«Причал» зустрічей, мрій, перспектив...

Львівський вокзал — один із найважливіших центрів транспортно-дорожнього комплексу держави. Водночас це красива історична споруда, яка має архітектурну цінність, свою захоплюючу біографію, у котрій переплелися злети ідей архітекторів, інженерів, скульпторів, дизайнерів, а ще — сюжети пісень і драм. Якби опитати львів’ян, які проводжали або зустрічали поїзди під дебаркадером (унікальна інженерна конструкція покриття над перонами, — Авт.), кожний розповів би про якийсь щемливий момент життя. Цей вокзал має свою ментальність: робить і працівників, і пасажирів спостережливими, чутливими до нового, націленими в майбутнє. Це дім, у якому працює велика дружна сім’я.

Нещодавно начальник вокзалу станції Львів, Почесний залізничник України Юрій Мігальов удруге прийняв Перехідний прапор як відзнаку трудових досягнень колективу, що здобув першість у галузевому змаганні за 2003 рік.

1902 року за проектом професора Львівської промислової школи Владислава Садловського будівельники розпочали зводити один із найбільших та найкрасивіших європейських вокзалів. Минуло лише два роки, і 26 березня 1904 року відбулося освячення та урочисте відкриття монументальної споруди. Донині фронтони прикрашають алегоричні фігури «Промисловість» і «Торгівля», створені скульптором Антоном Попелем. Дебаркадер вокзалу справляв незабутнє враження, це було величне творіння інженерної думки.

У перший день Другої світової війни, 1 вересня 1939 року, на головний вокзал Львова посипалися німецькі авіабомби. 159 кілометрів залізничних колій на 270 гектарах площі, що займав вокзал, перетворилися на руїну.

1952 року розпочалося оновлення вокзалу. А від 1994 року донині триває уже четверте народження красеня. У жовтні 2000 року завершено реконструкцію дебаркадера: замінено металеві деталі та скло на сучасне прозоре покриття. У червні 2001 року прийняли гостей кімнати відпочинку, які нині успішно конкурують із найкращими готелями міста. А ціни значно дешевші. Наприклад, номер люкс на двох осіб коштує 140 гривень. Цього ж року почав діяти Центр сервісного обслуговування пасажирів, оcнащений на рівні сучасних європейських вимог.

У липні 2002 року було відкрито зал очікування пасажирів підвищеної комфортності. На часі — нові «новосілля».

Нинішній начальник вокзалу Юрій Мігальов окрім професійних відзнак має високий титул «тата». — Я з сім’ї інтернаціональної. Батько, військовослужбовець, — із Уралу, мама — з Криму. Сам народився на Далекому Сході, а до школи почав ходити... в Китаї. Досі пам’ятаю деякі слова і головну китайську мудрість: чесність і порядність — понад усе, не кради, бо покарають. Пригадую, коли ми від’їздили з Китаю, залишили хатні речі сусідам. Прибігла дівчинка в сльозах і показує жестами, що її дідуся посадили за грати. Поліція побачила його з торбиною і вирішила, що він украв ті речі. Батькові довелося піти до поліції і підтвердити, що то був подарунок.

Захоплення залізницею розпочалося тоді, коли родини військовослужбовців, а серед них і Мігальови, півтора місяці їхали потягом із Далекого Сходу на Захід, в Україну. Це було 1955 року. Дев’ятирічного хлопчика Юрка машиністи пускали в кабіну. Йому було дуже цікаво спостерігати за їхньою роботою. Тоді й зародилася мрія. Час навчання в технікумі збігся із періодом переходу із паровозної на тепловозну техніку. Хлопець поставив перед собою мету: досконало знати електричні схеми дизельних двигунів. Згодом здобув вищу освіту, пройшов усі сходини кар’єри, працював начальником відділу матеріально-технічного постачання, начальником відділу кадрів. Доводилося виконувати й спеціальне доручення у Вірменії після землетрусу. — У моїй історії були злети і падіння, — щиро ділиться Юрій Миколайович. — Знаєте, життя всьому вчить. Головне — ніколи не розгублюватися, і тоді все стане на свої місця. У мене таке правило: якщо припустився помилки — завжди визнаю і попрошу пробачення. Це — «школа» Георгія Миколайовича Кірпи. Він не сприймав найменшої фальші і нас привчив не лукавити.

Тепер, з віддалі часу, пригадується уже як комічний епізод те, що свого часу його звільнили з посади «за неналежне забезпечення побутових умов для залізничників». У гуртожитку не було гарячої води, хоча цей «сервіс» і не був його безпосереднім обов’язком. (До слова, тепер тисячі львів’ян «обходяться» без гарячої води місяцями, і скаржитися годі, бо ніхто не бере на себе відповідальність за це, — Авт.). А залізниця, до її честі, максимально зберегла все те добре, що викристалізувалося у трудових взаєминах десятиліттями. Мабуть, тут вкоренилася ще одна древня китайська мудрість: поспішай повільно...

На посаді начальника вокзалу Юрій Мігальов працює від 31 липня 2002 року. Його робочий день розпочинається о 7 годині. 15 хв., а закінчується о 19 годині. Така специфіка служби керівника колективу, що налічує 804 особи і забезпечує належний безперебійний ритм руху пасажиро- та вантажопотоку.

— Передусім треба було вивести із збиткового у прибуткове підприємство дорожній ресторан, — каже Юрій Миколайович. — Найперша вимога, яку поставив перед працівниками, — чесність і порядність. Бо те, що на Заході вважається чайовими, у нас — хабар. Тепер ресторан має свою пекарню, «хлібну» машину, кондитерський і ковбасний цехи. Ми запропонували комплексні обіди для своїх працівників по чотири гривні і для пасажирів — по шість гривень. У відреставрованому, гарно вмебльованому залі відбуваються бенкети, весілля.

Ми підрахували норми виробітку й скоротили кількість білетних касирів із 127 до 115. Девіз у нас такий: пасажир, який прийшов до каси, не повинен піти без квитка. Що ми заробимо на продажу квитків, те й маємо на зарплату, податки, премії. Те ж саме можна сказати й про інші послуги. Раніше камери схову заробляли за квартал 74 тисячі гривень, тепер — 120. І не за рахунок збільшення кількості пасажирів чи різкого зростання тарифів. Почали чесно працювати. Щоправда, водночас зросла й кількість стягнень. Душа болить, та інакше не можу діяти. Мої працівники знають: я з першого разу не наказую. Спочатку — попередження, потім — покарання, а на третій раз пишеться заява про звільнення, а дату я ставлю сам. Ми виконали великі ремонтні роботи, подбали про всі зручності для працівників, і тепер я маю право спитати.

Юрій Миколайович показав нам нехитрий пристрій, схожий на антену. Його прикріплюють до карнизів, щоб захистити світлі стіни вокзальної споруди від голубів. На львівському вокзалі, без перебільшення, плекають культ гостя, пасажира. Тут, за словами Юрія Мігальова, вперше в Україні створили кімнату гігієни жінки, запровадили доставку багажу власними машинами. У залі для очікування пасажирів можна чудово відпочити, подивитися відеофільми і концерти. Особливий успіх мають записи концертів із святкування дня залізничника за участю відомих зірок.

Незабаром почне діяти кімната психологічного розвантаження для білетних касирів, адже вони працюють по 12 годин на зміну. Душ, масаж, тренажери допоможуть їм умить відновити «форму».

Але чи не найважливішим «ноу-хау» є щоденні звіти керівників підрозділів про виконану роботу. О 16 год. 45 хвилин вони мають чітко доповісти йому, що ж було зроблено впродовж робочого дня. Декому буває ніяково. Може, це надто суворі методи контролю? Однак у відповідь керівники завжди можуть сказати: віддача має бути адекватною високій зарплатні та умовам праці. На вокзалі знайшли приміщення і для міліції, зокрема й дитячої кімнати, отже тепер можна розраховувати на надійніший контроль за порядком.

І ще один штрих, який характеризує стиль роботи начальника вокзалу з людьми. На його робочому столі — «Святе письмо». Буває, обставини спонукають вдатися до, так би мовити, «позастатутного» прийому. Коли відчуває чиєсь лукавство, намагання «викрутитися», пропонує покласти руку на «Біблію». Впливає! Дехто опускає очі й розкаюється за неправдиву інформацію. Жорстко? Може й так. Але натомість жодна житейська проблема, пов’язана із здоров’ям, матеріальним становищем, сімейними труднощами працівників не залишається поза його увагою. Завжди можна розраховувати на підтримку.

То ж і не дивно, що тут побутують родинні традиції. За підрахунками завідувачки касами вокзалу Світлани Оліярник її родина загалом віддала залізниці 212 років!

Головний інженер вокзалу Іван Фесюк має особливий сентимент до австрійських будівничих, які звели цю величну споруду. Оскільки він за посадовими обов’язками — «і швець, і жнець, і на дуду грець», а на вокзалі триває реконструкція приміщень, йому раз у раз доводиться стикатися із «пам’ятками» попередників. Іван Дмитрович не раз показував колегам досконалі австрійські комунікації, які служать донині. Принагідно закликає і спонукає їх залишити такий самий слід, щоб через сто років нащадки також могли помилуватися винахідливістю й мудрістю сучасників. Сам він уже залишив по собі інженерний «автограф». Предметом гордощів є компактна сучасна котельня, яка вмістилася в самому приміщенні вокзалу й функціонує без участі людини. Численні проектанти пропонували будувати котельню на прилеглій території, й це коштувало б значно дорожче, але головний інженер стояв на своєму.

На його «плечах» — електропостачання, водо- та теплопостачання, будівельні роботи, а ще — цілком нові функції: надання рекламних послуг. Була приємно здивована оперативністю і компетентністю керівника, а ще — нашого уважного і постійного читача. — Мені подобається «Голос України», — відгукнувся одразу ж при знайомстві. — Газета — не вузькоспрямована, подає правдиву і всебічну інформацію. Як читач я отримую все, що мене цікавить. Договір про співпрацю ми підписали одразу, під час інтерв’ю. І тепер логотип «Голосу України» гармонійно вписався у фасад кіосків на приміському вокзалі, рекламу розміщено також на конвертах для пасажирських квитків.

...А його сентимент до Австрії увічнили телевізійники. Щоб відтворити історичний момент відправки поїздів із перону, який пам’ятає цісаря Франца-Йосифа, головного інженера вдягнули в австрійський залізничний мундир. До слова, приміряли цей однострій на багатьох, та підійшов він за розмірами лише Іванові Дмитровичу.

...Сьогодні молодий, оновлений вокзал святкує столітній ювілей. Многая літа великій родині!