Надивившися фото Василя Пилип’юка, Львовом треба ходити з піднятою догори головою
У Львівському будинку вчених відбулася урочиста церемонія вручення Міжнародної премії Михайла Стріхаржа «Золотий Ікар». Нагороду отримав видатний фотомайстер, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Василь Пилип’юк.
Він пройшов усі сходини — від фотокора районних, обласних газет, власкора республіканських видань до участі в найпрестижніших виставках світу. 1990 року Василь Пилип’юк зробив сміливий крок — виростив із «геному» українського фотожурналу «Світло і тінь», що виходив у Львові в 1933—1939 рр., своє найдорожче мистецьке дитя, яке згодом розрослося у видавниче підприємство «Світло і тінь». Днями виходить друком його сороковий (!) альбом.
Нехитрі арифметичні підрахунки трудоднів наводять на думку про його здатність жити водночас у кількох вимірах і виплітати фантастичні візерунки на живій матерії Часу. Дорогою з Парижа (або Лондона, Кракова, Мюнхена чи інших столиць і великих міст світу), він встигає вклонитися батьківським порогам, побродити рідними стежками. Він невтомно фіксує в «маленькому Парижі» те, що пересічний перехожий у суєті суєт не помічає, бо його погляд блукає поміж щілинами в щербатій бруківці: не зашпортатися б. Скажу про себе: надивившись на його світлини, ходжу Львовом з піднятою догори головою. Його фотоальбоми змушують упізнавати в обідраній штукатурці старих стін первісний задум древніх зодчих. Попри численні титули і звання муза Василя Пилип’юка працює попелюшкою «на чорному хлібі» і лише вряди-годи може дозволити собі вдягнути кришталевий черевичок та поспілкуватися із «Золотим Ікаром».
Такі нагороди вручають людям відомим, які вже мають багато відзнак, пояснював мені професор Гамбурзької академії музики, відомий у світі музикант і меценат Михайло Стріхарж. «Золотий Ікар» для Василя Пилип’юка — нагорода знакова. Вона спонукала згадати один із міфів древньої Греції — «Мудрість Дедала».
...Художник Дедал, понад усе прагнучи волі, змайстрував крила.
— Прямуй за мною, мій сину, — повчав старий юнака.—Не надто низько, щоб пір’я не розбухло від морської вологи. Не надто високо, щоб сонце не розтопило воску.
Ікар спочатку слухав настанови батька, та згодом йому набридла його обережність. Адже нагорі і повітря чистіше, і сонце яскравіше. Віск розтанув від гарячих променів і сердешний Ікар упав у морську безодню...
То що означає «Золотий Ікар» для майстра? Може, це своєрідна пересторога: не здійматися надто високо, щоб не обсмалити крила? Не опускатися надто низько, щоб не засмоктало житейське море буднів? Саме так і сприймає нагороду Василь Пилип’юк, віртуозно балансуючи між земним і небесним.
Він не може і не хоче дивитися довкола себе просто так, не форматуючи в уяві майбутній кадр. Якось у дорозі побачив між двома церквами велетенське сонце. Схопив мерщій фотоапарат, наблизив світило телеоб’єктивом. А тим часом автомобіль, увімкнений на першу швидкість, поїхав собі далі без господаря. Схоже, що й фотоапарат Василя Пилип’юка спроможний утнути щось подібне. Тому і вдається фотомайстрові бути «одномоментно» у великому і в малому Парижі, на великосвітському прийомі й у сільській хаті чи монастирі. Це такий собі новітній міф — бувальщина для сина, 15-літнього Володимира. Поки тривала імпреза в Будинку вчених, хлопець фотографував дійство. Батько (з досвідом Дедала) допомагає синові майструвати крила. Та це вже інша історія...
