Нині в Україні очевидний бум мемуаристики. Дві книжки з цього потоку я недавно читав, по суті, паралельно, що мимоволі їх зближувало й надавало додаткової гостроти читанню. Це була гострота співучасті, завдяки якій чиїсь «приватні» мемуари здатні зблизити читача з цілою нацією на рівні роду.
«Бывают странные сближенья...» — цей рядок з Пушкіна узяв епіграфом до своєї книги «Тіні незабутих предків» Кость Липківський, професор Інституту електродинаміки НАН України. Дивне зближення — якраз те, що я відчув, читаючи історію роду Липківських майже за два століття. Здавалося, давно знаю автора, знав добре і його двоюрідного брата Юрія Бобошка (Юрій Миколайович був моїм Учителем). Знаю дочку автора Аню Липківську (вона чудовий мистецтвознавець). Знав, що її бабуся (мама автора) Катерина Осмяловська грала Наталку Полтавку у першому звуковому фільмі українського кіно. Знав — але якось не пов’язував Липківських саме з тим знаменитим Василем Липківським, першим «революційним» митрополитом УАПЦ, якого розстріляли восени 1937-го, а за кілька місяців до того він охрестив онука, і той онук ось тепер написав про діда: «Мої очі теж бачили його». Це сказано з шляхетною стриманістю, взагалі властивою Костеві Липківському. Він, як людина точної науки, нічого не вигадує, але нічого й нікого не забуває з персонажів драми свого роду. Але ці, суто домашні, подробиці в підсумку важливі для читача ось чому: чим більше читаєш про генеалогію та географію роду автора, тим сильніше враження «дивного зближення». Якоїсь миті здається, що ось-ось, на наступній сторінці, зустрінеш когось із твого роду, хоча б тому, що сам ти — з-під Пирятина, де вінчалися Катя Осмяловська з Лесем Липківським, де служив повітовим статистиком дід автора. Втім, походження читача цієї книги може бути і не пирятинським, іншим, та все одно наші діди десь би зустрілися, бо родові корені Липківських розгалужені на всю Центрально-Східну Європу. Ми жили тісно в просторі й часі. Книга нагадує про це, воскрешаючи імена, що зв’язують розрив між поколіннями й епохами спільної історії.
Як сказано, паралельно з цією книгою я читав ще одну, а саме юнацькі (кінця 50-х років) щоденники Леся Танюка. Це з багатьох причин неймовірний щоденник! Теж, здавалося, знаю автора й знаю, чого від нього чекати. Та й що там могло бути, в тих щоденниках часів наївної хрущовської відлиги? А могло! Я пережив унікальну мить: дочитав цю книгу на роботі, вийшов у коридор і сказав першому зустрічному: «Боже, який розумний хлопчик!» — «Хто?» — «Танюк!» — бовкнув я. І збагнув, що тепер треба пояснювати, чому назвав хлопчиком того, кого всі знають сивим і солідним. Але те слово вирвалося не випадково. Бо тому провінційному хлопчикові, яким був наприкінці 50-х Льоня Танюк, пощастило на непоруйновані родинні зв’язки, на чесну родинну пам’ять. Завдяки цьому він у юності, в сім’ї, чув славні імена, які широкій публіці відкрилися лиш наприкінці 80-х років. І він не просто це почув, а зумів оцінити почуте, й саме це здається неймовірним, бо в 50-х, хто пам’ятає, для юної душі доступніший був Павлик Морозов, а не якийсь там Курбас чи навіть свій власний батько. Ось чому ці щоденники здаються неймовірними — аж настільки, що іноді думаєш: це писано не тоді, а тепер! Потім спохоплюєшся: так і стільки вигадати — завдання взагалі фантастичне. Хоча якісь речі все одно видаються майже неможливими. Як-от постать Танюкового вчителя Мар’яна Крушельницького. Здається, такого масштабу мислителя в ті часи не могло бути. І лиш потім розумієш свій обман зору: це тепер таких нема, а тоді — ще були!
Отже, «бывают странные сближенья»: немало імен, згаданих у книзі Липківського, є й у щоденниках Танюка. Зустрічаючись, ці імена справді «зближуються», але інколи й «віддаляються», варто лиш авторові випасти на якийсь час з певного кола людей. У книзі Танюка є один такий момент. Це стаття, що є в щоденнику вставною, бо написана пізніше, наприкінці 60-х, коли Танюк вже вимушено жив не в Україні, а в Москві. В тій статті йдеться й про одного з персонажів книги Липківського, а саме про Юрія Бобошка. Цитую Танюка: «Бобошко підняв прапор безпринципного театру». І це писалося саме тоді, коли Бобошко, фронтовик з простреленою рукою, захоплено розповідав нам, студентам, про напівзабутого Курбаса й додавав: «А всі наші кращі хлопці зараз не з нами, а в Москві — Віктюк, Танюк...»
Зауважую це без жодного єхидства, просто ця деталь лиш підкреслює в мемуарах Танюка головне: жити варто серед своїх, інакше зв’язки рвуться надто легко. До речі, Танюк добре зробив, що видав щоденники, не виправляючи там «помилок молодості». Тим книга й хороша. Будемо чекати виходу в світ наступних томів щоденника.