Здається, мешканець Кам’янця-Подільського Михайло Костовський досі не може повірити в те, що в подарунок від газети йому надійшло дві тисячі гривень. Ніколи в житті не розраховував на жодні виграші і лотереї. Здебільшого заробляв працею та знаннями. А натрудився чимало.
П’ятдесят один рік пропрацював шкільним учителем історії. Починав у сільських школах, а потім перебрався до цього міста, став директором школи №10. Тут пропрацював не один десяток літ. Дружина Владислава Станіславівна теж все життя віддала дітям, викладаючи українську мову у школі для дітей із слабким зором.
Скільки у нього було учнів, Михайло Миколайович тепер уже і не пригадає — тисячі. Надзвичайно пишається тим, що є серед його випускників навіть академіки. А тих, хто став доцентом, викладачем вузу чи просто шкільним учителем, уже й не перелічити. Сам учитель не просто знав свій предмет, як кажуть, на зубок, а любив його всією душею. Так і дітей вчив. А головне — завжди любив повторювати: історія робить людину громадянином. І мене обов’язково попросив записати і повторити цю фразу для всіх. Бо справжніх патріотів нам так катастрофічно не вистачає.
І хоча колишній учитель вже давно відійшов і від шкільних справ, і від усіляких громадських навантажень, і від політичної круговерті, проте інтересу до життя, до усього того, що відбувається в державі, не втратив.
Каже, що кожного дня уважно перечитує нашу газету, слідкує за тим, як живе парламент, що діється у різних партіях, а потім робить свої висновки. Хоч сам не належить до палких прихильників тієї чи тієї партії, проте характеристики кожній дає дуже влучні. Напевно, стає в нагоді фах історика, котрий навчив пильно стежити за життям, все зважувати і старатися бути об’єктивним. Дякує старий вчитель і газеті за те, що намагається бути чесною й неупередженою, не робить жодних політичних кренів. За це і є прихильником видання з першого дня його виходу.
До речі, гроші для її передплати завжди в родині Костовських знаходили із скромної пенсії. І завжди дивувалися деяким молодим колегам, котрі шкодують червонця із зарплати на газету чи журнал. І справа тут не в бідності, переконаний Михайло Миколайович, а в тому, що втрачається інтерес до суспільного життя. А хіба без цього можна бути добрим учителем? Та чи просто культурною людиною?
Останніх кілька місяців Костовським довелось економити буквально на всьому. Так склалося, що Михайло Миколайович пережив дві складні операції. У його віці — непросте випробування. Та й фінансово для двох пенсіонерів це нелегко. Добре, що трохи виручив свій город та садок біля хати. Та, незважаючи ні на що, від газети все-таки не відмовилися.
Тож були приємно вражені, коли дізналися, що, взявши участь у розіграші призів для передплатників «Голосу України», виграли дві тисячі гривень — майже річну пенсію.
Гроші вже отримали. Хочуть купити нового телевізора. Їхній старий вже давно не працює, тому зі світом новин пенсіонерів єднає тільки «ГУ» та ще радіо. Отож і вирішили, що до свого золотого весілля (а до нього рукою подати), можливо, й зроблять собі такий подарунок.
Нам приємно, що до такої важливої події в житті ювілярів певним чином буде причетна і газета. Зичимо молодим такої самої любові, яка поєднала їх півстоліття тому. Нехай і надалі веде вона їх удвох. А у тяжку хвилину буде кому підтримати. Бо є у Костовських двоє дітей, четверо онуків. А ще — тисячі учнів, котрих вони свого часу виводили на дороги життя.
Хмельницький.
