Дорогі друзі, колеги!
27 березня, в день нашого чудового театрального свята, ми особливо гостро відчуваємо свою єдність, свій нерозривний зв’язок один з одним, незважаючи на великі відстані, які нас розділяють.
Ми разом — це театр України — театр багатоликий, різноманітний, який говорить різними мовами. Зберігає традиції корифеїв і Леся Курбаса, шукає нові шляхи в мистецтві. Ми — це артисти, режисери, художники, гримери, бутафори, драматурги, театральні критики етцетера — всі ті дивовижні люди, які нормальному життю нормальних людей віддали перевагу життю в театрі.
Ми страждаємо, мучимось і хворіємо, коли не маємо роботи, і щасливі тоді, коли вона є. Ми граємо чужі життя, іноді не встигаючи прожити своє. Дехто називає нас комедіантами, а дехто — «володарями дум». Для одних театр — це гра, для інших — місія. Я гадаю, що головну роль театру в об’єднанні людей влучно відзначив Вольтер: «Нація збирається лише в партері». А ще краще сказав молодий Міллер 200 років тому: «Якби ми, німці, дожили до національного театру, ми б стали нацією». Нагадаю, що це було сказано в часи Гете!
Сьогодні, коли в нашій молодій державі відбувається таке серйозне розшарування суспільства, так серйозно збирати людей разом, хоча б на час вистави у глядній залі змушувати дихати одним повітрям. Думати одні думки, нести одні мрії.
Ми робимо велику справу, кожен у своєму місті, в своєму театрі. Та ми не роз’єднані, ми вже шість десятиліть об’єднані в наше товариство, в нашу Спілку. І це щастя — бути у співтоваристві — творчому і людському. У нас спільні біди, але і спільні радощі. У нас у всіх збігається якийсь генетичний код, закладений легендарною Заньковецькою, ми пов’язані родинними узами, хай не кровними, але, можливо, ще міцнішими, ми — сім’я, ми — театральне братство.
Зі святом, мої дорогі побратими. Будьте здорові й щасливі.
Вітаю вас з Міжнародним днем театру та 60-річчям Національної спілки театральних діячів України.
