Доля звела мене з Іваном задовго до олімпійських ігор. Обоє ми були дітьми війни-переростками і земляками (з Харківщини), у плавання прийшли в 49-му, Іванові вже стукнуло 19, мені — трохи менше. Обидва фанатично любили наш найпрекрасніший вид спорту і ладні були днювати й ночувати в басейні. Час був тяжкий, голодний, інколи стрибали у воду, з’ївши шматок чорного хліба і запивши чистою водою. Нас не потрібно було підганяти, навпаки — ми підганяли своїх тренерів, вишукуючи дедалі нові можливості випробувати себе.
Уперше ми зустрілися в Києві, в єдиному 25-метровому басейні (тепер на цьому місці вихід з метро біля Республіканського стадіону), який був завжди переповнений і гув сотнями голосів. Іван уже відслужив, однак з армії не пішов — зостався у Київському військовому окрузі. Взяв його до своєї групи відомий тренер Іван Вржесневський, фахівець, яких ще пошукати треба, тонкий психолог і душевна людина. Дерюгін незабаром уже ходив у рекордсменах України, став лідером. Та ось тренер почав помічати, що учень після тренування додому не поспішає — залишається пограти у водне поло чи на стадіоні з легкоатлетами бігає. Почав заглядати і в тир, постріляти на спір. Інший, можливо, обурився б (а всі тренери — егоїсти, вони вимагають неподільної любові тільки до свого виду спорту), але Вржесневський спокійно сказав: «Ваню, бачу, тебе щось інше вабить... Втомився плавати?» Дерюгін і зізнався, що немов би вичерпав себе у плаванні, нема відчуття новизни, рекорди й то не хвилюють. «От і йди в п’ятиборство, там не сумуватимеш — фехтування, стрільба, біг, та ось чи впораєшся з конем?» Іван розсміявся і сказав, що ще на батьківщині у Зміїві він по півдня пропадав у казармах кавалеристів — стайні чистив за можливість покататися на коні.
Одне слово, рекордсмен України Іван Дерюгін поміняв спортивну «професію» — став п’ятиборцем. Сталося це за два роки до Ігор у Мельбурні, а на І Спартакіаді народів СРСР у серпні 1956 року, несподівано для всіх, виграв срібну медаль, яка й відкрила йому шлях до збірної команди. Було йому вже 28, дружина в нього теж була відомою спортсменкою — майстер художньої гімнастики, красива, вольова, вона вміла підтримати в тяжку хвилину.
Мельбурн зустрів похмурим небом, частими і несподіваними холодними дощами, що налітали з Антарктиди. Перший день — кінний крос. Напередодні вся команда —єреванець Ігор Новиков, ленінградець Олександр Тарасов та Іван Дерюгін — пішки пройшли всю трасу з крутими спусками, ямами з водою, ретельно замаскованими перешкодами. Складнощі були ще й у тому, що лише за 15 хвилин до старту спортсмен одержував коня. Як устигнути розгадати його характер?
Перший глевкий млинець — у Тарасова. Кінь звалив у яму з водою, та так, що придавив собою спортсмена. Ну й картинка була! Стирчать дві голови — коня і Тарасова, котрий досхочу наковтався води. Як зумів вибратися, Олександр і пізніше згадати не міг. Але підняв коня і повернувся на трасу. Новиков, дізнавшися про подію від тренерів, був надміру обережний і одержав багато штрафних очок. Іван ішов останнім, підхльостуючи свого не надто жвавого скакуна. Напружено вдивлявся, відшукуючи перешкоди. Бачив, як упав і не зміг піднятися чемпіон світу швед Тоффель. Але йшов сміливо, розуміючи, що дуже багато втратили його товариші.
Перший день був невдалий: збірна СРСР посіла третє місце, програвши американцям майже 600 очок.
Фехтування не було нашим козирем, найкращий результат у Новикова — дев’ятий. Наступний день — вихідний, вирішили приєднатися до спортсменів, котрі зібралися поїхати на берег океану. Ми сиділи в автобусі з Іваном поруч. Не заведено у спортсменів до закінчення змагань вдаватися в подробиці. Але нас з Іваном пов’язувала давня дружба, от і розговорилися про майбутні старти. «Якщо відстріляємося вдало, у плаванні, сам розумієш, легше буде, а крос у нас у всіх сильний...»
На стрільбищі у Вільямстауні світило сонечко, з океану дув ласкавий, теплий вітерець. Іван спокійно розстрілював мішень за мішенню, щораз почуваючи себе дедалі впевненіше. І Тарасов, і Новиков теж були на висоті — команда набрала найбільшу суму і вийшла на друге місце, скоротивши наполовину розрив з американцями.
На старті в олімпійському басейні Дерюгін опинився поряд зі шведом Халлем, олімпійським чемпіоном 1952 року, лідером змагань. 300 метрів — улюблена дистанція Дерюгіна, його рекорд України ніхто так і не зміг побити і через багато років. Швед спробував було погнатися за українцем, та де там! Іван показав кращий в історії олімпійських ігор результат. Збірна СРСР знову випередила американців.
Залишався останній вид — крос по пересіченій місцевості на 4 км. Дерюгіну дістався «нещасливий» 13-й номер. Іван тільки розсміявся, коли довідався про це. Він, як це буває у великих спортсменів, уже відчув свою незбориму силу, кожний м’яз просто дзвенів від нетерпіння. Він знав, що, на думку тренерів, кожен з їхньої трійки мав виграти в американців 30—35 секунд, щоб вийти на перше місце.
Як біг Іван, як бігли Новиков та Тарасов, можна було б написати захопливу історію, сповнену пристрасті, страждань і перемоги над собою, що і є головне у спорті. Дерюгін виклався, як то кажуть, сповна, він відіграв стільки, скільки вимагали від усієї команди. А товариші довели вже справу до остаточної перемоги — до золотих олімпійських медалей...
На початку 60-х, вигравши чемпіонське звання і на першості світу, Іван Дерюгін розстався зі спортом. Він цілком присвятив себе доньці Ірині, яка під керівництвом матері Альбіни Миколаївни прославила країну, ставши дворазовою абсолютною чемпіонкою світу з художньої гімнастики. І сьогодні школа Дерюгіних — одна з найбільш відоміших і прославлених на землі.