Три години ще засніженою трасою Сімферополь—Керч, і ми вже на причалі, де на нас чекає лінійний морський буксир «Сирена», а катер «Калкан», котрим ми добиралися на острів Тузла у листопаді, — на приколі, бо за такої нестійкої зимової погоди цій посудині краще відпочити.
Капітан «Сирени» Володимир Кравцов, досвідчений морський вовк, упевнено тримає штурвал і уважно дивиться вдалину, хоча тисячі разів перетинав Керченську протоку, котра через мінливість мілин входить у десятку найскладніших у світі. А трудяга-буксир не тільки пасажирів переправляє на острів.
— Коли Тузлу лихоманило, — каже Володимир Павлович, — тягали ми туди плавкрани, ліхтери, багато ходок робили щодня. Увесь «Портофлот» попрацював добре: обладнання доставляли, будівельні матеріали, людей, забезпечували безпеку проходження та стоянки суден і ліхтерів.
Ми розговорилися про подальшу долю протоки, про те, як користуватимуть далі Керч-Єнікальську протоку, що буде з її розширенням і поглибленням.
Висновок перший: течія сильніша за політику
— Якщо поглиблювати канал, то пришвидшена течія, — розмірковує моторист, матрос першого класу Дмитро Гаман, — скочуватиме пісок з коси...
У справедливості слів капітана і матроса про норов моря ми переконалися на власні очі. Так само, як і у справедливості слів Міністра транспорту України Георгія Кірпи про умови життя прикордонників.
Так званий «хвіст» Тузли перемило і відірвало. Шматок суші, на якому стояв наш український прикордонний стовп, опинився за кілька сотень метрів від тіла Тузли... Щоправда, прикордонники «прив’язали» новий острів дротом зв’язку. Отак і «тримається» він, зачеплений за гілляку на березі. Жарт...
Коса покоротшала, кажуть, на 160 метрів. Інженери-геодезисти, котрі в ті дні на Тузлі вимірювали її обриси, не побажали назватися, мовляв, вони всього-на-всього фіксують дані, котрі тільки після обробки фахівцями «Кримгеоінформатики» можуть стати офіційними. Та й то порівнювати будуть лише з даними за січень, бо доти інженерно ніхто не моніторив зміни острова. І офіційно підтвердити або спростувати якісь дані про зміни не можна. Вони стануть обгрунтуванням висновків, скажімо, через рік, коли опрацюють інформацію, яку геодезисти добуватимуть щомісяця.
Однак не треба бути геодезистом, щоб констатувати: Тузла руйнується на очах. Новий невеликий острівець, котрий геодезисти між собою назвали Буяном, — це сигнал тривоги, сигнал небезпеки. Не треба бути геодезистами, а лише журналістами, котрі побували тут два з половиною місяці тому, у листопаді минулого року, і порівняли бачене тоді з тим, що є нині: з одного боку острів намило, з другого — море злизало пісок. А намило менше, ніж з’їло. Отже, течії змінилися і стали сильніші.
Якщо дані тільки після обробки в «Кримгеоінформатиці» можуть стати офіційними, то кому і за яким планом, за якими розрахунками і висновками спало на думку, що поглиблення і розширення протоки можливе без шкоди для самої Тузли? Як поведуть себе течії, котрі після побудови дамби пришвидчилися і тому апетитніше їдять острів? У морі поблизу нього робить свою справу (важко сказати, яку — чорну чи навпаки) судно, спеціальними механізмами котрого, земснарядами, намагаються виконати завдання — поглибити протоку... Пісок з дна просто переміщують у морі з одного місця на інше, не намиваючи сам острів.
— Так, — каже місцевий житель Олександр Чернов, — якби тут працював землесос, що, як у вас у Києві з Дніпра намиває сушу, дістаючи пісок з дна, це була б геть інша справа. А так не встигають поглиблювати, сильна течія все заносить знову.
Це видається такою собі мавпячою працею. Тільки от хто за неї платить і чим вона обернеться для України? Хто може достеменно сказати це?
Поглиблення і розширення Керч-Єнікальської протоки між Таманню, від якої зухвало врізалася в море російська дамба, плід фантазій горе-бізнесменів, горе-«екологів» і горе-політиків, і Тузлою задля спільного користування — чи не надто дороге задоволення, надавати яке чомусь запопадливо, після всього, що сталося, взялася Україна? Згадаймо, як річки колись намагалися повертати на догоду сумнівним амбіціям. Це, здається, майже те саме.
Висновок другий: патріотизм і мужність — це завжди драма
Замість того, щоб подивитися правді у вічі. І чесно перед самими собою і державою Україна з’ясувати, хто і чому, з яких бізнесових чи політичних мотивів свого часу намагався прибрати прикордонників з острова Тузла, не звертати уваги на дані про будівництво дамби як гідротехнічної споруди, завезення туди моноліту бетонних конструкцій, а не просто великої кількості грунту «силами і коштом Тамані». Екологами рядилися хижаки — акули бізнесу, а підгодовувані ними хижаки-політикани намагалися не чути, що «дружня» російська армія, її морська піхота відпрацьовує на Тамані тему захоплення, висадки і закріплення на чужій території.
Патріотизм і мужність — це завжди драма. Мине час, і ми дізнаємося про справжніх патріотів, мужніх героїв України, котрі своїми вчинками, можна сказати, не допустили ще більшої наруги над державою, її іміджем.
Якою політикою можна пояснити ціну цього «спільного користування», якщо Україна мала мільйони доларів бюджетних доходів завдяки тому, що десятки тисяч суден проходили Керч-Єнікальською протокою? А тепер ці суми ми поділимо «по-братськи»?
Дивовижна щедрість. Тільки не для самої Середньої Коси — Тузли.
Замість того, щоб укріплювати береги острова, як це робиться всюди на узбережжях того ж Криму, де море намагається відвойовувати сушу, ми чомусь кинули сили, матеріальні ресурси на поглиблення каналу власним коштом задля чужої вигоди. І справді, чому б не намивати острів, дістаючи пісок з морського дна? Не укріплювати узбережжя Середньої Коси?
Кажуть, Тузла не має статусу, його, мовляв, треба визначити, а тоді вже приступати до якихось робіт. Статус визначили самі тузлинці. На їхніх будинках так і написано: «Це Керч». Можливо, так вони давали відкоша тим російським емісарам, котрі ще до відомих подій із російською дамбою намагалися «вербувати» аборигенів острова у російське громадянство... Керчани-тузлинці — люди патріотичні. Вони живуть на цій землі з діда-прадіда і пам’ятають, як вона врятувала їх рід. І це почуття ще болючіше відгукується у їхньому серці, коли довкола їхніх убогих халуп і кволих хижок усе катастрофічно занепадає, наче забуте Богом і в повсякденні — державними людьми. Зрозуміло, що багатостраждальна Керч, місто колись відоме своїм промисловим потенціалом, нині сама ледь підводиться на ноги і міський бюджет не потягне відродження Тузли.
Три десятиліття тому тут сталися великі потопи, й відтоді все почало руйнуватися. Рибогосподарства, котрі мали тут свої виробничі бази, кажуть, через скорочення обсягів риби також захиріли... Тут раніше, розповідають старожили, працювали 17 бригад рибалок по 30 чоловік. А керченські оселедці були візитівкою краю. А моря Азовське і Чорне не витримали чи то сотень тонн бруду й отрути, якими запаскуджували їхні води промислові гіганти, чи то стоків рисових чеків з Тамані, чи всього разом...
Три десятиліття тому справедливість перемогла: Керчі було присвоєно звання міста-героя. Бо тут у роки Великої Вітчизняної війни справді точилися запеклі бої. Керчани шанують пам’ять загиблих визволителів. Скромний пам’ятник, що стоїть на Тузлі поруч з прикордонним стовпом, Державним прапором України — ритуальне місце застави. На пам’ятнику напис: «Тут на острові Тузла в серпні 1942 року гвардійці батальйону капітана Мухіна Л. Т. 32-ї гвардійської стрілецької дивізії захистили цей клапоть священної Радянської землі. Ми цих днів не забудемо. Живі про загиблих за Вітчизну однополчани керчани»... Тож керчани пам’ятають різні часи історії Тузли. Нині вони не найкращі для неї, хоча острівець застави на острівній Тузлі — це як небо і грішна земля.
Серед халуп і огорож дачних ділянок та рибальських хижок вирізняються пансіонати — «Два моря» з мінімумом зручностей і практично розтрощений «Середня Коса», власник якого, кажуть, на Харківщині. Примарами видаються руїни колишніх будинку рибалки, цеху рибозаводу, школи, пекарні, магазину. Покинута заіржавіла колись корисна техніка, а тепер брухт німим докором нагадує, хто ми є насправді, у повсякденні, а не тільки тоді, коли «затяті друзі» демонструють нам біцепси і лякають бомбою як аргументом «дружніх обійм».
Покрученими вітрами хащами маслини бродять отари овець, з-під снігу добуваючи собі поживу, — ось ознака життя острова. Вівці — власність з десятка місцевих родин. Вони здебільшого мають у Керчі свої оселі, бо працювали на місцевих підприємствах десятки років, та віддають перевагу екстриму Тузли. І, звісно, не через облаштованість, а через те, що тут вони мають змогу протриматися завдяки натуральному господарству.
— Вівці, кури, голуби, ось кіт Льова, — каже пані Наталя, дружина аборигена Олександра Чернова, — оце й усе хазяйство. Вирощуємо городину, фрукти, виноград... Воду п’ємо дощову, коли треба швидко нагріти хату, у топку йдуть маслинові дрівця...
А головне навантаження — на вітряк, що красується на подвір’ї у Чернових.
— Це дуже вигідно, — приєднується до розмови, повернувшися з морського походу на човні з геодезистами, Олександр Олександрович, — добувати енергію вітру. Батареї живлення забезпечують більш як половину потреби. Вітряк у мене вже два роки, енергії вистачає від вітру до вітру, бо він її виробляє, коли дме зі швидкістю не менш як п’ять метрів на секунду...
Олександр Чернов — уродженець Тузли. Так-так, саме тут він з’явився на світ 56 років тому. Його старший брат Володимир — 47-го року, а молодший — 59-го. Тут вони росли, школярами були, звідси в доросле життя пішли. Олександр і Володимир мешкають на острові поруч. Олександр Олександрович працював у рибальській бригаді знаменитого колись Почтаря, потім — у Керчі на військовому заводі «Альбатрос», котрий після скорочень робітників у 1999 році і повного розвалу так і залишився винний йому кілька тисяч гривень...
Олександр Олександрович трудиться нині на заставі та веде натуральне господарство. Розповідає, що жив тут ще його прадід, а дід Савелій Опанасович привіз сюди «дніпровську кочачку» Євдокію Петрівну. Тут у них народилися три сини і донька — мати Олександра Олександровича Ганна Савеліївна. А батько Олександр Омелянович, сам з Кіровоградщини, приїхав на Тузлу 1938 року, коли набирали в рибалки. З Тузли він і пішов на фронт, сюди й повернувся...
— Мабуть, улітку тут веселіше, — цікавимося в аборигенів, — відпочивальники є, туристи-дикуни?
— Та де там, — каже пані Наталя.— Дозвіл треба мати або путівку в пансіонат. Ось добре, що застава є, життя підтримує...
Напередодні нашого десанту на острів тут сталася трагедія — замерз рибалка. Одні кажуть, що його покликав до себе сусід пом’янути дружину, котра пішла з життя рік тому, а тепер наснилася. Чоловіки й пом’янули. А на ранок тузлинці знайшли вже замерзлого сусіда. Інші кажуть, що рибколгосп мав добрий улов і відзначали... Так чи інакше, слідчі вже були на острові. Тіло з допомогою прикордонників відправили на велику землю.
Статус острова і, головне, його укріплення, облаштування, повернення до життя, нормальної, а не ущербної для екології цивілізації, економічного розвитку, захисту природних багатств — ось потреба району Тузли. І це, мабуть, завдання все-таки держави, котра себе поважає.
Висновок третій: цього від нас не чекали? Так тримати, хлопці!
Прикордонна служба як правоохоронне формування особливого призначення у Криму загалом і в Азово-Чорноморському басейні зокрема сповна виконує свої обов’язки. Разом з Керченським загоном морської охорони не раз рятували життя людей у морі, присікали браконьєрів-хижаків.
— Ось недавно, — каже начальник прикордонної застави «Острів Тузла» Роман Цимар, — урятували в Азові двох рибалок, що вийшли на човні «Ока» з Керчі і за чотири милі від берега обламалися. Їх несла круговерть течій у штормовому морі. Разом з Керченським загоном морської охорони на кораблі «Донбас» ми їх виручили в морі. Або ось на «казанці» зі Щолкіного 25-го також двоє відчайдух вийшли в море, і тільки 29-го їх кинулися виручати односельці на катері «Амур», думали, що обійдуться без прикордонників, і також потрапили в халепу. Довелося рятувати усіх разом.
Загалом прикордонникам завдячують життям 53 людини. Такий наслідок восьми рятувальних операцій. А ще вони вилучили 27 кілометрів кукану (так звуться рибальські сіті), конфіскували 8600 кілограмів риби. Зокрема, в районі Тузли вибрали з моря 134 метри сітей браконьєрів.
— Риба дорожча за штрафи, — веде далі Роман Цимар. — Ми можемо застосувати їх у розмірі від 17 до 51 гривні. А браконьєри виловлюють, скажімо, за один похід не менш як 60 кілограмів пелінгасу, наприклад. Одразу здають перекупникам у морі.
— Мобільні застави дуже ефективні, — продовжує тему начальник прес-служби Сімферопольського прикордонного загону Сергій Піддубний. — Наприклад, разом з рибінспекцією затримали в районі Чорноморського браконьєрів з майже 300 кілограмами осетрових, виловлювання яких заборонено. Ті перевантажували рибу якраз перекупникам. Було там і 214 кілограмів білуги, цінної камбали-калкану. У тому ж таки Чорноморському скинули браконьєрський улов, щоб не втрапити до рук прикордонників і рибінспекції з речовим доказом, а потім кажуть, що ось тут на березі рибу знайшли і зібрали...
Торік у Криму за браконьєрство, виявлене прикордонниками, оштрафовано 3200 осіб на суму понад 54 тисячі гривень.
Утім, прикордонники присікають не тільки місцевих браконьєрів, а й закордонних зайд, особливо турецьких. Вони найбільше полюбляють надурняк тягати з нашого моря камбалу-калкан, котра вважається цінним продуктом для поліпшення, скажемо так, чоловічого здоров’я. І коштує в Туреччині щонайменше 12 доларів США за кілограм. А браконьєри піднімають на борт у сітях не менше п’яти тонн одразу. Ось вам і золота жила. Тож не шкодують навіть своїх шхун, бо вартість їх значно менша за цінність улову.
Одне з таких суден, колишня їхня власність, тепер ходить морями під українським прапором і називається «Аметист». Його обриси (судна нашого флоту мають інші) є своєрідною приманкою для перекупників у морі, котрі вважають, що на його борту земляки — турки-браконьєри, а тому підходять ближче, сигналізують, мовляв, купимо рибку... А тут — ба! — наші прикордонники з морською охороною: а ходіть-но сюди, чому порушили кордон і так далі? Уявіть ефект!
Історія «Аметиста», втім, — це також історія про самоповагу нашої країни. Турки-браконьєри безпардонно грабували наші моря, доки наші хлопці після численних попереджень про порушення кордону й територіальних вод все-таки відкрили вогонь. Цього від наших не чекали: було заведено, що стріляють тільки росіяни, а українці — ні. Чиясь командирська кар’єра висіла на волосині, бо в офіційному Києві ніяк не могли визначитися з реакцією. Аж поки самі турецькі дипломати не направили ноту з вибаченнями. Ось тоді і в нас сказали: добре, хлопці, так тримати! І турки-браконьєри тепер уже не нагліють.
А шхуна, конфіскована як знаряддя злочинного лову, трудиться на нашу користь. От на ній ми й долали милі з Тузли до Керчі. «Небесний тихохід» — так називають її між собою служаки моря, адже вона йде поважно й граціозно, заходить і на мілини, мобільна й всюдисуща.
На «Аметисті» служать троє: командир — капітан Андрій Ужаков, помічник командира — лейтенант Олег Кізюк і механік Сергій Тимченко. А також їхній вірний друг вівчарка Умка. Оце останнє вразило, бо вдома на одного з авторів цих рядків також чекав спаніель Умка. Щось у цьому є? Мабуть, знак удалої дороги додому.
Утім, ні з капітаном, ні з помічником, ні з Умкою нам не довелося поспілкуватися. Вони були у відпустці. А от механік Сергій Тимченко розповів, що «Аметист» переправляв торік восени для прикордонників багато вантажів, особовий склад, будівельні матеріали — понад 100 тонн різних вантажів. А ось минулого тижня підняли з моря півкілометра сітей, торік витягли аж 21 кілометр кукану.
— У лютому вже двічі ходили на Азов, тралили браконьєрські сіті, — каже Сергій. — А якось на Азові потрапили у льодову пастку, у Мисовій простояли з грудня по квітень, бо на морі трималася восьмисантиметрова крига.
Досвідчена команда «Аметиста» — також бувалі морські вовки, від Сахаліну до Балаклави. А за штурвалом заміщав капітана шхуни Олексій Мосін (на знімку) з військового катера. Ми також розговорилися про особливості Керченської протоки, течій і чи вдасться поглибити і розширити канал. Він — оптиміст. І стверджує, що земснаряд робить не марну справу, що течії не заноситимуть фарватер, мілини не заважатимуть і Тузла не страждатиме...
Що ж, військові — не цивільні.
Нехай так і було б, Олексіє!
Київ — Сімферополь — Керч —Тузла — Київ.
