Біотехнології: «страшилки», реалії та правила гри

Якщо ХХ століття назвали атомним, то ХХІ ще до його настання одержало визначення століття інформаційних і біотехнологій. Сьогодні люди, далекі від біології, зі знанням справи міркують про генну інженерію, клонів, геномів та інші речі, що недавно вважали прерогативою фантастів. Дивуватися немає чого: темпи науково-технічного прогресу дедалі стрімкіші. Біотехнології — його магістральний напрям.

Сучасній науці вдалося розв’язати завдання, що багато сторіч хвилювали людство. Розшифровано геном (хромосомний набір) людини! Клонування живих організмів, у тому числі і гомо сапієнс, уже стало реальністю, і технологічні проблеми, що постали у зв’язку з цим перед людством, — зовсім не найнездоланніші. Куди складніші — моральні, етичні, релігійні. Розшифровано геноми збудників найнебезпечніших хвороб: туберкульозу, менінгіту, сипного тифу, пневмонії й інших, що в найближчому майбутньому допоможе створити ліки, які діють «точковими ударами», а не «килимовими бомбардуваннями» всього організму, як це відбувається сьогодні. Чимало є і всіляких «страшилок» про біороботів, мутантів тощо. Про співвідношення полюсів і мінусів, користі і ризиків під час використання біотехнологій сперечаються не тільки вчені. При тому, що тільки розв’язання проблеми штучного вирощування донорських органів допоможе врятувати тисячі життів. А застосування біотехнологій у сільському господарстві — це можливість збереження і тиражування найцінніших і найпродуктивніших видів тварин, одержання високих стійких врожаїв на малопридатних землях. Якщо справдяться прогнози вчених про те, що населення Землі до 2050 року становитиме 12 млрд., то важко не погодитися з тими, хто стверджує: розвиток біотехнологій — найреальніший для людства спосіб вижити.

Однак ставлення суспільства до біотехнологій, як і до всього нового, недостатньо відомого, аж ніяк не однозначне. Якими будуть наслідки, адже ми втручаємося у святу святих?! Питання не зайве. Нерідко ціна прогресу буває надто дорога, досвід — гіркий, а часом і трагічний. Наприклад, у тій само ядерній енергетиці (українцям, які пережили і дотепер переживають наслідки Чорнобиля, це особливо зрозуміло). Однак той досвід свідчить: на жаль чи на щастя, але процес розвитку будь-якої галузі зупинити, заборонити чи загальмувати неможливо. Така об’єктивна реальність.

Згадаємо сумну долю генетики і кібернетики, які були оголошені свого часу в СРСР лженауками і «продажними дівками імперіалізму». Не говоритиму про особисті долі багатьох дослідників, що обірвалися в катівнях ГУЛАГу. Радянські вчені, котрі займали авангардні позиції у світі, втратили їх на довгі десятиліття. Пріоритети пішли за кордон, за океан, але від зміни місць доданків сума не змінилася, блискучі відкриття тривали!

Рух уперед відбувається незалежно від ставлення до нього. Суть у тім, як — хаотично чи впорядковано? Якщо відповідно до визначених правил, то ким встановлених? Ці питання, здавалося б, далекі від основного русла діяльності, не можуть не хвилювати мене і як батька двох дітей, і як народного депутата, який представляє в українському парламенті десятки тисяч мешканців столичного Лівобережжя, і як юриста-міжнародника.

Проблеми, про які йдеться, давно стали міжнародними. Стають темою обговорення найбільш представницьких міжнародних форумів, імпульсом для налагодження взаємовигідного співробітництва, а, буває, і приводом для запеклих торгових воєн. У цій публікації хочу зупинитися лише на одному аспекті багатогранної теми — сільськогосподарському. Як мені уявляється, для України, могутньої аграрної держави, він особливо важливий.

Отже, першу у світі трансгенну рослину було отримано в 1983 році. Біологи вмонтували в молекулу ДНК картоплі ген так званої тюрінзької бацили, що виробляє білок, смертельно отруйний для колорадського жука і водночас безпечний для інших живих організмів. Сьогодні число генетично змінених рослин наближається до 200. Посівні площі під генетично модифікованими (ГМ) культурами становлять 67,7 млн. га і з кожним роком збільшуються. Лідерами з виробництва генетично модифікованих організмів (ГМО) є США (63 відсотки всіх площ під генетично модифікованими культурами у світі), Аргентина, Канада і Китай. Найбільш розповсюджені генетично модифіковані культури — соя, картопля, помідори, рис, кукурудза, бавовна, ріпак. Скажімо, виробництво генетично модифікованої сої становить 55 відсотків світового виробництва цього продукту. За прогнозами фахівців, світовий ринок генетично модифікованої продукції в 2005 році перевищить 6 млрд. доларів, а у 2015-му наблизиться до 20 млрд.

Вочевидь, ми можемо пишатися, що місце появи першої в тодішньому СРСР трансгенної рослини — Київ. Це було в 1984 році, за лічені місяці після першого у світі такого досягнення. Дослідження ж в області генної інженерії в Україні, як і взагалі в Радянському Союзі, почалися ще в 70-ті роки минулого століття в лабораторії, а потім відділі, на базі якого було пізніше створено Інститут клітинної біології і генної інженерії. Коли в 80-ті роки уряд СРСР почав реалізацію програми державної підтримки цієї галузі, було створено Український центр сільськогосподарської біотехнології, регіональні центри в Одесі та Львові. Втім, основні фінансові потоки було спрямовано на розвиток біотехнологічних досліджень у Росії. Наслідки такої вибірковості, на які накладаються сьогоднішні труднощі, — навіч. Тому, мені здається, дуже важливо, з огляду на близькість наукових шкіл, об’єднати зусилля наших країн, щоб нарощувати позитиви і протистояти тому негативу, що може нести неконтрольоване використання біотехнологій.

Україна і Російська Федерація мають великий загальний спадок у сфері розвитку біотехнології ще з часів СРСР. Після його розпаду кожна з наших країн пішла своїм шляхом і своїми темпами. У тому числі — і в правовому регулюванні в галузі біотехнологій. Це, гадаю, важливо тому, що на відміну від нас Росія має в цьому плані значні здобутки. Наші сусіди встановили систему жорсткого державного контролю над генно-інженерною діяльністю, передаванням і використанням генетично модифікованих продуктів.

Росіяни прийняли більш як 150 законодавчих, урядових і інших нормативно-правових актів, що регламентують будь-яку діяльність у цій сфері. Насамперед варто назвати закон «Про державне регулювання в галузі генно-інженерної діяльності», що регламентує відносини в галузі виробництва, імпорту, реалізації генетично модифікованих продуктів. У розвиток вимог цього документа відповідною постановою уряду РФ було введено державну реєстрацію генетично модифікованих організмів (рослин і тварин). Діють Положення про проведення санітарно-епідеміологічної експертизи харчових продуктів, отриманих з генетично модифікованих джерел, а також обов’язкове маркірування продукції, що містить більше п’яти відсотків генетично модифікованих джерел.

Нині в Росії дозволені для продажу і використання в харчовій промисловості 11 генетично модифікованих сільськогосподарських культур — соя, кукурудза, картопля, цукровий буряк... Водночас, за даними «Гринпис России», тільки в столиці РФ 40 відсотків харчових продуктів містять генетично модифіковані інгредієнти. Що казати про Україну, де такі процеси майже не регламентуються, відсутні лабораторії, в яких можна було б провести потрібні аналізи? За допомогою яких можна виявити, наприклад, генетично модифіковану сою, яку широко використовують у виробництві улюбленого дітьми шоколаду.

Російські експерти стверджують, що в їхній країні щорічно закуповують близько 400 тис. т генетично модифікованого соєвого білка, до того ж приблизно 240 тис. т надходить нелегальним шляхом. Продають таку сою за смішними цінами. На більшості підприємств або не інформовані про використання ГМО, або навмисно приховують це, свідомо порушуючи права споживачів. Не думаю, що в нас становище ліпше через те, що тут узагалі заборонено вирощувати, продавати і використовувати в комерційних цілях ГМО. Скоріше, навпаки.

Сьогодні у світі домінують два погляди на розвиток і застосування біотехнологій, використання генетично модифікованих організмів. В основі обох, якщо відкинути традиційну в таких випадках риторику, — ті чи інші комерційні інтереси. Прихильники одного, так званого вертикального, чи, інакше кажучи, принципу «достатньої еквівалентності», виходять з того, що ГМО, визнані «досить еквівалентними», тобто схожими на традиційні продукти, є безпечними. А тому не вимагають якихось додаткових заходів регулювання, не повинні маркіруватися, супроводжуватися інформацією, яка попереджає споживача, що він має справу з генетично зміненим продуктом. Інший підхід, так званий горизонтальний, грунтується на тому, що сам метод генетичної модифікації організмів — явище абсолютно нове, а отже, відсутність науково обґрунтованої інформації про характер впливу ГМО на навколишнє середовище не є перешкодою для заборони пов’язаної з ними діяльності.

Ці два погляди зіштовхнулися під час підписання Картахенського протоколу з біологічної безпеки, що об’єднав зусилля більш як 100 країн. У їх числі — і Україна. Протокол набрав чинності у вересні 2003 року. Монреальський раунд переговорів, що передував підписанню цього документа, був, по суті, ареною зіткнення «вертикальної» і «горизонтальної» позицій. Першу відстоювала так звана група «Маямі», що об’єднала шість країн (Австралію, Аргентину, Канаду, США, Уругвай і Чилі). Їй протистояла група «однодумців» (понад сто країн, що розвиваються, і Китай). До «однодумців» приєдналися представники Європейського союзу, а також східноєвропейська група, куди входили в тому числі Україна, Росія, Молдова, Вірменія, Білорусь, Киргизія.

У прийнятті ефективного документа були особливо зацікавлені країни, що розвиваються і є головною мішенню та полігоном для корпорацій, які виробляють ГМО. Положення Картахенського протоколу, що став значною мірою відображенням боротьби, яка розгорнулася під час його прийняття, закріпивши принцип застереження, поставили перед країнами-учасницями досить жорсткі вимоги щодо маркірування, обороту, збереження, транспортування, використання і знешкодження ГМО.

Деякі країни, не погодившись з такими вимогами, протокол не підписали. У їх числі — Велика Британія, Японія, Австралія, Китай, Німеччина, Канада й інші. Не погодилися з основними положеннями документа і наші стратегічні партнери — Росія і США. Росія, крім того, не підписала й Орхуську конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості у прийнятті рішень, а також доступ до правосуддя в питаннях охорони навколишнього середовища. З огляду на зобов’язання, взяті на себе нашою країною під час підписання Картахенського протоколу, це може призвести до певних складнощів.

Ще одна складність — Протокол суперечить правилам Світової організації торгівлі, що забороняють необґрунтовані обмеження. Україна прагне у СОТ, резонно пов’язуючи зі вступом до цієї авторитетної міжнародної організації значні вигоди. Але ця суперечність, безумовно, може бути використана як лазівка бажаючими нею скористатися для реалізації в нашій країні неякісних ГМО.

Ще одна серйозна проблема полягає в тому, що Україна, яка підписала і ратифікувала протокол, не розробила національної правової бази, необхідної для його реалізації. Урядовою постановою 1998 року було встановлено тимчасовий порядок ввезення, державного випробування, реєстрації і використання трансгенних сортів рослин в Україні. Але на її підставі не було дано жодного дозволу на роботу з ГМО. У лютому 2002 року Верховна Рада прийняла в першому читанні проект закону України «Про державну систему безпеки при створенні, випробуванні і практичному використанні генетично модифікованих організмів». Але законопроект «завис», так і не дійшовши до другого читання.

Ми наче не помічаємо небезпеки, якою може обернутися подібний «нейтралітет». До того ж «зелені» стверджують, що законопроект «лобістський», що його прийняття на руку лише виробникам трансгенних продуктів. Водночас деякі вчені займають діаметрально протилежну позицію, вважаючи, що проект занадто суворий, що контроль діяльності в галузі генної інженерії, передбачений документом, призведе до того, що «якщо і залишаться такі, що не втечуть від інтелектуальної інквізиції, то вони будуть працювати закрито».

У ситуації невизначеності нам уготовано роль заручника в торгових війнах між ЄС і США, ускладнену тією обставиною, що обоє — важливі торгові партнери України. Однак перспектива опинитися на перехресті протистояння інтересів американських і європейських біотехнологічних корпорацій аж ніяк не ліпша за перспективу стати заручником у війні корпорацій, що виробляють ГМО, та їх конкурентів, які виробляють отрутохімікати. Не варто забувати, що Україна — один з найбільших у Європі споживачів отрутохімікатів (зрозуміло, що поява на ринку сільгоспкультур, які не потребують засобів хімічного захисту, аж ніяк не на руку останнім).

Не може давати надію і перспектива перетворитися на ринок збуту для неконтрольованої і неякісної генетично модифікованої продукції, якій немає шляху в більш благополучні країни, наприклад, ЄС. Так само, як і неможливість у цьому випадку стати конкурентоспроможними на світовому ринку. Уже сьогодні зволікання з прийняттям закону робить невигідним становище України у відносинах з найближчими сусідами і партнерами. Крім Росії, це — Польща, Болгарія, Угорщина, Румунія, Молдова, Чехія, де проводять широкомасштабні випробування ГМО.

Нерідко чуємо пропозиції накласти мораторій на новації, без яких обходилися наші бабусі і дідусі (вони, між іншим, обходилися і без гербіцидів з пестицидами, але це до слова). Можна, звичайно, вибрати і такий шлях. І... навічно закріпитися на задвірках цивілізації. Не думаю, що нащадки подякують нам за такий вибір.

Я бачу лише один вихід: нарешті визначитися, якій з позицій щодо розвитку біотехнологій в Україні мають віддати перевагу. Відповідно до цього розробляти необхідну правову базу, в основі якої буде положення, що розробка і виробництво вітчизняних ГМО підносяться до рангу державної політики, а норми контролю над випробуванням, одержанням дозволів, маркіруванням генетично зміненої продукції — власної й імпортованої — будуть урегульовані так само всебічно, як у законодавствах наших європейських сусідів.