«Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до бережка!» — кликала мама свого синочка, героя відомої української казки. Повернутися до рідних берегів, до національної класики, до її першооснови — казки — потрібно й ляльковим театрам. Про це наша розмова з театрознавцем зі Львова Світланою МАКСИМЕНКО.
— Пані Світлано, на фестивалі лялькових театрів «Обереги», що проходив в Івано-Франківську, українська народна казка була представлена дуже скромно. Невже вона стає не цікавою сучасним дітям?
— Думаю, це не так, бо казка не може бути модною чи немодною. Вона існуватиме доти, доки існуватиме людство. Це та перша література, яка вводить дитину у світ національної міфології. І якщо зі сцени лялькових театрів казки зникають, це означає для мене насамперед брак режисерів, здатних на основі цього вічного міфу створити диво.
Найбільша проблема режисерів, власне, в сприйнятті. Ми стаємо дорослими і забуваємо, якими були дітьми. Тому не кожну виставу, поставлену навіть за канонами геніальності, дитина сприймає. Вона мусить бути зрозуміла їй, а не тільки вузькому колу професіоналів. У ляльковому театрі все замикається на особистості режисера. Якщо така особистість присутня — всі інші питання відпадають самі собою.
І ще найболючіша проблема сучасних лялькових театрів — відсутність у них педагогів, яких поскорочували через брак коштів. А тим часом лялькові театри задумувались як театри педагогічні. Колись у них працювали по кілька педагогів, була ціла методологія входження дитини у театральний світ. Тепер усе це розгублено. У результаті дитина приходить на виставу і не знає навіть, про кого в ній ідеться.
— Але чи не надто складні теми бере театр для маленького глядача? Чи не забуває він про вік своєї аудиторії? Часто на афішах читаємо: «Вистава для дітей і дорослих». Таке поєднання можливе?
— Кожен режисер має знати, для кого він ставить виставу. Хоч би як ми готували дитину, існує віковий ценз. Ті підтексти, які ми прочитуємо, для дитини залишаються незрозумілі, бо її життєвий досвід на це не розрахований. Тому ставити універсальну виставу — і для дітей, і для дорослих — усе одно що ставити ні для кого.
