Михайло Шаповал знає, як примножити славу героїв
Уся Летава дотепер називає Михайла Шаповала головою колгоспу, бо люди переконані, що після зміни назви «господарство» на «підприємство» нічого не змінилося. Радіють разом із ним, що вистояли, не розбрелися по своїх клаптиках городів, не розтягли майно та землю, не перестали орати і сіяти, не позакривали ферми. Тому й твердо стоїть на ногах Летава. Як і десять, і двадцять років тому.
Хто придумав ярмо
Може здатися, що у Летаві живуть уперті й консерватори. До суті всіх реформ вони дійшли самі, своїм мужицьким розумом без вказівок згори. А зайнялися реформаторством ще задовго до того, як з’явилася на нього мода. Коли в державі лише зайшла мова про розпаювання землі, тут уже років із вісім, як кожен мав свій пай. А майнові — ще за радянської влади поділили.
Нині згадують, як приходили до М. Шаповала люди і просили, щоб дав одному пшениці, іншому — порося, а декому — сіна. А з району ще й підказують: про пенсіонерів не забудь! Тоді ж подумали: роздаси — комора порожньою залишиться. Взяли летавці свої архіви, порахували трудодні та зароблені мозолі, і визначили кожному його частку. Врахували і пенсіонерів. Не знали тоді, що на добрих півтора десятка років випередили державні реформи.
— Ми зробили так, щоб і людям було добре, і господарству вигідно, — пригадує Михайло Васильович. — А сьогоднішнє паювання наче і нагадує наше, але й істотно відрізняється. Інколи здається, що зробили все, щоб до кінця розвалити господарства. Нинішня плата за пай — бомба сповільненої дії. Судіть самі: в Летаві три тисячі гектарів орної землі, котру оцінюють у 4,2 мільйона гривень. Якщо кожному сплатити за пай по півтора відсотка, а пенсіонерам — по два, до вісімсот тисяч доходить. Яке господарство зможе витримати такі витрати?
Додайте сюди плату за майнові паї, яка загалом становить у нас майже двісті тисяч гривень, — загинає пальці голова. — Ще сто тисяч за єдиний податок, ще стільки само — різних інших. От і виходить, що люди тільки для того й працюють, щоб усі ці відрахування зробити. А як далі жити, на що розвиватися? Не хочу повертатися в минуле, але майже за двадцять вісім років мого головування бачу, що ніхто раніше не обкладав господарство таким ярмом податків. Тільки за рентабельності не нижче 25 відсотків (про таку тепер ніхто і не мріє) мусили сплачувати п’ятнадцять відсотків чистого прибутку. А що ми бачимо нині?
До того ж теперішнє паювання не дало господарям землі, а навіть відібрало її. Бо ділили однаково на тих, хто все життя колгоспу віддав, і людям, чесно сказати, випадковим, які лише місяць-другий попрацювали. Коли ж почали ті паї переписувати та перезаповідати, то мало не третина з них взагалі в чужих руках опинилась. Яка користь із того, що людина має право на землю, якщо в господарстві вона ніколи не буде працювати. Тож і виходить так, що молодому трактористу чи доярці вже нічого вділити.
Можливо, Летава — виняток, бо за останні кілька років із села на заробітки поїхало лише... дві(!) особи. А сюди на роботу просяться. Голова тому радий, бере всіх неледачих і роботящих. Та розуміє, що нічим йому ту молодь до землі прив’язати — паї роздано.
Викрутились, щоправда, і з цього становища. Майновий комплекс господарства і тепер зростає, оцінюється не в один мільйон гривень. Отож його частка й перепадає молоді. Добре, що голова все будує, стягує, скуповує. Дивись, колись і згодиться.
Бідний бідного не виручить
— У господарстві нічого зайвого бути не може, — переконаний М. Шаповал. — А у нас, здається, робиться все, щоб від селянина останню сівалку забрати, як колись вимітали до зернинки. Де ж це бачено, щоб податкова описувала комбайни, трактори — всю техніку за борги, а потім ще й за безцінь спродувала. Бідняка підтримати треба, а не останнє у нього вигрібати, бо інакше він ніколи не стане на ноги.
Тепер, хоч як прикро, село знову повертається до сапки та лопати. Летава, щоправда, тримається. А он сусід позичив у збанкрутілого господарства трактора. Поки той на полі робив, податківці його зі старого господарства вилучили та на продаж запропонували. Сусідові трактор дуже потрібний, та за що він його викупить? Не втримався Михайло Васильович, позичив гроші — нехай хоч тут підмога буде. А сам плечима стенає і дивується, чому держава не хоче допомогти цим бідним, але ще живим селам? Сьогодні вони становлять більшість. І від того, що замре у них життя, ніхто не виграє.
— Одного разу зібрали нас на нараду, — каже Михайло Васильович. — Був наш аграрний міністр. Виступає і все говорить про те, яка важлива для нас реформа і як добре з нею буде. А в залі кілька сотень таких керівників, як я, і у кожного на думці одне: саме жнива, треба пальне, а ціни знову підняли. Де взяти гроші і кому ті кредити доступні? Переконаний, кожен подумки промовляв: допоможіть тут, а ми реформу вже якось підтримаємо. Бо теоретично її можна замислити, а біля землі її не так просто здійснювати.
На летавській фермі півтисячі корів. Хотіли ще сотню прибавити, бо молоко тут вигідне: і люди добре заробляють, і господарство на тому прибутки має. Та з’ясувалося, непросто це зробити. Важко, клопітно, за один рік не здійснити. І це для одного з найсильніших господарств не тільки в районі, а й в області. А для середняка — недосяжне завдання.
Для худоби нині голодомор настав, — констатує М. Шаповал. — Навіть за простенький кормозбиральний комбайн треба до трьохсот тисяч гривень віддати. У кого знайдуться такі гроші? А коли навіть розживешся на нього, то що ти з одним зробиш?
І я розумію голову, який з гордістю показує, як у нього працюють двадцять чотири роздавача, як налагоджено подачу кормів. За такої організації буде і молоко, і м’ясо.
Сузір’я героїв
Летаві пощастило, мабуть, тому не боїться дивитися ні в минуле, ні в майбутнє. Свого часу вона гриміла на всю країну. У далекому 48-му одразу дев’ятьом колгоспницям, бригадиру тракторної бригади та тодішньому голові присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці. А через рік, на наступні жнива, сюди приїхала Тетяна Яблонська, щоб написати знамените полотно «Хліб».
Із колишніх героїнь, прототипів славнозвісної картини, у селі залишилося лише двоє — бабці Настя Чинник та Горпина Регелюк. Одна ще молодиться, бо їй лише 85. Другій — за дев’яносто. Але досі згадує, яка була молода і гарна, така, немов на картині, коли покликали її на нараду до Москви. Воно ж і столицю подивитись хотілося, та як їхати, коли того дня у селі мали буряки підживлювати. Варто тільки було відлучися на годинку — дивись, твої залишаться без підкорму. А де ж тоді врожаю набереш, щоб на геройську Зірку вистачило?
Сьогодні летавці живуть за іншими критеріями. Вони пишаються тим, що ні на гектар не зменшили своїх полів. І буряки, й ішні овочі, від яких майже всі відмовилися, вони сіють. І для них ці культури як були, так і залишилися рентабельні. Голова й чути не хоче про те, що вирощене важкою працею може бути збиткове. Аби не сіяв буряк — більше двохсот осіб пішли б на біржу праці. А що господарство від цього виграє? Тому й зібрали тисячу тонн овочів навіть у посушливий рік.
Уміє Летава трудитися. Мабуть, ще й тому, що М. Шаповал не дає розслаблятися. Ось тому й мають і хліб, і до хліба. Тут кажуть, що це доля щаслива у села, бо там люди такі зібралися. Та й справді, хіба багато знайдеш сіл, які б пережили справжній зорепад героїв? Утім, чому пережили? У Летави непогана перспектива щодо появи нових звитяжців праці.
Тож нехай їй світять нові зірки.
Хмельницька область.