12 років Ірина Скаржевська добивалася встановлення пам’ятника на могилі своїх рідних
В архіві служби розшуку Товариства Червоного Хреста України є різні справи. Можливо, це звучить пишномовно, але дуже часто йдеться в них про подвиг. Якщо не воєнний, то людський. Ця історія водночас сумна і прекрасна. Вона про війну, кохання і відданість.
Скаржевська Ірина Сергіївна — корінна киянка з родини репресованих. Її батька, колишнього білогвардійця, розстріляли в 1937 році. Матір, як дружину ворога народу, відправили в заслання. Разом із братом Ірина Сергіївна опинилася в дитбудинку. Там вони і жили до самої війни. А на війні — як на війні. Потрапила в облаву — і пряма дорога на роботу до Німеччини.
Не описуватиму весь її шлях Німеччиною. Адже найголовніше почалося тут, у Кельбрі. «Любовь — мечта. Любовь — мгновенье. Звезда — блеснувшая вдали. Любовь — волшебное виденье тоской измученной земли. Любовь — восторг пред ярким светом. Луч рая в сумраке могил. Лишь тот был счастлив в мире этом. Кто был любим и кто любил».
Ці вірші було написано для Ірини. Вони познайомилися в Кельбрі, у великому господарстві, до якого зігнали робочу силу з Польщі, України, та ще Бог знає з яких земель. Треба сказати, що Олександр Корабльов теж був з Києва. Навіть жили вони на сусідніх вулицях. І залицявся він дуже гарно. Кожен його лист, кожен вірш, написані на вже пожовклому клаптику паперу, Ірина Сергіївна знає напам’ять. Але тоді вона не одразу зрозуміла, що там, на каторжних роботах, їй випало прожити три найщасливіші роки у своєму житті. Я кажу про те, що називають жіночим щастям. Не хотіла сприймати серйозно пораду подруги. «Давай, швидше вагітній. Кажуть, німці вагітних додому відправляють». Так це було чи ні, Ірина Сергіївна так і не дізналася. Тому що для народження 1943 року їхнього сина Сергія були зовсім інші причини...
А Сашко все продовжував писати вірші. Вони були сумні. І чомусь завжди пророкували загибель. Ірина підозрювала, що чоловік був пов’язаний з опором. Та й сама іноді, на його прохання, перевозила в колясці пакети. Воно і не дивно: адже Сашко був військовим. Його поранили. Повернувся до Києва. Звідти його погнали до Німеччини. Деякий час працював на військовому заводі в Нортхаузені... Саме цей завод вирішили евакуювати за п’ять днів до звільнення міста. А працювали там ув’язнені концтабору. Їхня доля теж була вирішена. І тут пролетіла чутка, що декільком ув’язненим вдалося втекти. «Я пам’ятаю, як вони з’явилися у нас вдома. Ми вирішили поселити їх у пустому будинку на горищі. Коли в місцевому храмі били дзвони, вони опускали мотузку, а я подавала їм харчі». До звільнення залишалися лічені години.
«Напередодні того бомбардування Корабльов сказав мені, що йому наснився дивний сон. «Ти знаєш, що я Сергія в тебе заберу». Я навіть не надала значення його словам. Лише сказала, що якщо хтось з нас загине, то приходитимемо одне до одного на могилку». Наступного дня Ірина Сергіївна, як завжди, понесла втікачам картоплю. Раділа, що зустріла в дверях чоловіка. Адже нести каструлю і сина важко...
...Фото маленького Сергійка було зроблено в місцевому ательє, коли йому виповнився рік і сім днів. Це єдине, що залишилося в Ірини Сергіївни від сина. Його і чоловіка вона бачить щодня, вони дивляться на неї з фотографій на медальйоні, який Ірина Сергіївна не знімає ніколи. Та картопля врятувала їй життя. А американська бомба влучила точно в ціль — в будиночок, в якому Ірина провела найщасливіші роки свого життя.
Уперше вона вирішила поїхати до Німеччини в 1983-му. Того року чоловіку мало б виповнитися 60 років, а сину — 40. Відтоді ще 12 років вона їздила в Кельбру, домагаючись, щоб на місці поховання рідних для неї людей поставили який-небудь знак. Вона знайшла свідків, які підтвердили її слова, почала листуватися з владою міста. Її називали фанаткою. Пропонували поставити пам’ятний знак в якому-небудь іншому місці. Розповідали, що її чоловіка і сина вже, напевно, давно перепоховали. Але в тій битві вона перемогла. На відкриття пам’ятника прийшли місцеві школярі. А промову виголосив бургомістр.
Відтоді Ірина Сергіївна більше не була в Німеччині. Але на душі в неї спокій. Вона виконала свій обов’язок.
