Найдорожче, що в нього є — глянсова, жодного разу не читана книжечка «Новий заповіт», подарована тут однією місіонеркою, і «майже нові» кросівки, принесені кимось із медперсоналу з дому. Книжку він зберігає під подушкою лікарняного ліжка, а взуття (яке після довгих умовлянь вдалося переконати не класти туди ж) береже, як зіницю ока.
Тема ця виникла так само раптово, як і глухонімий Мурлик — особа без означеного місця для життя, простіше кажучи, бомж. Він сидів на неосвітленій ділянці тротуару з босими ногами, попри 10-градусний мороз, і, примружившись, спостерігав, як під’їжджає «швидка». Лікар відмовився взяти й мене разом з Мурликом, тому, дізнавшись, що повезуть його до міської лікарні № 7, я вирушила туди своїм ходом. Оскільки їхати було недалеко, дісталася майже вчасно.
Про те, що привезли бомжа, в лікарні найчастіше дізнаються одразу — лікарі «швидкої» у таких випадках у рукавичках і масках. Мій об’єкт спостереження до прийомного кабінету завезли на каталці, про його присутність стрімко сповістив запах, що наздогнав мене ще в коридорі. З Мурлика Василя Васильовича (так він письмово відрекомендувався) санітарки оперативно зняли смердюче, з вошима, задерев’яніле лахміття, лікар констатувала обмороження нижніх кінцівок. Ноги чорні, у виразках — видовище не для людей зі слабкими нервами. Запитую, куди несуть упакований у мішок так званий одяг? Його спалять, бо він уже навіть прожарюванню у спеціальній камері не підлягає. А далі...
Починається обробка. Брудного, зарослого, виснаженого дідка (а йому ж бо тільки 51 рік) перетворюють на нормальну людину. Процес відмивання бомжа триває чотири години! Це тоді як у середньому за добу на одну медсестру й одну санітарку припадає 30—40 хворих, які часом змушені чекати, поки впораються з таким нестандартним пацієнтом.
Мене вдягають у білий халат на «блискавці», шапочку і маску. Санітарки в повному екіпіруванні — крім того, що видали мені, ще рукавички, окуляри, бахіли. Мурлика намазують дезінсикуючим засобом. Він намагається щось сказати медсестрі. Розмовляти з ним майже неможливо. Угамувався, тепер мусить сидіти так 45 хвилин. Потім — у ванну на дві години (3—4 рази змінюють воду!). Він задоволений, хоча обморожені ноги не дають сповна відчути кайф. Після стрижки і гоління обновленого Мурлика в чистій лікарняній піжамі відправляють на ліжко-місце. Поспати в теплі. І лікуватися.
Цікавлюсь, у що його одягнуть, коли виписуватимуть? З’ясовується, таким одяг приносить медперсонал, іноді черниці. Мені завжди здавалося, що для бомжів є якась спеціальна установа, то чому їх везуть сюди? Світло на це запитання пролила згодом начмед міськлікарні № 7 Світлана Котел:
— Два роки тому був такий притулок на Лівому березі, але його закрили. Діє ще в Пущі-Водиці, але ми не можемо їх туди відправляти, бо він для бомжів, яким не потрібна медична допомога. А оскільки до нас привозять таких людей по «швидкій», їм необхідне лікування. До того ж серйозне, в них зазвичай цілий «букет» хвороб. Часом нам навіть доводиться лікувати за свій кошт, адже чотирьох гривень на день, що їх надає держава, вочевидь недостатньо. Крім того, близько 80 відсотків таких соціально незахищених осіб хворі на туберкульоз, майже в усіх — короста.
Але повернімося в ніч чергування лікарні. Розмовляю з санітарками і медсестрами. «Сезон» тут на бомжів, коли морози (а сьогодні саме морозяна ніч), їм подітися нема куди, замерзають, а люди жалісливі викликають «швидку». За зміну буває і двоє—троє. Щоправда, є серед бомжів оригінали. Був тут один, Костенко, то він разів п’ять за зиму лежав. Сам собі «швидку» викликав, і спробуй не прийми його — задихатися так натурально починає! Звісно, чого вже там — вимиють, у людський вигляд приведуть, нагодують, ще й поживе тиждень—другий у теплі (термін перебування на ліжко-місці в середньому 11,7 дня, але інколи і на кілька місяців затримуються). Проте цієї зими не з’являвся. Мабуть, кажуть сестрички, іншу лікарню жертвою собі обрав.
Збираюся іти. Та ба. Мені сьогодні «пощастило». Нічка ще та. Привезли ще одну особу БОМЖ. Але цього «швидка» не з вулиці забирала, а з квартири товаришів. І теж обмороження. Тільки не ніг, а кистей рук. Вони в нього неправдоподібно роздуті, не згинаються. Цей не зовсім опущений — підстрижений, одяг годиться для прожарювання, запах, принаймні після Мурлика, майже не відчувається.
Просять роздягнутися до пояса. Потрібна допомога —долоні-подушки не пролазять у рукава кожуха, під яким ще й куртка. Светр і сорочку зняти неможливо — все твердою кіркою прилипло до тіла. Каже, екзема. З нього обережно здирають ламкий одяг (санітарка заспокоює, це ще не страшно, страшно було, коли ганчір’я разом зі шкірою знімалося). Короста. Квітуча. Блискавично «зачохлююся» знову в «захисний костюм». Почуття відрази змішується з почуттям жалості, коли він в очікуванні лікаря починає судорожно роздирати знівеченими руками покриту струпами шкіру. Запитую, що за квартира, з якої забирали:
— Жив я там. А тепер ніде не живу, вже півроку. Як, як? Що, не знаєш, як квартири ідуть?
Три пари шкарпеток, що майже зрослися, знімає обережно, а може, мені так здається через його розпухлі руки. Навіть задушливий запах, що поширився, після побаченого не шокує. Ноги теж обморожені. Тиск 90/60. Підозра на пневмонію. Але з такою стадією корости прийняти не можуть — як його із звичайними людьми класти?! Адже жодних призначених для них палат немає, фахівців також. Виписують необхідне лікування і відправляють у кожвендиспансер — корости передусім треба позбутися. Він незадоволений. Руки, каже, болять, сил немає.
Йому не пощастило. Знову на вулицю — в нікуди. Злий. Розмовляти не хоче. Але обіцяє лікуватись, а то страшно, каже, і боляче. А кому за нього буде страшно і боляче?
...Чому лікарня для них — єдиний притулок, де їх помиють, нагодують, обігріють, реабілітують після виснаження? Так, вони невередливі, тихі і вдячні. Але чому це має бути проблемою медицини, а не соціальною? Чому, наприклад, у разі смерті бомжа під час перебування в лікарні вона, а не держава, повинна оплатити усі витрати на поховання? А це 560 гривень, до того ж навіть похоронних 180 гривень лікарня не має права одержати. На ці гроші вона могла б закуповувати ліки, щоб лікувати тих, хто ще потребує допомоги. Кому вона життєво необхідна.
