У Львівському національному академічному українському драматичному театрі імені Заньковецької відбулася прем’єра вистави «Оргія».
Драматична поема Лесі Українки — складний філософський твір на вічну тему вибору: «Одне із двох: або люби свободу, або залеж від мудрості владик» (меценатів, спонсорів фондів, грантодавців чи гарантів). А що, так званої золотої середини не буває? Для Воїна Духу — ні.
Режисер-постановник, народний артист України Федір Стригун, художник Валерій Бортяков мали мету дерзновенну: вибудувати місток від античності до сучасності. Чому б ні? Адже «Оргія», дія котрої відбувається у часи панування Риму, звучить нині так само актуально, як за життя героїв геніального автора філософської драми. Співіснування культур Греції і Риму в режимі диктату «старшого брата», трагедія поневоленої творчої особистості (співець Антей у виконанні заслуженого артиста України Степана Глови воліє вмерти, але не відступитися від свого «Я») — все це близьке серцю. А галичанам — поготів.
Бо надто вже болючі асоціації із сучасними реаліями. Та й свіжі в пам’яті нинішнього покоління трагічні загибелі сучасних співців — Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра, які також відмовилися від лукавих «патронатів». Відтак, ковтнувши мистецької гіркоти «або-або», поринаєш у бурхливий асоціативний потік (весь світ — оргія!).
І за це очищення розуму — низький уклін Театрові й зізнання в любові.
Я люблю заньківчан. Разом з ними росла, набиралася мудрості. Шаную за невтомний пошук істини і етичного ідеалу. Цілком щиро вважаю акторів неперевершеною «небесною глиною», з котрої можна виліпити все. Як не згадати принагідно, що із цього золотого акторського фонду свого часу було виліплено заньківчанином Данченком нове обличчя столичного театру імені Франка. Однак спожита «гіркота» спонукає до відвертості. У момент загибелі співця Антея мала б зародитися істина: меценати приходять і відходять, а мистецтво вічне. Однак ця істина дещо забарилася. А тому переміг Меценат — народний артист України Богдан Козак. Він настільки глибинно самодостатній, що режисура неспроможна «зіпсувати» його героїв ніяким чином. Відсутність сценічної динаміки дійства він компенсує внутрішньою динамікою.
Сценічна «Оргія» відбувається в конкурентному середовищі. За вікнами театру — проспект Свободи. Він вирує своїм життям, стихією п’янкої вседозволеності. Біля пам’ятника Шевченкові нинішні «співці» намагаються, на догоду політичній ситуації і юрбі, притягнути свою музу «до мікрохвона». Можливо, якби цей вуличний театр не був такий живий і яскравий, місток від античності до сучасності не видався б хистким. Та що не зробиш заради Любові? Ступаю на місток і йду...
