Почасти здається, що передвиборні президентські перегони Хмельниччину ще не зачепили. Спокійний і досить ледачкуватий у політичному плані край, котрий ніколи не був «темною конячкою» у всіляких владних розкладах, і тепер здається доволі керованим і прогнозованим. Але вибори першої особи держави поступово втягують у гру, інколи на рівні підсвідомості, дедалі ширші й ширші кола.
Ще минулорічного березня на Хмельниччині було зареєстровано сімдесят обласних партійних організацій. Сьогодні цифра зросла рівно на десяток. Для краю, який ніколи не відзначався особливою активністю, ріст чималий. Далі — більше. Якщо торік ці партії мали приблизно півтори сотні міських та понад півтисячі районних осередків, то нині їх кількість уже дійшла відповідно до трьохсот та семисот сорока. Так само вдвічі збільшилася кількість первинних осередків, а це вже серйозне свідчення того, що передвиборні гони починають цікавити не тільки партійну верхівку. Про свою партійну належність уже заявили майже сто сімдесят тисяч подолян, і це означає, що шістнадцять відсотків виборців чітко відстоюватимуть інтереси своєї партії. Зомбування новобранців уже почалося.
Хоч як і годиться, старі й загартовані політбійці переважно лівого спрямування поводяться  спокійніше, очевидно, вичікуючи того критичного строку, коли можна буде кинутися в бій без будь-яких застережень. Хоча мовчання не одного десятка партій із отих зареєстрованих, навряд чи можна назвати тактикою. Не чути, бо не чути.
Хоч як дивно, але подібна програма інерції часто спрацьовує найкраще. Сільському виборцю, особливо пенсійного віку, галас і активність нових українських партійців і не зрозумілі, і не потрібні. А ті, що із знайомим словом у назві, можуть навіть нового трактора пообіцяти, то чому б їх не послухати?
Зате праві вже традиційно активні. Практично не буває жодної місцевої акції, чи то економічного, чи соціального спрямування, котрі б обійшлися без участі УРП «Собор», УНП, ВО «Батьківщина», КУН, НРУ. Швидко реагуючи на протестні настрої, вони не забувають засвітитися самі, не вдаючись до відвертої пропаганди своєї партійної ідеології. Але, скажімо, у більшості хмельницьких дрібних підприємців на слуху залишилися саме вони, бо активно супроводжують мітинги і пікети, пов’язані з відстоюванням інтересів саме цієї доволі велелюдної категорії подолян.
Можливо, саме така робота дала свої результати. За підсумками опитування, проведеного у Хмельницькому фондом «Демократичні ініціативи», найбільшу популярність мають саме національно-демократичні течії. Із чотирьохсот опитаних майже тридцять відсотків засвідчили свою прихильність саме до них. Якщо врахувати, що комуністичні та соціалістичні течії змогли набрати лише по вісім відсотків, соціал-демократичні наблизилися до чотирнадцятивідсоткової позначки, стає зрозумілим, що симпатії хмельничан саме на боці опозиції.
УНП, УРП «Собор», «Солідарність», «Яблуко» та ВО «Свобода» зробили ще один помітний крок на шляху до майбутніх виборів. Хоча їхній вибір ні для кого не був секретом, лідери обласних організацій підписали заяву про створення координаційної ради політичних партій «За Ющенка!», заявивши при цьому, що теперішня мета об’єднання — перехід до радикальної публічної діяльності партій на захист прав і свобод громадян. В об’єднанні чекали ще й представників КУНу та НРУ. Але серед підписантів їхні імена поки що не з’явилися. Втім, говорити про розкол в опозиції немає підстав. Швидше — та сама неузгодженість, а головне — оте одвічне бажання стати першим гетьманом на селі. Булаву, як і президентське крісло, поділити дуже непросто. І якщо шанс зайняти його є лише у одного, то першим висунути, а потім активно підтримати цю кандидатуру — це вже запорука успіху при новому президентові.
Хоча назвати першим нове несподіване ім’я не вдалося нікому. Для пересічного виборця список кандидатів традиційно старий і передбачуваний. Враховуючи вже згадані політичні уподобання, серед хмельничан впевнено лідирував Віктор Ющенко, котрий набрав 33 відсотки голосів опитаних. Друге місце Петра Симоненка має лише вісім відсотків. У Юлії Тимошенко — шість, а у Георгія Кірпи та Олександра Мороза — по п’ять відсотків.
Побачити ж у ролі президента Віктора Януковича Хмельниччина не готова. Лише три відсотки опитаних заявили про симпатії саме до нього. Хоча відвертої симпатії до того чи іншого претендента місцева влада намагається не виявляти і з усіма партіями поводиться коректно, проте відчувається, що ставку вже зроблено. Офіційні ЗМІ змушені підігрувати в цій грі. Якщо ще недавно більшість публікацій, теле- та радіопрограм зосереджувалася переважно на реаліях місцевого життя, то тепер дедалі активніше привертається увага як до діяльності уряду, так і до позитивних фактів життя й біографії нинішнього прем’єра.
При цьому важко прогнозувати, що саме такий «інформаційний прорив» послужить на користь Януковичу. Всім відомо: те, що занадто, призводить до зворотної реакції. Хмельничани чекають не розповідей про те, як уряд бореться за їхнє краще життя. Вони лише дратують. Хочеться реального відчуття поліпшення. І це могло б бути найкращою агітацією. А оскільки почуте і прочитане не збігається з тим, що є насправді, настрої виборців залишаються так само розмитими, нечіткими, а почасти й двоякими.
Як стверджує фонд «Демократичні ініціативи», майже третина опитаних хмельничан або взагалі не має ніяких партійних уподобань, або не визначилася в цьому питанні. П’ята частина виборців майбутнього президента теж не зробила свого вибору. Вони не підтримують нікого із теперішніх лідерів і не називають нових імен. Дванадцять відсотків взагалі не планують брати участь у виборах.
Для того, аби змінити їхню думку, ще є час. Але чи буде його використано з користю? Хмельниччина нагадує сьогодні того новобранця, з якого можна виліпити і майбутнього генерала, і відвертого армійського «діда». Бо, з одного боку, вона надзвичайно законослухняна і терпляча до будь-якої влади. По різні боки барикад подолян можуть поставити хіба що великі фінансові інтереси, як це сталося, приміром, із спробою перерозподілити базарні інтереси, але не політичні уподобання. Весь партійний спектр від лівих до правих не виявляє затятої агресивності, не провокує конфліктів, і це — чи не найбільша гордість області.
Та, з другого боку, зріє бажання щось змінити, зробити ставку на нові патріотичні сили, піти за лідером, котрий готовий до рішучих дій. Отож, в якому напрямку зробить свій крок Хмельниччина, поки що невідомо. Вона готова йти за тим, хто поведе її за собою. Причому поведе розумно і правильно, без зайвого тиску.
Хмельницький.