У селах невеселих люди невеселі

Ці сповнені пекучого жалю переінакшені Тарасові рядки не раз і не два повторювали його земляки, жителі колишньої Керелівки (Кирилівки), а нині Шевченкового. До них приєднувалися селяни з Моринців, Будищ, Боровикового, Козацького. Люди зібралися в центрі села, біля зачиненого будинку культури, на фронтоні якого убого сірів транспарант «190-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка». Через холоднечу в цій похмурій будівлі, розповідали, обласній владі довелося проводити ювілейний захід «у сусідах». А в неділю, 7 березня, громада чекала на приїзд групи народних депутатів України. «У нас теперечки, як після війни, — журилися кореспондентові «Голосу України». — Зосталися в селах старі й діти. Молодіж та ті, хто має здоров’я й розум, рушили на заробітки...»

«Напишіть про нашу біду. Як на схилі літ не маєм де обігріти душу. Віддали здоров’я колгоспові, а тепер, за старчачу пенсію, краще вмерти, ніж отак мучитися», — соромилися сліз, а вони, непрохані, котилися по зораних зморшками обличчях.

Колишній багаторічний голова сільської ради, вчителька з 24-літнім стажем педагогічної роботи Людмила Іванівна Батрак одержує 150 гривень пенсії. «На кусень хліба є, — гірко посміхнулася, — а на паливо чи ліки — де там...» Однак не лише власне неблагополуччя пече цю посріблену сивиною жінку. Болять їй негаразди односельців, колишніх колгоспників, сьогоднішніх учителів, медпрацівників.

— Люди зосталися без роботи, місцевий бюджет — без коштів. Виставлено на продаж навіть приміщення сільської ради, яке належало господарству і перейшло новим господарям. Тринадцять років не опалюється будинок культури. Перестали існувати колективи художньої самодіяльності. Недобудовано школу, житловий будинок для вчителів...

Мізерна зарплата змушує педагогів виїжджати з села. Вони шукають заробітків далеко від рідної домівки. Торік, бідкалися люди, у Шевченкове, у школу, направили трьох молодих учителів. Жоден з них не залишився працювати. Сталося неймовірне: на батьківщині Тараса Шевченка, у сільській школі, нема вчителя української мови! На чотири школи розривається учитель англійської мови, біології... Ще 15 років тому в селі було 700 учнів, а тепер менше 200. Стоять сиротами покинуті оселі, заростають бур’янами.

— Найбільше страждають від занепаду села діти і старі люди, — завершила Людмила Іванівна. — Втім, вони самі про це розкажуть...

— Подивіться на мої руки, — спробувала розправити вузлуваті, покручені тяжкою працею пальці Тетяна Кузьмівна Зубейко. — Я з тринадцяти літ у колгоспі. Носила на коромислі відра з водою жниварям, серпом жито жала, розбивала грудки в полі, тягала на ломаках снопи скиртувальникам... Після війни орала коровою, копала, сапала буряки. Трудилася, аж жили тріщали. Назбирала для дітей і собі на старість 12 тисяч карбованців. Все пішло прахом. Вернули тільки 50 гривень. Коли син тяжко захворів, нічим було «дякувати» лікарям. Дмитро помер у лікарні. А перед смертю, як не благала докторів, не пустили мене до нього. Щоб хоч востаннє подивитися на синочка... Порожнім був мій гаманець, а до пенсії — півмісяця... Тепер невістка поїхала на заробітки, і залишилася я сама, як палець, — втирала гіркі сльози згорьована жінка.

— Запишіть і про мене, — підійшла ближче Галина Тимофіївна Чумак. — Плаче й моя душа. Пенсії нарахували 93 гривні. Тепер «реформа» добавила аж троячку. Наче посміятися з убогих схотіли. Коли мій чоловік, Іван Євменович Чумак, помер, то не дали орендарі нашої землі навіть машини, щоб привезти небіжчика з лікарні. Краще б і я з ним на той світ пішла, ніж дожитися оббивати пороги, мов старець...

— Горе нам, горе, — скрушно хитала головою Ніна Юхимівна Павлик. — Живим у могилу не полізеш, а на землі цій нікому вже не потрібен. Бо люди стали жорстокі одне до одного, немилосердні. У лікарню без грошей і не потикайся. Недавно стара жінка з нашого села поїхала до доктора і взяла сто гривень. Він не захотів з нею й балакати. «Це, — скривився, — для вас, може, й гроші, а мені як десять копійок». Отож нема до кого звернутися, коли занедужаєш. Була в селі машина швидкої допомоги, а тепер нема, забрали. Дільнична лікарня на 10 ліжок не опалюється та, мабуть, закриють і її. Як нам віку доживати — один святий Бог знає...

— Допоможіть ось цій жінці, Бойко Марії Юхимівні, — підвів до гурту стареньку бабусю якийсь чоловік. — Вона майже незряча, живе сама. На пенсію — 136 гривень — не може купити палива. Щоб вона не задубла в холодній хаті, я вже вирубав на дрова весь її садок...

Односельці Марії Юхимівни закивали головами: так, бідує тяжко ця самотня душа. І почали гомоніти про ще одну напасть. Про ціни на вугілля, що «стрибнули вгору, мов скажені». Півсела через це зимувало у промерзлих оселях. Навіть ветерани війни, яким законом передбачені паливні пільги.

— Кожного року, особливо на день народження нашого Тараса, приїжджають у Шевченкове перші особи держави, — продовжувала розмову Людмила Іванівна Батрак. — Називають наше село та сусідні святими місцями, обіцяють допомогти. Однак тільки поїдуть до Києва — забувають, очевидно, про сказане.

Ось чому шевченківські села й досі не газифіковано. Нагорі згадують про батьківщину Кобзаря лише у свята. А внизу місцеві керівники бездіяльні.

— Леонід Кучма, коли побував у нашому селі, пообіцяв, що скраплений газ продаватимуть нам дешевше, — пригадала Надія Іванівна Шевченко. — Справді, спочатку ціну з 16 гривень знизили до 10. Однак згодом зовсім перестали його возити. Тепер купуємо в комерсантів по 50 гривень за балон. Така ось вийшла «допомога». Як кажуть, полегшало нашій матері: то не дихали, а то й зовсім дихати перестали...

Черкаська область.