«У мене такі маленькі діти. Їх аж шестеро...»

...Гортаю робочий зошит на особистому прийомі громадян народного депутата у 217-му виборчому округу столиці Станіслава Сташевського. Сторінка за сторінкою. Вчитуюся у заяви, надіслані поштою. Їх не увібрати у кілька томів. Ніби б’ється пульс цілого міста. Та все з перебоями: труднощі, невдачі, черствість, байдужість — супутники на життєвих дорогах сотень киян. Важка ноша, від якої нікуди не дітися. Адже для багатьох прийом у депутата — остання надія.

Не скоро заростуть стежки до народних депутатів. Не скоро...

Тоня Шульга залишилася круглою сиротою на п’ятому році життя. Виросла у дитячому будинку. Згодом закінчила Черкаське будівельне училище, де була на повному державному забезпеченні. Старанно навчалася і відразу вступила до Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту, а з другого курсу перевелася до столичного вузу, який і закінчила 1992 року. Тоді, як відомо, інститути перестали видавати направлення на роботу. Тож молоді спеціалісти втрачали гарантії на роботу й житло. Як діяти круглій сироті?

Залишилася Антоніна жити у студентському гуртожитку. Без постійної прописки на квартирний облік не брали. Згодом і з гуртожитку виписали. Отак одинадцять років не з власної волі «бомжувала» у Києві інженер-сирота Антоніна Шульга. До яких тільки владних інстанцій не зверталася, скрізь наражалася на бездушність і некомпетентність.

Добре, що народний депутат Станіслав Сташевський сам пройшов дорогою від випускника профтехучилища до міністра і знає, як мовиться, «усі входи і виходи». Тож б’є чолом народний депутат до президента холдингової компанії «Київміськбуд» Поляченка: «Прошу вас, шановний Володимире Аврумовичу, не залишитися байдужим до сирітської долі і з притаманною вам чуйністю допомогти Антоніні Шульзі».

Читаю у робочому зошиті: «Інженера Шульгу А. М. працевлаштовано у ВАТ ДБК-4, постійно прописано в гуртожитку ЖУ «Південне» ДП «Екос». У січні 2004 р. зараховано на квартирний облік».

Киянка Валентина Ломакіна завершила трудову біографію і вийшла на пенсію. Але здоров’я, як кажуть, не вічне — підводило серце. І ось фінал: треба невідкладно робити операцію із заміни серцевого клапана.

У подібних випадках людина впадає в розпач. І це зрозуміло. Київський міський голова Олександр Омельченко розпорядився, щоб в Інституті серцево-судинної хірургії ім. Амосова операції із заміни серцевих клапанів киянам робили безплатно. Інститут береться за операцію, але де бідній пенсіонерці взяти 3500 гривень, щоб заплатити за необхідні медикаменти?

Безвихідь... Дорога в небуття. І вже власне серце народного депутата починає боліти. Звернутися до міського голови? Але ж у самого Омельченка прохань, заяв, скарг у сотні разів більше.

Гортаю цю справу і ніби відчуваю її тягар. Парламентарій пересилив себе і попросив у міського голови допомоги. Омельченко не відмовив.

Оперували Валентину Ломакіну 22 січня. Нині вона почувається добре, бавить чотиримісячну онуку, допомагає по господарству.

Життя триває.

У Києві залишилася одна-єдина багатодітна родина, що мешкає в гуртожитку. Унікальна ситуація за її парадоксальністю. Мати Лілія Степанівна Білоцерківець працює в установах Збройних сил України. Живе родина у кімнаті гуртожитку МО по вул. Січневого повстання. Площа «апартаментів» — 18,4 квадратного метра. Дитячі ліжка стоять одне над одним. Звісно, родину взято на пільговий житловий облік як багатодітну сім’ю.

«Шановний Станіславе Телісфоровичу! У мене такі маленькі діти. Їх аж шестеро. Донесіть, будь ласка, материнський крик відчаю до тих людей, які мають його почути».

Це — голос матері.

Народний депутат добивається, щоб місто передало цільову квартиру Міністерству оборони. Але цільове виділення квартири навмисно перекрутили, мовляв, «це ліміт міністерства 2003 року».

Парламентарій просив керівника в міністерстві розглянути його звернення особисто і так само поінформувати. На жаль, цього не сталося. Відповіли заступники. Справді, така домовленість була, але за умови одночасного відселення міськдержадміністрацією 30 сімей, які мешкають у цьому гуртожитку, для подальшого його використання під Музей Івана Гончара, створення якого передбачено указом Президента. При цьому автор відписки натякнув народному депутатові, що облаштування музею і проблеми багатодітної родини, зрозуміло, не йдуть у порівняння.

Ні, не скоро заростуть стежки на прийом до народних депутатів. Не скоро...