильства в сім’ї та реабілітацією жертв цього насильства? Злиденні освіта, медицина, соціальні служби, спорт, культура?.. Ніхто! А хто плодить чергові папери і звіти? Всі! Отут і виходить, що рацію має проста житейська мудрість: відповідальним має бути одне відомство, яке за його назвою і змістом роботи близьке до проблеми, — Міністерство у справах сім’ї та молоді. Структура має бути розгалуженою, всеохоплюючою, укомплектованою штатами і надзвичайно ефективною в практичній діяльності.

Некомплектність служб у справах неповнолітніх вражає. Штатна чисельність їх, наприклад у Чернівецькій області, мала становити 109 осіб, а насправді — 20 (станом на 2003 рік). А яка паперова діяльність лягає на цих людей! Чи до конкретної праці на користь дитини?

Уряду слід впорядкувати структуру місцевих державних адміністрацій, на 90% скоротити звітність, паперове інформування. Замислімося: чому в такій стратегічно важливій сфері захист держави не спрацьовує? Адже в цілому соціальні, економічні, правові та конституційні гарантії у сфері соціального захисту зазначеної категорії осіб регулюються майже 15 нормативно-правовими актами. До того ж урядом затверджено низку загальнодержавних програм з розв’язання проблем безпритульних дітей.

А причина в тому, що виконання законів в нашому суспільстві загалом вважається справою клопіткою, врешті, й не дуже потрібною. Неповага до законодавства руйнує основні моральні принципи нашої молоді, а дітей перетворює на дітей вулиці. Та й у законодавстві з цієї проблеми такі недоречності і правові ляпи, що допомогти дитині вкрай важко. Особливо дошкуляє сміхотворне фінансування. А виконавча гілка влади остаточно закопує вирішення проблеми у паперові еверести.

Міжвідомчі бар’єри, бюрократична віхола збили рештки здорового глузду навіть з тих законодавчих актів, якими хоч щось можна регулювати.

Воістину титанічні зусилля треба докласти, щоб, переборюючи судово-прокурорські перешкоди, домогтися справедливості стосовно експлуататорів, садистів, насильників. На доведення очевидного інколи потрібні роки та сотні документів, за видачу яких у різних конторах вимагають гроші...

Тому якнайскоріше має бути прийнято та втілено у життя закон «Про виховання дітей та молоді в Україні». Його суть потрібно довести до кожної дитини. Вони мають знати, як себе захистити! І вивчати свої права діти повинні змалечку, бо правознавчі аспекти освіти нашої молоді надто невиразні. Документом також має визначатися порядок встановлення статусу «соціальна сирота» дітям, які тривалий час залишаються без батьківського піклування. У цьому законі треба чітко визначити шляхи фінансування різноманітних дитячих програм, централізувати ці кошти в державному бюджеті. Адже без фінансового чинника ідею дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей реалізувати не вдасться. Потрібні чималі стимули, а не балаканина, про яку завтра всі забудуть. Без здорової сім’ї дива не станеться.

Сьогодні законодавство неефективно захищає неповнолітніх від трудової експлуатації. Бізнесмени, підприємці, базарні ділки активно використовують дитячу працю, свідомо порушуючи законодавчі норми, не відчуваючи жодних докорів сумління.

Навіть якщо подібні факти й викривають, винуватці зазвичай відбуваються легким переляком. Отже, у цьому напрямі законодавство має бути суворішим. Експлуататори дитячої праці мають нести кримінальну відповідальність, а діти, що зазнали експлуатації, — одержувати значні компенсації за кошти винних.

До викорінення цієї ганебної практики варто активніше залучати Міжнародну організацію праці, благодійні міжнародні фонди, інакше міжнародного розголосу і скандалу не уникнути.

Ми маємо менше говорити про права дітей в Україні, а дбати про практичну реалізацію і розширення цих прав. Дорослі повинні системно вчити дітей боротися за своє місце під сонцем.

На жаль, депресивні тенденції в нашому суспільстві зростають вражаючими темпами. Факт, що смертність перевищує народжуваність, вже давно не дивує. Змирилися. На 100 тисяч населення припадає 26 самогубств, а у світовій практиці критичними вважаються 20. Суїцид помолодшав. Статистика дитячих самогубств нікого не залишає байдужим. Йдеться про майбутнє держави, а воно, крім тяжкохворої сім’ї, матеріальних нестатків, неналежної психологічної і соціальної допомоги, не має нічого. Порівняно з Західною Європою та Північноамериканським континентом за кількістю психологів на тисячу населення наша держава вперто пасе задніх. А проблема залишається в жахливих паперових хащах, які центральна виконавча влада вперто не бажає розчистити. Все киває на місцевий бюджет, у якому на це, як правило, коштів не вистачає.

Доки держава не оздоровить сім’ю, не дасть її дорослим членам високооплачувану роботу, не підніме соціальний статус сімейних інститутів на належний матеріальний рівень, не запитає жорстко з батьків за наслідки навчання і виховання, дітям з проблемних родин ще довго доведеться чекати кращих часів. Про які наслідки виховання може йти мова, коли в Чернівецькій області у кожній четвертій сім’ї один із батьків працює за кордоном. Хто цим має перейматися? Невже тільки директор школи і педагогічний колектив? Не допоможе тут і освітня програма «Сімейне виховання молоді». Це спрацювало б, але в матеріально забезпеченому суспільстві. Тільки завдяки консолідованим зусиллям держави і суспільства може з’явитися надія, що у майбутньому не буде безпритульних дітей.

Лише виховані морально, високодуховні та освічені люди здатні повернути наше суспільство на краще. І нехай Бог допомагає нам у цій великій справі.