1 вересня 1951 року в одній з аудиторій «червоного» корпусу Київського державного університету ім. Т. Шевченка з’явилося троє студентів, що спричинило неабияку зацікавленість у першокурсників відділення журналістики філологічного факультету. Ні до цього, ні після у стінах університету не було такого потужного спортивного «десанту». Першим ішов високий, могутній і стрункий чоловік аж ніяк не студентського віку — багаторазовий чемпіон країни, рекордсмен світу у важкій ваговій категорії Яків Григорович Куценко, за ним — рухливий, як ртуть, рекордсмен СРСР з пірнання, майбутній ректор інституту фізкультури Володимир Парфенов, третім — трохи збентежений таким екскортом, новоспечений рекордсмен України — автор цих рядків.
Так я познайомився з легендарним українським богатирем Яковом Куценком, дружба з яким тривала багато років і збагатила мене й неоціненним досвідом, і глибинним розумінням спорту.
Чому я вирішив написати про Куценка? Адже якось однобоко виходить — розповідаємо про великих спортсменів і... забуваємо про великих тренерів, котрі прославилися на увесь світ. Без перебільшення скажу, що вплив киянина Якова Куценка на розвиток важкої атлетики у світі у 50—60 роках був беззаперечний. Навіть у США, що завжди славилися своїми досягненнями на важкоатлетичному помості.
Народився Куценко в Києві за два роки до революції, дитинство було нужденне, напівголодне. Випадково прибилося десятилітнє хлопченя до циркачів — його приваблювали манеж, яскраві вогні, красиві сильні люди. Захопився боротьбою, почав тренуватися, виступати на аренах. Отут і познайомився з Іваном Піддубним, намагався копіювати його в усьому — від ходи до манери говорити неквапливо, «з достоїнством». Але життя вносить свої корективи: замість яскравих вогнів цирку їде будувати Магнітку — металургійний велет на Уралі. Повернувшися до Києва, вступає до технікуму фізкультури, і відтоді спорт стає головним у його житті. Боровся, захопився боксом, але і гімнастика, і біг також вабили його. Лише зустріч зі знаменитим тоді київським чемпіоном Олександром Донським остаточно визначила його спортивний статус — важка атлетика. Успіхи були такі разючі, що в 1940 році Куценкові присвоєно звання заслуженого майстра спорту СРСР — одному з перших у країні.
22 червня 1941 року Яків Куценко мав вийти на поміст, установлений на Республіканському стадіоні (тоді була традиція влаштовувати змагання на відкритих майданчиках за величезної кількості людей), щоб відібрати світовий рекорд у німецького атлета Мангера.
Війна надовго відлучила Куценка від спорту — він закінчує танкове училище, рветься на фронт, та його відряджають до Нижнього Тагіла — ремонтувати танки. Та як тільки визволили Київ, Куценка направляють додому — повертати спорт до життя. Столиця лежала в руїнах, Хрещатиком можна було пробиратися лише посередині магістралі. Зали, басейни, стадіон — усе потрібно було відбудовувати. Тепер мало хто пам’ятає, що Республіканський палац спорту (тепер на його місці станція метро), де знайшли свій будинок гімнасти, важкоатлети, борці, штангісти, плавці й ватерполісти, відбудували самі спортсмени!
На першу свою Олімпіаду — в Гельсінкі — Яків Куценко поїхав уперше в ролі тренера важкоатлетичної дружини. Дебют був вельми вдалий — три золоті медалі та виграш в американців командного першого місця. Зірка Якова Куценка засяяла так яскраво, що багато найсильніших важкоатлетів потягнулися до нього. Було в ньому щось таке, що змушувало прислухатися до кожного слова, ловити кожний жест (напевно, сьогодні його називали б екстрасенсом). Пояснювалось усе дуже просто — відкрита, легка душа, невичерпна любов до людей. А спортсмени, як ніхто інший, потребують цього...
У Мельбурні в олімпійському селищі наші будинки стояли практично поряд, і тому з Яковом Григоровичем ми бачилися мало не щодня. Щоправда, свою спробу у 36 років стати студентом Куценко завжди згадував з посмішкою — не вийшло. Та спроба не була марною — у 60-ті роки Куценко, уже прикутий до ліжка, написав чудову книгу «У житті і спорті», де є такі рядки: «Майже все життя я провів серед красивих і сильних людей, котрі дивували світ фізичними можливостями людини. Я підняв за своє життя майже 20 мільйонів кілограмів, провів у важкоатлетичних залах різних міст світу 3000 днів... Я не можу ображатися на життя».
Боб Гофман, знаменитий американський тренер і найзатятіший суперник Якова Куценка, з яким він мене познайомив, сказав: «Містер Куценко — це не просто фантастика, це монстр. Усміхнений монстр, якого я жодного разу не бачив похмурим чи розгубленим. Може, в нього взагалі немає нервів, відкрийте таємницю, адже ви, знаю тепер, разом навчалися на журналіста?»
Що я міг розповісти Гофману, якому Куценко зі своїми хлопцями щораз давав такого прочухана, що в американців, коли вони виходили до штанги, просто жижки тряслися. Я сам часом не міг уторопати, як Куценко зберігає спокій навіть у ті моменти, коли від результату двобою залежала його тренерська доля, — тоді в ЦК КПРС не терпіли невдах... Така це була людина, завдяки його витримці й умінню «зарядити» хлопців із глибою м’язів такою енергією, що їм не було рівних. Лише раз бачив Якова Григоровича якимось сумним, відстороненим — коли в Мельбурні переміг у суперваговій категорії американець Пол Андерсон — така неходяча (Пол ніколи не стояв — хоч би де він був, обов’язково напівлежав) гора м’язів, що запливли жиром. «Ні, така важка атлетика нам не потрібна... Адже про яку красу людського тіла можна говорити? Ми працюватимемо інакше...». І підтвердженням цих слів була поява вже через чотири роки на Іграх у Римі красеня й інтелектуала Юрія Власова, до становлення якого доклав зусиль і Яків Куценко, котрий рішуче зламав стереотипи добору суперважковаговиків.