«Голос України» і сотні читачів нашої газети змінили долю родини Гусєвих — допомогли купити нову хату
У листопаді торік ми опублікували розповідь про родину Гусєвих із Городка на Хмельниччині. Про те, як Тетяна, котра з дитинства була приречена на тяжкі хвороби, зуміла все-таки піднятися на ноги. Про те, як вона зустріла в лікарні Валерія, котрий через нещасний випадок втратив не тільки ноги, а й усякий сенс життя. Після майже півторарічного перебування на лікарняному ліжку він уявлення не мав, як і куди зробить свій перший крок на протезах. Про те, як вони все-таки одружились, а потім народили Катрусю. І про те, як родина, де по-справжньому ходити навчилася лише чотирирічна дівчинка, змушена була виживати на мізерну пенсію двох інвалідів та ще й у чужому кутку. Єдиною мрією для них була своя хата.
Публікуючи цей матеріал, редакція відкрила благодійний рахунок і сама зробила на нього перший внесок. Ми спробували допомогти родині зробити перший крок на шляху до нового життя.
— Я була просто ошелешена, що розпочалося після того, — розповідає Тетяна. — Спочатку на пошту почали приходити поштові перекази. Потім мені сказали у банку, що й там є наш рахунок, і він поповнюється. Трохи оговтавшись, ми з Валерою зрозуміли, що це така реакція на публікацію в газеті.
Ні імен, ні прізвищ більшості із своїх благодійників Гусєви так і не знають. Багато із них висилало по п’ять—десять гривень, та було зрозуміло, що роблять вони це від щирого серця. Одного дня надійшов лист від 85-літнього дідуся. Він був зовсім коротенький, але в ньому лежав пенсійний червонець. Вразив лист від Галини Василівни Галух із Бородянського району на Київщині. Вона написала, що уже шість років на пенсії. Чоловік, колишній співак хору українського радіо, тепер теж отримує дуже скромну пенсію. Опікуються п’ятьма онуками, четверо з яких школярі, а найменшій — лише п’ять років. «Живемо, виживаємо як більшість людей, — написала Галина Василівна. — Але прочитали у вашій газеті матеріал про цю родину (ту газету не зберегли, бо дали читати по ланцюгу) і дуже хочемо допомогти. Тільки не грошима, а вишлемо дещо з одягу».
Олександра Глібівна Кононенко із Києва написала, що разом із подругами вони зібрали п’ятдесят гривень і переслали Гусєвим. Отож турбувалась, чи дійшли гроші адресату.
Дійшли. Вони звалились на Гусєвих, як неймовірний сон. У перші кілька днів назбиралась майже тисяча гривень. Вони навіть боялись до них торкнутися, вирішили, що покладуть ці гроші Катрусі на рахунок. Тоді навіть не думали, що попереду інші сюрпризи.
Перед новим роком зателефонували із Київського об’єднання «Оболонь». Відомий виробник готовий був перерахувати гроші, котрих вистачило б для купівлі хати. Тоді Таня і Валера почали її шукати всерйоз. Але з’ясувалося, що зібраних коштів вистачить лише на невеличку глинобитну, без газу і води, в не дуже зручному місці.
Надія потроху почала притухати. І тут знову в корпункті пролунав телефонний дзвінок. Він був від директора Хмельницької регіональної філії банку «Укоопспілка» Тамари Коваль.
Тамара Михайлівна cама вирушила до райцентру, щоб познайомитись із Гусєвими. Коли ближче взнала родину, сказала одне: «Шукайте такий дім, який вам сподобається, а ми доплатимо все, чого не вистачає». Директора підтримали не тільки колеги із хмельницьких відділень, а й з інших областей. Перекази від АБ «Укоопспілка» стали найбільшими і практично вдвічі поповнили уже наявний рахунок.
І Тетяна з Валерієм знову ожили. Житло, яке було мрією всього життя, вони знайшли за десять кілометрів від райцентру у Купині. Звичайна сільська хата, з літньою кухнею, хлівом, господарськими прибудовами, садком та ще шістдесятьма сотками городу. Якби вони могли, то уже зараз на своїх протезах пішли б туди і там би залишились. Але річ у тім, що до печі не підведено газ, і помешкання нічим опалювати. Отож з нетерпінням чекають, коли хоч трохи потеплішає, і вони нарешті переберуться у Купин.
Валера не втерпів, щоб ще раз не поглянути на свої майбутні володіння та ще й мені їх показати. А по дорозі до Купина ми заїхали до Анатолія Ласкевича, людини, котра продала Гусєвим батьківський дім.
Анатолію немає ще й тридцяти п’яти. Зовсім недавно він був сильним і здоровим чоловіком, котрий, як і більшість, усяко крутився, щоб забезпечити свою родину — дружину і двох дітей. Але несподіваний діагноз перекреслив усе життя. Невиліковна хвороба, що постійно прогресує, дуже швидко забрала у нього сили, поставила на дві милиці. Коли Анатолій зрозумів, що вже не зможе дати раду батьківській землі, вирішив продати хату. Уже й домовились про все з Гусєвими, аж тут почали телефонувати нові покупці, пропонували нову, кращу, ціну.
— Йому давали на двісті доларів більше, та він сказав, нехай буде дешевше, але хату віддасть тільки нам, — розповіла Таня. — А для нього ці долари — теж великі гроші. Бо ж практично все, що він отримав за хату, тепер піде на лікування.
Отже, несподівано Гусєви знайшли ще одного благодійника в особі тяжко хворої людини, котра не пошкодувала для них понад тисячу гривень. Хіба не подивуєшся силі духу і благородству цієї людини?
Попереду в Гусєвих ще чимало роботи і різних формальностей. Адже треба оформити документи, перевезти свій дуже скромний домашній скарб, підвести до хати газ... Самим їм з усім цим справитися буде непросто. Отож Тамара Михайлівна підключила до справи свою колишню колегу, голову правління Городоцького районного споживчого товариства «Укоопспілки» Галину Саврій. Усі клопоти вона взяла на свої плечі. А крім того, збирає у себе в колективі дитячі речі, іграшки, щоб передати їх для Каті. Потурбувалась і про те, щоб до весни знайти ще курчат, адже Гусєви збираються завести своє невеличке господарство. Несподівано Галина Станіславівна взяла на себе ще одну місію — влаштування долі ще однієї родини. Коли ми були у Гусєвих, до них зайшла приятелька Стася Чайковська із донькою. У жінки вдома ще чотирнадцятилітній син. Він не ходить, майже не рухається, не говорить і навіть не вміє жувати. Разом із такою тяжко хворою дитиною мати змушена тулитися в одній кімнатці із своїм братом, сестрою та ще й племінницею. Життя там — справжнє пекло. Як на прихисток поглядає тепер Стася на хатинку, котру ось—ось звільнять Гусєви. Галина Станіславівна пообіцяла, що мовить слово і за цю родину перед місцевими священиками, котрі дають притулок бідним і згорьованим.
Від часу нашої першої зустрічі із Тетяною та Валерієм минуло всього чотири місяці, але все змінилося кардинально. Тепер вони стоять не просто на порозі нової хати — на порозі нового життя. Валера мріє про своє поросятко в хліву, Таня — про курей та каченят. Нарешті у них з’явиться на столі і шматок сала, і яйце, і склянка молока — все те, без чого вони практично обходилися роками. Та найбільше батьків тішить те, що тепер їхня Катруся не буде безприданницею. Купинська хата належатиме їй.
Поки що вона цього не усвідомлює. Лише із захопленням бігає порожніми кімнатами і ніяк не хоче повертатися назад у Городок. Вона не знає, як гроші на цей подарунок збирали всім миром. Як дуже дорогу гривню віддавали і пенсіонери, і немічні, і просто ті, хто небайдужий до чужої біди.
Так «Голос України» об’єднав різних людей, котрі й відгукнулися на наше «Робімо добро разом!».
Хмельницький.
