Сніжні барси, що загубились у снігах, але й надія, що вони повернуться, не згасає

25 лютого троє хмельничан — Геннадій Герасименко, Юрій Юхимчук та Сергій Вознюк у складі команди, до якої входило ще троє альпіністів, вийшли із селища Хурзук, що в Карачаєво-Черкесії, аби піднятися на висоту 5 642 метри західної вершини Ельбрусу. До цього сходження готувалися не один рік. Усі вважали його серйозним випробуванням, але водночас і здійсненням однієї із заповітних мрій — підкорити Ельбрус вдається не кожному.

8 березня на них уже чекали вдома. Але хлопці не повернулися ні того дня, ні через тиждень, ні через два. Снігопадами, морозом у сорок градусів, буревіями і зсувами лавин зустріла їх гора. Попри критичні строки, пошук триває, і надія на те, що вони все-таки повернуться, не згасає у всіх, хто їх знає.

За кілька днів до того, як хмельничани почали підйом, на маршрут вийшла ще одна українська команда. А 29 лютого з нею перервався усякий зв’язок, і рятувальні команди вирушили на пошук. Важко сказати, чи знали про це хмельничани. Принаймні вдома вони сподівалися, що весняні гори зустрінуть їх набагато спокійніше. Те, що коїлося нинішнього березня, здивувало навіть місцевих жителів. Кажуть, за три тижні зійшло понад двадцять лавин. А лише в першій декаді випало майже два метри снігу. Все це супроводжувалося сильними морозами і вітрами.

Ніхто не може повірити, що Гена Герасименко, котрий вів команду, міг ризикувати життям людей, вирушаючи на вершину в таку негоду. Що змусило їх усе-таки зробити перший крок, невідомо.

Він наймолодший у цій зв’язці. Хлопчина недавно закінчив університет, і для батьків він — єдина радість і гордість. Сам вступив, сам навчався. Безплатно. Потім одразу знайшов роботу в одній із престижних хмельницьких фірм.

— Ще в університеті він захопився туризмом, — розповідають батьки. — Там у спортивному залі була спеціальна скелелазна тренувальна стінка. От він і не сходив із неї. А тільки вільний день — одразу в походи. Карпати, Крим, усі річки обійшов.

Мама часом говорила: відпочинь, побудь хоч день удома. А він: як ви мене не можете зрозуміти — там мої друзі, мій відпочинок, мої мрії. І вони особливо не були проти такого захоплення, знали, що хлопці збираються серйозні, тож краще нехай Сергій буде з ними, аніж десь тинятиметься по сумнівних барах.

— А цього разу мені так не хотілося, щоб він ішов, —пригадує батько. — Ми навіть трохи посварились. Я казав, що це весна, у горах сніг почне зсуватись, лавини — це так небезпечно. А він своє: я до цієї вершини готувався цілий рік, до того ж вона геть не страшна, там навіть діти ходять, отож не наганяйте поганих думок. Це ж моя найбільша мрія!

Мама знала, що сина не перепреш. А тому допомагала шити спальний мішок на двох — так тепліше спати в наметі. Сушила сухарі — тільки буханець і четвертинку. Ні грамом більше, бо вся вага точно розрахована. За одяг особливо переживала — треба, щоб і теплий був, і водночас легкий — адже важко буде йти вгору.

Кажуть, світ тісний. І це так. Я не могла навіть уявити, що знаю людину, котра зараз десь на засніженому Ельбрусі. Але сталося так, що восени Геннадій як лікар неврологічного відділення Хмельницької міської лікарні рятував мого батька. Через два тижні, коли я поверталась із відрядження, ми випадково опинилися в одному автобусі. Отоді він і розказував усю дорогу про своє захоплення альпінізмом.

— Звідки у нашому місті, де нема навіть пагорба, не те що скелі, — така пристрасть?

— Це не пояснити. Це треба раз відчути, щоб віддати всього себе. Це як ковток повітря. Як саме життя...

Розповідав, як цілими тижнями доводиться добиратися до гір — літак не по кишені. «А в поїзді можна їхати, спокійно латати усі шкарпетки, пришивати ґудзики, знайомитись із попутниками»...

Вони ніколи не економили себе. Хто із нас може знати, скільки і чого вартий підйом на Памір? Гена знав. А от гроші економити доводилося завжди. І цього разу — теж.

Кажуть, група мала пройти маршрутно-кваліфікаційну комісію у Вінниці. Таке правило: хтось повинен знати, що люди йдуть у гори. І не робити цього — собі у збиток, наражати на ризик життя. Відмовлятися від такої реєстрації не було причини. І вони це зробили. До того ж це безкоштовно.

А вже там, у горах, вони мали пройти другу реєстрацію. Теж для того, щоб хтось знав: люди стають на небезпечну для життя стежку.

— Ми навіть уявити собі не могли, скільки це може коштувати, — розповідає мама Сергія. — Тепер нам кажуть, що лише користування спеціальним зв’язком у горах обходиться десь у тисячу доларів. А ще шість—вісім тисяч заплатити за оту реєстрацію. Люди навіть не вірять, що потрібні такі гроші. А звідки вони у наших хлопців? Зрозуміло, вони не реєструвалися. Кажуть, майже дев’яносто відсотків альпіністів робить саме так — ідуть у гори самостійно, без будь-якого супроводу.

Важко сказати, наскільки точні ці розцінки. Сьогодні дехто уже почав звинувачувати Геннадія в тому, що він, не пройшовши реєстрацію, повів людей у гори. Мовляв, чого шукав, те й знайшов.

Та кому і як пояснити, що мрія не має ціни. За неї не заплатиш доларами, котрих, до речі, у кишені теж немає. Бо якби були, можна не сумніватися, вони віддали б усе, щоб ступити на вершину.

Директор Хмельницької школи № 29 Станіслав Стремецький усі ці дні не відходить від телефонів, чекає хоч якусь вісточку, каже, за Юру Юхимчука, завуча цієї школи, у нього особиста відповідальність. Після закінчення інституту він прийшов працювати, де Станіслав Францович уже викладав. І тоді було якесь масове захоплення туризмом. У походи ходили і діти, і викладачі. Ну а вони з Юрієм Олександровичем перевершили усіх.

Стремецький піднявся на п’ятитисячник на Памірі, коли був уже кандидатом у майстри спорту із спортивного орієнтування. Каже, після чотиритисячної позначки навантаження такі, що йти більше тридцяти секунд просто не можна: півхвилини йдеш — годину відпочиваєш.

Юра також не пропускав жодного походу. Одного разу, коли вони піднімалися на Казбек, сталась трагедія. Вже під час спуску загинула людина із команди. Проте навіть такі випадки альпіністів не зупиняють. Він був на Кавказі, Алтаї, Памірі. Всі ці сходження відбувалися влітку. Зима в горах виявилася набагато серйознішим випробуванням.

Щоб бути у формі, тренувалися постійно. А щоб навчитися долати гірські льодовики, їздили до Кам’янця-Подільського. Там, на під’їзді до міста, є джерело, котре спадає майже з вертикальної скелі. Взимку вода замерзає, утворюючи своєрідний тренажер для альпіністів. На ньому тренувався Юра і вчив дітей. Чи допомогло йому це на Ельбрусі?

Коли хлопці не повернулись у визначений час, їх чекали ще кілька днів. А потім родичі забили на сполох. 13 березня почали шукати рятувальники із російського МНС. Коли перші дні не дали жодних результатів, із Хмельницького та Вінниці виїхало шестеро рятувальників-добровольців. Вони не виходять у гори, надто небезпечні погодні умови, однак постійно стежать за пошуками.

Рятувальникам вдалося піднятися до перевалу Палібаші на висоту 3 691 метр. Дорогою вони знайшли пакет із сміттям. У ньому була пачка від українських цигарок, тож вірогідно, що хмельничани йшли саме цим маршрутом. Однак перейти через перевал рятувальники вже не змогли через хуртовини і сходження лавин. Сліди альпіністів загубилися.

— Їх шукають у радіусі приблизно двадцять п’ять квадратних кілометрів на вертольоті, — розповіли батьки Сергія. — Але лише година польоту приватного вертольота, а офіційні рятувальні служби припинили роботи, коштує близько трьохсот доларів. Вилітає він аж із Нальчика, витрати величезні. Нам вони не по кишені.

На фірмі, де працює Сергій, усі просто шоковані тим, що сталося. Тож прийняли рішення профінансувати пошукові польоти. Звернулися по допомогу до спонсорів, до народного депутата Віталія Олуйка, хмельницького міського голови Миколи Приступи. Усі намагаються допомогти.

Не можна гаяти жодного дня. Запас продуктів і газу, що мали альпіністи, вже давно перейшов критичну межу. Лік іде вже не тільки на дні, а й на години. Рідні благають про допомогу кожного, хто може допомогти фінансово. Від кожної гривні може залежати життя наших хлопців.

Мама Сергія Вознюка каже, що ніколи не вірила у різні ворожіння. Але тепер вона схопилася за останню соломинку — пішла до бабусі-провидиці. Та запевняє, що хлопці живі, і від них має надійти звістка. Сказала, що їх у команді не шестеро, а восьмеро. Дивно, таку цифру назвали й іншим людям в іншому місці, де теж намагалися вгадати долю альпіністів. Але як там насправді, не знає ніхто.

Свого часу альпіністи, котрі подолали три семитисячні вершини, одержували почесне звання «Снігового барса». Гена Герасименко зробив уже перше таке сходження. Сподіватимемося, що у всієї команди такий шанс у житті ще буде, і вони обов’язково стануть «барсами». А зараз вони просто загубились у снігах.

Хмельницький.