Із становленням України як незалежної європейської держави питання національної безпеки, національних інтересів стають складовими суспільного життя. Вже не тільки політики, а й пересічні громадяни цікавляться специфічними аспектами національної політики, що пов’язані з безпекою держави.
Однією з таких проблем, безперечно, є міграційна політика. За радянських часів вона була абстрактна, пов’язана передусім із забороною на вільний виїзд за межі СРСР та із системою прописки, яка обмежувала свободу пересування навіть усередині країни. Для громадян незалежної України міграційні проблеми з часом стали набувати практичного характеру. Особливо для тих, хто виїздить за межі держави, працює за кордоном або мешкає в прикордонних регіонах.
Міграційна політика держави — невід’ємна складова національної безпеки, і тому більшість проблем у сфері міграції вирішують на загальнодержавному рівні. Формування міграційної політики — один із моїх пріоритетних напрямів роботи народного депутата, секретаря профільного парламентського комітету. Водночас для Закарпаття, де я був обраний до Верховної Ради, — своєрідного «мосту» між Україною та іншими європейськими державами, — міграційні питання є однією з найважливіших сторін життя цього краю. Бо значна частина закарпатців, особливо мешканців прикордонних територій, які належать до національних меншин, споконвіку підтримують тісні родинні, культурні, а сьогодні й комерційні зв’язки зі своїми закордонними сусідами. Водночас велике значення для мешканців Закарпаття має трудова міграція, за рахунок якої живуть тисячі сімей наших краян. З огляду на ці аргументи, вважаю, що питання міграційної політики України, особливо її реалізація на регіональному рівні, мають бути в полі постійної уваги з боку і представників виконавчої влади, і законодавчого органу.
В Україні є державний механізм регулювання міграційних процесів, в якому залучено органи влади всіх рівнів. Як і в багатьох інших сферах громадського життя, в цій провадять політику, що її умовно поділяють на зовнішню та внутрішню міграційну політику держави. Але як вона задовольняє інтереси громадян України, зокрема на регіональному рівні?
Аналіз міграційного руху населення України за 2002 рік свідчить, що з 25 областей лише сім мали загальне позитивне міграційне сальдо, тобто кількість осіб, які прибули до них, перевищувала кількість тих, хто вибув. А з 20 областей з від’ємним міграційним сальдо 17 мають його не лише за міжнародною, а й за внутрішньою міграцією. Така ситуація не може не турбувати та потребує підвищеної уваги і додаткових заходів для її стабілізації.
Зрозуміло, міграційна політика щодо прикордонних регіонів має відрізнятися від політики стосовно внутрішніх областей. Є зумовлені змістом міжнародних договорів України відмінності правового режиму державного кордону України в різних регіонах.
Так, західні регіони України межують з державами, які вступають до Європейського союзу і запровадили або найближчими роками запровадять стосовно України візовий режим, що значно ускладнить виїзд громадян України за її межі. Це особливо болісно відбилося на жителях західних областей, які становлять понад 60 відсотків показника такого явища, як «човникова» міграція або «прикордонний бізнес». Хоча, з другого боку, сторони докладають максимум зусиль для того, щоб мінімізувати негативні наслідки євроінтеграційних процесів наших західних сусідів. Так, уже підписано угоди про запровадження спрощеного візового режиму з цими країнами, а Угорщина та Польща запровадили безплатні візи для наших співвітчизників. Запровадження візового режиму з цими країнами фактично не позначилося на активності транскордонних зв’язків громадян України. Якщо на початку введення візових режимів спостерігалися ускладнення в роботі закордонних представництв, то нині ситуація з оформленням віз нормалізувалася.
Зрозуміло, питання візового режиму вирішують не на регіональному, а на загальнодержавному рівні. Тому, на мій погляд, відповідні державні установи, насамперед Міністерство закордонних справ України, мають постійно вживати заходів на міждержавному, загальноєвропейському рівнях, зважаючи на особливості прикордонних регіонів.
Є істотні відмінності між регіонами і щодо повернення осіб, депортованих за національною ознакою. Якщо для західних, північних, східних і центральних регіонів — це поодинокі випадки, то до південних областей повернулося кілька тисяч, а в Автономну Республіку Крим — більш як 260 тисяч осіб. А тому політика щодо цих мігрантів має бути диференційована.
Розселення іммігрантів, біженців та шукачів притулку на території України має також враховувати нерівномірність розселення етнічних груп по регіонах, особливості компактного і дисперсного їх проживання. Адже мігранти везуть із собою мову, культуру, традиції, віру, інші етнокультурні особливості тих соціумів, звідки вони прибувають. Аналіз засвідчує: імміграційні масиви не розподіляються рівномірно всією територією держави. 
Мігранти розселяються насамперед у столиці, промислово розвинених регіонах із етнічно змішаним складом населення, що часом призводить до ускладнення етнополітичної ситуації. 
У поєднанні з неадаптованістю та неінтегрованістю мігрантів в українське суспільство це може створити певну міжетнічну напруженість у таких регіонах. Водночас в етнічних структурах інших регіонів змін відбувається значно менше, що робить доцільним перерозподіл імміграційних масивів на їхню користь.
Різна ситуація в регіонах і у сфері незаконної міграції. Так, за даними Держкомкордону, у 2002 році більш як 75 відсотків незаконних мігрантів перетнули межі держави через Закарпатську область, а понад 72 відсотки було переправлено до України через українсько-російський кордон. Отже, ці регіони потребують додаткових заходів для протидії незаконній міграції.
Слід враховувати також відмінності демографічної ситуації у регіонах, міграційну ситуацію в сусідніх державах, рівень і характер регіонального співробітництва тощо.
Ця стаття не ставить за мету дати вичерпний аналіз відмінностей міграційних ситуацій у різних регіонах України. Однак наведені приклади свідчать про нагальну потребу врахування регіональної специфіки в міграційній політиці України. Як саме її враховано в офіційних документах?
Певні питання регіональної міграційної політики врегульовано в законах України про місцеві органи влади. Зокрема, згідно зі статтею 27 Закону «Про місцеве самоврядування» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить забезпечення ефективного використання трудових ресурсів, тобто питання, що безпосередньо стосується проблеми трудової міграції. Ширші повноваження надано місцевим державним адміністраціям. Відповідно до закону вони мають забезпечувати виконання актів законодавства з питань громадянства, пов’язаних з перебуванням іноземців та осіб без громадянства, сприяти органам внутрішніх справ у додержанні правил паспортної системи; проводити роботу, пов’язану з розробкою та здійсненням заходів щодо розміщення, працевлаштування, соціально-побутового і медичного обслуговування біженців, а також депортованих осіб, які добровільно повертаються до регіонів їх колишнього проживання; забезпечувати виконання законодавства стосовно міграції. Наведені положення стосуються повноважень регіональних органів влади, але не визначають підходів до вирішення міграційних проблем в різних регіонах.
Прикладом диференційованого регіонального підходу до розв’язання міграційних питань може слугувати процес визначення в 1995 році регіонів розселення біженців. Одна з вимог до адміністративно-територіальної одиниці — це те, щоб вона не була прикордонною. А тому 
Регіонами розселення біженців відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 8 червня 1995 року (чинність її призупинено постановою від 1 березня 1999 року) було визначено населені пункти Вінницької, Івано-Франківської, Хмельницької і Черкаської областей.
Про необхідність врахування інтересів регіонів ідеться в затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року Порядку формування квоти імміграції. Квоту формують за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням демографічної ситуації) згідно з пропозиціями центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо граничної кількості іммігрантів, які мають бути прийняті протягом календарного року відповідним регіоном.
В умовах відсутності законодавчо визначених засад міграційної політики України деякі аспекти регіональної міграційної політики можна знайти в актах місцевих органів влади.
Кілька нормативно-правових актів, спрямованих на розв’язання проблем осіб, депортованих за національною ознакою, було прийнято в Автономній Республіці Крим.
Усе-таки слід зазначити: поки що регіональні аспекти міграційної політики України враховують неадекватно. Так, наприклад, Кабінет Міністрів 20 серпня 2003 року затвердив програму регулювання міграційних процесів на 2003—2005 роки, в якій дається стислий аналіз ситуації в Україні й жодного слова немає про її регіональну специфіку.
Під час формування засад міграційної політики держава має визначити свої інтереси та пріоритети розселення прибульців по регіонах країни з врахуванням загальнодержавних інтересів та регіональної специфіки. Ці інтереси мають бути збалансовані і не повинні призводити до формування регіональних міграційних політик, які не відповідають або йдуть урозріз із загальнодержавною. Не можна також погодитися з ситуацією, коли головні елементи міграційної політики визначають винятково регіони. Це, на нашу думку, суперечить вимогам пункту 10 частини першої статті 92 Конституції, відповідно до якого засади регулювання міграційних процесів мають визначатися тільки законами.
Не викликає сумніву, що через свою специфіку регіони можуть мати різні погляди на цю проблему: деякі з них зацікавлені в припливі іммігрантів, іноземної робочої сили, інші — категорично проти цього. Залежно від видів міграційних потоків в одних випадках, на нашу думку, має бути пріоритетною позиція регіонів (наприклад, в імміграційних питаннях), в інших (повернення депортованих осіб, розселення біженців) — центру, однак остаточне рішення мають приймати центральні органі виконавчої влади.
На жаль, в Україні ще немає нормативно-правового акта, котрий комплексно визначав би основи державної міграційної політики. В нормативно-правових актах, у яких питання міграційної політики регулювалися серед інших питань, не приділено уваги регіональним проблемам.
Одним із загальнодержавних актів, що безпосередньо стосуються міграційної політики, є концепція державної регіональної політики, схвалена указом Президента України від 25 травня 2001 року. Одним із головних принципів визначено налагодження міжнародного співробітництва у сфері регіональної політики, наближення національного законодавства з цього питання до норм і стандартів Європейського союзу, а також розвиток транскордонного співробітництва як дійового засобу зміцнення міждержавних відносин та розв’язання регіональних проблем. І хоча в наведеному положенні термін «міграція» не вжито, зрозуміло, що розвиток транскордонного співробітництва передбачає насамперед спрощення порядку перетину державного кордону населенням прикордонних регіонів.
Крім того, на другому етапі її реалізації, починаючи з 2003 року, треба розробити та реалізувати державну політику регулювання внутрішньорегіональної та міжрегіональної трудової міграції.
Концепція — це погляд на те, якою має бути політика, але для того, щоб її реалізувати, потрібні механізми та інструменти. Реалізацію концепції державної регіональної політики, а також підготовку і внесення проектів необхідних нормативно-правових актів покладено на Кабінет Міністрів України. Уряд досить своєрідно підійшов до виконання указу Президента України. 13 вересня 2001 року Кабінет Міністрів України затвердив заходи з реалізації концепції. Однак серед них не передбачено механізму її виконання.
Уряд вніс на розгляд Верховної Ради проект закону «Про основні засади державної міграційної політики України». У законопроекті регіональній міграційній політиці приділено недостатньо уваги. Йдеться лише про забезпечення регулювання міграційних процесів з урахуванням соціально-економічної і демографічної ситуації в регіонах та про затвердження і виконання регіональних цільових програм. Як зазначалося вище, має бути враховано значно більше аспектів регіональної міграційної політики, вона повинна бути збалансованіша та гнучкіша.
На нашу думку, законопроект має містити положення про принципи розселення мігрантів по регіонах країни. Регіональна міграційна політика має бути селекційна залежно від потреб регіону і категорій мігрантів. Зрозуміло, 
Розселення іммігрантів, біженців має регулюватися економічними методами з дотриманням права мігрантів на свободу пересування і вільний вибір місця проживання. 
Саме на цих засадах має бути розроблена і затверджена міграційна програма, що передбачатиме і загальнодержавні заходи, і заходи, спрямовані на розв’язання міграційних проблем у конкретних регіонах.
Дієвим механізмом досягнення мети є розробка і реалізація регіональних міграційних програм, за допомогою яких можна було б забезпечити системний підхід до виконання поставлених завдань. Запропонований комплексний підхід до врахування в міграційній політиці регіональної специфіки забезпечить ефективне управління цими процесами в Україні.
А головне, під час формування будь-якої державної політики, зокрема і у сфері міграції, маємо пам’ятати, що це не якась абстрактна, бюрократична діяльність, а складова суспільного життя наших громадян, котра безпосередньо зачіпає їхні інтереси, впливає на реалізацію їх основних громадянських прав: свободу вибору місця проживання, свободу пересування, свободу вільного в’їзду до держави та виїзду з неї. Це — практична можливість вільно спілкуватися з родичами та знайомими за межами держави, вирушати в туристичні поїздки і для працевлаштування, підтримувати національно-культурні та економічні зв’язки з громадянами інших країн, тобто бути громадянином демократичної держави, яка відкрита та гостинна для всіх, хто законно до неї в’їжджає та поважає інтереси її громадян і чинні в ній закони.
Іштван ГАЙДОШ, народний депутат України.