Туреччину недарма називають країною контрастів. Вони зустрічають вас уже відразу по дорозі з аеропорту до столиці Анкари: скелясті гори, забудовані однаковісінькими хатинками під жовтогарячою черепицею, що так хитромудро нависають над урвищами; халупки без води, зате з супутниковими тарілками; гамірливі дешеві базари на околицях, які дивовижно плавно переходять у респектабельні квартали доглянутих котеджів, яскравих крамничок та супермаркетів у центрі.
Дещо схожим є і шлях Туреччини до Європи. Однією ногою вона вже давно там: ще 1949 року ця держава стала членом Ради Європи, а з 1952-го — НАТО. Втім, зробити наступний вирішальний крок не так і легко. У 1996 році Туреччина ввійшла до Європейського митного союзу країн ЄС, а в 1999-му була офіційно проголошена кандидатом на вступ до Євросоюзу разом із Румунією та Болгарією. Однак економічна криза 2001-го дещо загальмувала сподівання офіційної Анкари на швидке приєднання до європейського політичного клубу.
Так зване турецьке диво, яке веде свій відлік із середини 80-х років, пов’язане з курсом лібералізації економіки. Першими до Туреччини ринули торгівельники-араби, а згодом — «човники» з пострадянського простору, які активно розвинули «баульний бізнес». Нині країна нагадує великий будівельний майданчик, на якому роль риштувань виконують економічні та політичні реформи. Уряд використав свою більшість у парламенті для проведення низки жорстких заходів, включаючи зміни в пенсійній системі, новий закон про банкрутство, наведення ладу в державному секторі економіки та приватизацію монополістів. Активно готують грунт для вступу Туреччини до ЄС і на політичному рівні: скасування смертної кари, встановлення цивільного контролю над армією, турбота про дотримання прав людини тощо. Упродовж 2003 року турецький парламент вніс необхідні зміни до чинного законодавства з урахуванням стандартів ЄС. І вже наприкінці цього року Туреччина сподівається побачити зелене світло на своєму тернистому шляху до об’єднаної Європи.
Туреччина — держава світська, бо за її Конституцією всі релігійні конфесії відокремлені від держави. Але, за офіційними даними, 90 відсотків її населення — мусульмани-шиїти. Тож не дивно, що навіть у невеличкому селі на п’ятдесят хат може бути дві мечеті. А під час Рамадану, мусульманського посту, коли правовірним дозволяється їсти лише вночі, столичними вулицями ходять закликайла й будять усіх підряд. А потім ще й бажають оплати своїх «послуг»...
У цій країні можна зустріти все. Головне — нічому не дивуватися. Турки — дуже емоційні люди, і чоловіки й жінки часто сміються і так само часто плачуть. Вони полюбляють танцювати під будь-який ритм. Як кажуть, і під скрип дверей, і під гуркіт каструль. Вся Туреччина буквально схиблена на футболі. Певне поєднання кольорів, наприклад, чорно-біле, відразу викличе в турка лише одну асоціацію: з футбольною командою Стамбула.
Знання про Україну в пересічних турків, незважаючи на давню спільну історію, не вельми багаті. Так, студенти університету Газі про українську красуню Роксолану, дружину турецького султана Сулеймана Пишного, дізналися від нас. А ось на запитання, чи вони взагалі щось знають про Україну, дружно закричали і замахали руками: «Yes! Шевченко!». Щоправда, Тарас чи Андрій — залишається лише здогадуватися.
Київ—Анкара—Київ.