Храм у скелі

За народними переказами, його заснував 1013 року святий Антоній Печерський. Києво-Печерська лавра створювалася ним пізніше. Повертаючись із Греції, із святої гори Афон, преподобний зупинився на крутому березі Дністра. Перепочинок затягнувся надовго. Вапнякову скелю довбали не один рік, поки у ній не облаштували храм. Ще деякий час Антоній залишався тут проповідником. І тільки тоді продовжив свої мандри до Києва.

Довго-довго, аж до ХVІІІ століття, храм Антонія, як називали його в народі, залишався православним. Деякий час у ньому господарювали греко-католики. Але, як свідчать архівні документи, з 1745 року він знову став православним приходом. Минали роки, десятиліття і навіть століття — храм служив людям. Аж поки не настали часи войовничих атеїстів. Вибух, що пролунав над Дністром 1938-го, частково зруйнував обитель. Стежка до неї заросла на довгі десятиліття.

Як тільки наша держава здобула незалежність, місцеві селяни стали клопотати про відновлення церкви. Після проведених робіт тут знову з’явився священик. А п’ять років тому пустуючі келії — всі вони також видовбані у скелі — почали обживати монахи. Що символічно: першим настоятелем монастиря став молодий ігумен на ім’я Антоній. Його шлях до Лядова проліг із Почаївської лаври.

Пропоновані знімки зроблено минулої осені. У зимову пору здолати круту стежку, що веде до храму, може хіба що відчайдушний паломник. Навіть за гарної погоди вибратися на крутизну заввишки не менше 300 метрів непросто. Поглянеш униз — у голові паморочиться. Справді важка дорога до храму для віруючих невеликого села, що на самісінькому кордоні з Молдовою. До речі, з того місця, де стоїть церква, правий берег видно ніби на долоні.

А ось ченців, здається, не страшить нічого. Їхній спосіб життя настільки складний у нашому сприйнятті, що годі уявити. Це ж яку силу духу треба мати, щоб мешкати у кам’яних келіях, які зовсім не опалюються! Монахів тут більше десяти. Найстаршому — 55, наймолодшому — 15. З різних причин фотографуватися вони відмовлялися. Тому фотокору доводилося ловити миттєвості спілкування з ними. Значну частину дня і ночі вони проводять у молитвах: починають молитися о пів на третю ночі. Багато працюють. Зокрема, споруджують братський корпус. Будівля зовні являє собою звичайний житловий будинок. Схоже, в нього переселяться після завершення будівництва. Кажуть, що хочуть не лише відродити монастир, а й вдихнути в нього друге життя, розширити, щоб сюди проклали стежку нові ченці...

Нам було трохи шкода цих ще молодих хлопців, які присвятили своє життя служінню Богові. За великим рахунком, вони самотужки відроджують споруду, що має статус пам’ятки архітектури державного значення. Один із найстаріших українських монастирів, на нашу думку, потребує уваги не тільки його нинішніх мешканців...

Вінницька область.